Роман Бончук: Піду на великі жертви, але досягну того, аби мої роботи впізнавали з першого погляду

Підступний грип з усіма його свинячими варіаціями Романа Бончука не зачепив. Пів–Івано–Франківська ховалося від каліфорнійського монстра за марлевими пов’язками, а «український Глазунов», як його охрестили журналісти, виходив на люди з відкритим забралом. « Я подовгу працюю в холодній майстерні, стіни якої уражені метастазами плісняви, тому в мене виробився стійкий імунітет до вірусів», — стверджує автор «Мегаісторії України».

Еволюція впливу: від Рафаеля — до Мухи

Через півгодини перебування в майстерні художника, абияк облаштованій на другому поверсі занедбаного комунального будинку в центральному міському парку, починаєш розуміти, що тут не набагато тепліше, ніж надворі. Відволікаюся від мистецтва і запитую напряму: «Як ти витримуєш цей собачий холод?». «Ось беру електричний міні–обігрівач, — Роман показує пристрій, схожий на радіоприймач типу «колгоспник», — ставлю під ноги і гріюся». — «А руки?» — «А руками час від часу роблю енергійні рухи та розтирання. Потім — знову за пензель».

Запитання щодо долі намальованої ним вітчизняної історії на картині площею 150 квадратних метрів, яка наробила стільки галасу в мистецькому просторі, на мить виводить художника з рівноваги. Розумію, що інтерес журналістів до цієї велетенської роботи — все одно, що дрібка солі на свіжі мистецькі рани. Але куди подітися? Автор цих рядків чи не першим із пишучої братії майже чотири роки тому бачив, як ще в цеху колишньої Богородчанської райсільгосптехніки на свіжоґрунтоване полотно лягали пробні мазки «Мегаісторії...». Над цим унікальним проектом Роман працював довго й каторжно, пов’язуючи з ним амбітні плани. Та після показу в Українському домі в Києві, в Палаці мистецтв Львова та в Івано–Франківському драматичному театрі картина–гігант повернулася додому, на заводські «стапелі». Вона й донині зберігається в цеху в неприродному стані скрученого в сувій громіздкого полотна і вже потребує косметичної реставрації.

Окрім холоду, в Бончуковій майстерні владарює хаос. Посеред баночок–скляночок, уламків підрамників, розкиданих по підлозі газет та журналів — щедро скроплене фарбами крісло–трон молодого митця. Попід стінами як–небудь розставлені ще свіжі, з гострим запахом олійних фарб, сюрреалістичні полотна (останні результати творчих пошуків) та замовні портрети відомих українських політиків (це — для хліба насущного). Господар зізнається, що раніше він перебував під впливом геніїв пензля епохи Відродження Рафаеля Санті та Леонардо да Вінчі, проте останнім часом йому ближчі майстри першої половини ХХ століття — модерніст Альфонс Муха та сюрреаліст Макс Ернст.

«Хроніка людства» довжиною у півтора кілометра

Роззираюся довкола і не бачу хоча б фрагментів майбутньої півторакілометрової «Хроніки людства», про початок роботи над якою Роман оголосив понад рік тому. Невже амбітний глобальний проект поглинула глобальна фінансово–економічна криза?

«Так і є, — підтверджує 29–річний художник. — Бюджет цього комерційного проекту — колосальний. І спершу відгукнулося чимало спонсорів — солідних людей, готових укласти гроші в «Хроніку людства», аби згодом отримати значно більші прибутки. Проте в реалізацію проекту втрутилася клята криза, і цей задум довелося відкласти.

— Надовго?

— Я стаю переконаним прихильником мудрої сентенції про те, що в житті все відбувається закономірно. Мабуть, воно й добре, що я зопалу не взявся за роботу, буде час поміркувати над наслідками. Тепер приходить розуміння: якби почав тоді, коли задумав, то, може, й не прожив би навіть до 35 років. Обсяг роботи там такий безмежний, що я міг завчасно згоріти. У малярстві дуже важлива ідея, тобто історію та видатних особистостей треба подавати не стереотипно, як це зафіксовано у шкільних підручниках: одні — турботливі батьки нації, а інші — тирани. Можливо, це доцільніше зробити у вигляді якоїсь математичної формули і не в таких велетенських обсягах. Треба думати.

— Отже, людство найближчим часом не побачить своєї історії у твоїй художній інтерпретації?

— Поки що я беруся за виконання невеликих робіт у вигляді десятиптихів, тобто десяти картин як одного сюжету з історії якоїсь цивілізації. Не виключаю можливості з часом змонтувати їх у цілісну «Хроніку людства». Уже працюю над історією євреїв в Україні і темою масонства. Ця робота невдовзі може викликати каменепад на мою голову, тому морально загартовуюся. Багато хто подає історію євреїв як літопис страждальців, яких невпинно утискали й знищували. Насправді ж це — потужна нація, яка помітно впливала і впливає, зокрема, на хід української історії. Тараса Шевченка із кріпацтва викупив Василь Жуковський, між іншим — напівєврей по матері, а не напівтурок, як подавалося раніше. Далі не будемо заглиблюватися в цю дражливу тему — краще дочекаємося завершення роботи над нею.

«Київ — це від безвиході»

— Ти й тепер продовжуєш дратувати маститих художників своїми творчими витівками і, як чотири роки тому, не зважаєш на їхні критичні оцінки? Вони й далі тебе не визнають?

— Чого ж, визнають. На відкритті, що відбулося місяць тому, моєї персональної виставки в Одесі представник тамтешньої Академії мистецтв назвав Бончука майстром і відзначив, що моє змішання стилів — нормальне і навіть цікаве явище.

— І що ж це за стиль такий?

— Я навіть не можу його визначити одним словом. У стилі Нікаса Сафронова є щось схоже на моє чи в мене є щось схоже на сафронівське. Моя «суміш» — це й реалізм, і сюрреалізм, й імпресіонізм щодо кольорів, і модернізм у подачі геометричних фігур. Я ще не «забронзовів» і перебуваю в безперервному пошуку. Піду на великі жертви, але досягну того, аби мої роботи впізнавали відразу, з першого погляду. Може, це станеться через рік, може — через п’ять.

— Твої яскраві, з вибухом кольорів картини в одних людей викликають захоплення, в інших — нерозуміння і навіть іронію. Це нормальна реакція на творчі пошуки?

— Люди переважно бояться моїх робіт. Мабуть, їм більше до вподоби заспокійливі пейзажі і натюрморти. А коли втілюється якась ідея через незвичну техніку малювання, коли не все відразу зрозуміло на полотні, виникає певний дискомфорт. Багато хто, особливо товстосуми, просто цікавляться інтер’єрними роботами, які за рекомендаціями дизайнерів підбирають під колір крісел і диванів. Це — фальш.

— Ти якось розповідав про намір намалювати історію київського футбольного клубу «Динамо». Плани не змінилися?

— Проект зараз на стадії розробки і набере темпу вочевидь після президентських виборів. Це — моя власна ідея, яка покаже красу розвитку футболу як культури. Картина буде досить масштабною, але трохи меншою від «Мегаісторії України». Я ходив на стадіон «Динамо» і вже пригледів для неї гарне місце.

— То, може, й тебе потягнуло до Києва на більш тривалий час, ніж для презентації виставок?

— Рухаюся в цьому напрямку. Меценати вже підшукали приміщення для майстерні. Це від безвиході. В Івано–Франківську мене нині ніщо не тримає, а у столиці приваблює солідна мистецька тусовка. Хоча розумію, що ареал столичного бомонду — територія, на якій дуже непросто вибороти собі місце. Та іншої ради немає: зробив висновок, що люди мистецтва повноцінно можуть розкритися лише в Києві. Я готовий до нових випробувань.