Споконвіку повелося, що молодь на Андрія, 13 грудня, збирається у теплій хаті калиту пекти, вареники із сюрпризами ліпити, ворожити, співати і танцювати під музику народних музик. Музей Івана Гончара щороку люб’язно надає приміщення для цієї забави. Гуляння зазвичай проходили весело, проте у вузькому колі. Цього року все відбулося, як книжка пише. Стільки відвідувачів, як зараз, у Музеї Гончара за 50 років його існування не було.
Із нагоди піввікового ювілею Музей Івана Гончара презентував однойменний етноклуб. Раніше для шанувальників старовини працював тільки перший поверх, де розміщена постійна експозиція вишиванок, народних костюмів і світлин. У кінці виставкового залу музейники облаштували куточок із фотокартками, вирізками з газет, дипломами і нагородами. Звідси кожен бажаючий може дізнатися всю історію. Люди, які прийшли святкувати 50–річчя музею, розважалися, де тільки могли: тільки звільниться де–небудь місце, а музиканти тут як тут, і пішли в рух вечорниці — жінки співають, дівчата з хлопцями танцюють. Етноклуб сам по собі нічого особливого не представляє. Є барна стійка, є маленька сцена, є трохи місця. Програми ніякої. Хто як уміє, так і піє. Люди прийшли з метою розважитися, тож їм організаційний хаос не дуже й заважав. Якщо перестріли в коридорах Сашка Лірника, зупиняли, аби казку розказав. Якщо бачили когось із народного колективу «Божичі», тягли на сцену, або танцювати «Гречаники» вчили. Коли ж мовчанка наставала, з’являвся гурт «Буття» і почав голосно щось народне наспівувати.
Директор Музею Гончара Петро Гончар каже, що кредо культурного закладу — щоб традиції стали актуальними атрибутами сьогоднішнього дня. Та якщо так гучно заявляти про святкування 50–річчя музею, відкриття етноклубу «Музей Гончара», на гуляння запрошувати мало не весь Київ, а потім не знати чим і як розважити народ, тоді може краще годилося б відрепетирувати організаційні моменти і не робити з традицій етнічного балагану.
На вечорниці в очікуванні свята прийшли дизайнер Олеся Теліженко, яка вестиме в майбутньому тут майстер–класи, кінорежисер Олесь Санін, письменниця Оксана Забужко, співак Тарас Чубай з дружиною і дітками, дружина Олега Скрипки Наталка Сидь із двома синами. За весь вечір їх добряче наштовхали, але зрушити з етноклубу ніхто так і не наважувався. Винагородою став етносет діджея Олега Скрипки. Його, до речі, вибрали почесним президентом етноклубу «Музей Гончара». Скрипка спізнився на годину, та все–таки закінчив вечорниці на жвавій ноті, прокрутивши народні пісні у виконанні сучасних гуртів.
Етноклуб «Музей Гончара» регулярно проводитиме забави, майстер–класи. Як зазначили організатори, на перших порах вхід буде вільним. Із часом на концерти залежно від статусу музикантів квитки зроблять за символічну ціну.
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
