На таке питання наштовхнула постановка роману Марії Матіос «Солодка Даруся» відразу у двох театрах: Івано–Франківському академічному обласному українському музично–драматичному театрі ім. Івана Франка та Чернівецькому драматичному театрі ім. Ольги Кобилянської. Той, хто читав «Солодку Дарусю», знає наскільки це важкий пласт для сприйняття, що вже казати про інсценізацію. Інші прозові твори сучасних українських письменників, що ставлять на кону, також свого часу сколихнули культурну аудиторію: «Московіада» Юрія Андруховича та «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко. Очевидно, українським театрам не вистачає сильної й цікавої драматургії, якщо вони беруться за адаптацію прози — хорошого, проте все ж таки не театрального матеріалу.
«Україна існує на хуторі, але не на острові», — до такої метафори вдається Станіслав Мойсеєв, художній керівник Молодого театру, говорячи про історію інсценізації прозових творів. «У практиці будь–якого театру є вистави за прозовими творами. Україна — частина світового театру, і український театр не один раз звертався до таких інсценівок», — зауважує Мойсеєв. У 2006 році він поставив на сцені Молодого театру «Московіаду» Юрія Андруховича, письменника, якого вважають батьком постмодернізму в українській літературі, чиї твори відрізняються складністю сюжету, великою кількістю монологів і роздумів (у «Московіаді» герой зустрічається з великою кількістю персонажів, безбожно п’є і губиться у підземеллях радянської столиці. І це все відбувається на тлі роздумів про історію, буття і любов до Батьківщини). Інсценізацію Мойсеєв здійснив разом із Надією Симчич, залучивши до роботи художника–постановника Андрія Александровича–Дочевського, композитора Юрія Шевченка, акторів Остапа Ступку, Олексія Вертинського, Ірму Вітовську. Роман умістився у постановку на три дії тривалістю понад дві години. Незважаючи на всі підводні камені такого матеріалу, Мойсеєв ризикнув узятися за нього. Каже, що до такого кроку його підштовхнула відсутність актуальної драматургії: «Звичайно, простіше інсценізувати класичну спадщину, де велика кількість діалогів, немає потоку свідомості і вибудована драматургічна структура. Якщо ж говорити про п’єси, то постає питання, наскільки адекватно сучасна драматургія рефлексує щодо дійсності, наскільки це є серйозним і глибоким».
Актуальність і глибина порушеної теми були також вирішальними для актриси Галини Стефанової, яка грає у моновиставі «Польові дослідження з українського сексу» у Національному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса. «Книга Оксани Забужко вийшла у 1994 році і на той час була першим твором такої відвертості, написана з таким болем і з такою постановкою питань. Крім того, героїня — представниця мого покоління і я відчула повне суголосся больових точок», — пояснює Стефанова, чим її зачепив скандальний на той час роман. Працювати над постановкою актриса почала ще в 1999 році разом із професором Романом Веретельником, літературознавцем, який давно займається драматургією і театром. А прем’єра відбулася 2003 року. Галина Стефанова каже, що такий тривалий період пов’язаний із пошуком сценічної версії, робота була настільки непростою, що інколи здавалося — нічого з того не вийде. Тепер «Польові дослідження» з успіхом ідуть уже шостий сезон, збираючи переважно молоду аудиторію. Про якість адаптації свідчить і той факт, що вистава була однією з трьох робіт Галини Стефанової, за які її номінували на Шевченківську премію. Цікаво, що моновистава «Польові дослідження» існує також і у Польщі — у виконанні Катажини Фігури з варшавського театру «Полонія».
Останньою гучною постановкою прозового твору на українській сцені стала «Солодка Даруся». Станіслав Мойсеєв каже, що проза Марії Матіос взагалі благодатний матеріал для інсценізування — це історії із сюжетами, які легко адаптувати. Але до цього часу взятися за твори лауреатки Шевченківської премії наважилися лише два режисери: художній керівник чернівецького театру Людмила Скрипка та директор івано–франківського театру Ростислав Держипільський. Обидві версії «Солодкої Дарусі» з’явилися минулого року і з успіхом гастролювали в Києві.
Варто зауважити, що вистава франківців — це взагалі–то дипломна робота випускників Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Спочатку це була радіовистава, але образи роману настільки захопили Держипільського, що він взявся за постановку. «У мене була мрія поставити українську історію з нашого регіону, виражаючи це засобами сучасного театру, — розповідає «УМ» Ростислав Держипільський. — Взяти тему ОУН–УПА, чим зараз спекулюють багато, і показати це як трагедію доль. Але хорошого драматургічного матеріалу немає, а в Матіос ця трагедія є». Режисер запевняє, що інсценізація для нього цікавіша, ніж постановка п’єс, оскільки дає можливість «потягнути лінію, яка тобі подобається, внести своє». У постановці режисер працював за системою Гротовського — коли з імпровізації народжується та чи інша сцени, за тим же методом проходила робота із авторкою музичної частини — Наталкою Половинкою.
На цьому історія з адаптацією прози не закінчується. У чернівецькому театрі на початку грудня мала відбутися прем’єра «Калинової сопілки» за однойменним твором Оксани Забужко. Це вже друга вистава в репертуарі чернівчан. «Справді, є така потреба адаптувати якісну прозу, оскільки є досить відчутний брак якісної драматургії», — зауважує Наталя Федорович, завідуюча літературною частиною театру. Станіслав Мойсеєв також, нарікаючи на брак талановитих драматургів сьогодення, час від часу скуповує нову літературу, намагаючись знайти матеріал для постановки. «Мене цікавлять молоді прозаїки та поети, твори типу «Культ» Любка Дереша. Ось купив книгу Олега Солов’я «Ельза» — почитаю, що тут», — розповідає режисер, але все ж не полишає надії на якісні п’єси. Не переконавши Андруховича стати драматургом, він сподівається на молодих письменників: «Драматургія — дуже складний жанр. Але, може, я підштовхну когось до написання драматургічного тексту».
Тим часом у київському Театрі ім. Франка планують поставити виставу за оповіданням Сергія Жадана «Власник кращого клубу для геїв». Постановник — режисер Юрій Одинокий, який, до слова, кілька років тому у Новому театрі на Печерську поставив виставу за оповіданнями російського письменника Віктора Пєлєвіна. Нова робота нібито має з’явитися на сцені весною 2010 року. Наразі режисер та письменник вирішують, що робити з ненормативною лексикою твору.
20 грудня о 14.00 в Літературній кав’ярні на виставці «Книжковий світ» відбудеться «круглий стіл» «Українська література на сцені». Експерти дискутуватимуть на тему чи існує українська драматургія. Учасники: Андрій Приходько — головний режисер театру НаУКМА, Владислав Троїцький — головний режисер театру «Дах», Олександр Ірванець — драматург, письменник, поет, Станіслав Мойсеєв — художній керівник «Молодого театру», режисери театру «Чорний квадрат». n
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
