Тетяна Стебловська: Акторська професія захищає мене від життєвих катаклізмів

За спиною — роки, міста, драми, радості й багато ролей. Попереду — праця й сподівання. Тетяна Стебловська «виткана» з ностальгії й молодості, з оптимізму й суму, з наївності й гумору, з музики і величезного досвіду. Напевно, тому вона однаково близька людям старшого віку й молоді: для одних вона добра мудра бабуся (няня в «Дяді Вані» або ж Памела в «Моя дорога Памела»), для других — сучасна астропсихолог Софія у «Спалюємо сміття» (Emрty trash), для третіх — зворушлива Свиня–ангел у «Звичайній історії», для четвертих — гротескова Пташиха у «РехуВІлійЗОР»і ...

Тетяна Стебловська у своїй професії вміє практично все: грати гострохарактерні ролі (комедійні, драматичні й трагедійні), співати: о, як щиросердно в її виконанні звучать стародавні романси; а колись вона у Київському театрі естради грала у мюзиклах «Шахрай мимоволі», «Серенада Сонячної долини», «Кіт Леопольд», «Відьомські жарти», виконувала монологи гумористів і сатириків. Тетяна Володимирівна виступає з концертними номерами на радіо й телебаченні, знімається в українських та російських кінофільмах і телесеріалах, співпрацює з різними столичними театрами, проте рідним для неї є Київський академічний Молодий театр. Це той стрижень, навколо якого концентрується її акторське життя.

Ще навчаючись у школі, вона відвідувала народний театр у Жовтневому палаці, там грала, приміром, з Іриною Дукою і Давидом Бабаєвим, нині народними артистами, у «Колегах» Василя Аксьонова, «В дорозі» Віктора Розова. По закінченні Театрального інституту Тетяні захотілося, незважаючи на те, що батьки були людьми авторитетними, зі зв’язками (мама Ольга Юровська — примадонна київської оперети, тато Володимир Стебловський — директор театру імені Франка, потім театру імені Лесі Українки), самостійності. За запрошеннями їздила в різні міста, наприклад до Миколаєва, Дніпропетровська. Після того як у журналі «Театр» була надрукована її велика фотографія і стаття про неї, одержала з Самарканда запрошення на роль Вальки в «Іркутській історії».

Згодом — повернення до Києва: Тетяна Стебловська сімнадцять років успішно працює в Театрі естради, та у лиховісні дев’яності він припиняє своє існування. Коли запропонували роботу кілька київських театрів, Тетяна Стебловська вибрала саме Молодий театр, оскільки знала, що його через місяць–два має очолити Станіслав Мойсеєв, вона бачила його спектаклі в київських театрах імені Лесі Українки й імені Івана Франка, у ТЮГу, їй був цікавий цей режисер, хотілося з ним попрацювати, тим паче що, коли режисер приходить до колективу, для нього все починається ніби з білого аркуша, всі рівні, немає шлейфу взаємин. Це дуже важливо — взаємини будуються в роботі. У Молодому пролетіли 14 років...

— Тетяно Володимирівно, сорок п’ять років на сцені — це, безумовно, вражає. Ви жили в двох епохах, у двох державах, у безлічі вистав. З якими почуттями і думками ви долаєте цей проміжний рубіж–підсумок?

— Одразу відзначу: це ще не вечір у моєму житті й у творчості, гадаю, що Господь Бог мені в цьому допоможе. Озираючись на прожиті роки, бачу, що було дуже багато гарної, цікавої і плідної праці. Були великі удачі, були помилки — це природно. Хочу сказати всьому тому, що було, велике спасибі, адже багатьом акторкам не пощастило зіграти такий репертуар і такі ролі, як мені. Наприклад, Женю Комелькову — « А зорі тут тихі» (Борис Васильєв), Луїсу — «День чудесних обманів» (Роберт Шерідан), Маргарет — «Крадіжка» Джека Лондона, Нелі — «Тіль Уленшпігель» (Шарль де Костер), Леді Макбет у трагедії Шекспіра, Аббі — «Любов під в’язами» (Юджин О’ніл), Олена Андріївна — «Дядя Ваня» (Антон Чехов). Це значні ролі.

А от майбутнє в мене викликає тривогу, переважно через те, що ставлення до культури і мистецтва з боку держави ганебне, фінансування театрів відбувається за залишковим принципом. Якщо ми перестанемо будувати театри, почнемо будувати в’язниці.

Раніше можна було випускати чотири–п’ять і більш прем’єр на рік, і постановки фінансувала держава, тепер частково фінансується одна постановка. Театр намагається випускати не менше трьох вистав, природно, майже весь тягар лягає на його плечі. Але ж театр має показувати гідний естетичний рівень глядачеві: це декорації, реквізит, костюми, світлове й музичне оформлення. Увесь час ми говоримо, що прагнемо в Європу. Тож і театри повинні бути на європейському рівні. А у нас матеріально–технічна база — минуле століття. Керівництво Молодого театру робить усе можливе, щоб, як кажуть, малою кров’ю робити спектаклі — декорувати, вдягати і таке інше, щоб глядачеві було цікаво.

2009 рік подарував розкішну роль у виставі «Моя дорога Памела» (прем’єра відбулася у квітні). Спектакль має успіх, зачіпає струни серця, що для мене дуже важливо. Театральне мистецтво не повинно бути умоглядним, його не можна дивитися з «холодним носом», буває, бачиш незвичайні рішення: цікаві мізансцени, сценографію, але дійство не торкає душу, а глядач має сміятися, плакати, міркувати, тоді театр виконує свої основні функції — виховну, просвітницьку, творчу.

— Акторська професія захищає чи вимотує?

— Ви знаєте, я щаслива, що обрала цей шлях, бо професія захищає мене від багатьох катаклізмів, що відбуваються в житті. Коли ми репетирували «Моя дорога Памела», прийшли журналісти і поцікавилися: «У країні — бедлам, особливо у верхніх ешелонах влади. Як це відбивається на вас, акторах? Як вам працюється, як ви створюєте вистави?» Я відповіла: «Річ у тім, що я вже два місяці живу в Америці і погано знаю, що відбувається тут, чую краєм вуха». Вони це прийняли за чисту монету, запитали: «Ви недавно приїхали з Америки?» — «Ні, я і зараз ще перебуваю там, тому що репетирую п’єсу Джона Патріка, живу в Америці, у старому будинку, у мене зовсім інший світогляд». Дійсно, я живу в особливому середовищі, яке захищає мене від стресів, які люди одержують через наш уряд, парламент, через всесвітню кризу.

P.S. Вісімнадцятого грудня на сцені Київського академічного Мо­лодого театру Тетяна Володимирівна зіграє головну роль
у виставі «Моя дорога Памела».

Володимир КОСКІН

КОМЕНТАРІ

Станіслав Мойсеєв, народний артист України, художній керівник і директор Київського академічного Молодого театру.

— Як режисер, я можу бути суб’єктивним, а як керівник театру зобов’язаний бути максимально об’єктивним, зокрема стосовно Тетяни Володимирівни Стебловської. Мені здається, що вона належить до не дуже чисельної категорії актрис, які віддані театру душею, серцем і тілом. Ця якість заслуговує на надзвичайну повагу і шану, тим паче що Тетяна Стебловська є не тільки людиною, яка мислить себе і своє існування суто в межах театру, а й, безумовно, харизматичною постаттю. Її активність, наснага, її бажання–хотіння бути в процесі, займатися театром, обдарованість, професійність заслуговують найвищої оцінки, ці її якості мене завжди підкупають.

Вона до такої міри присвячує себе роботі в театрі і спілкуванню з колегами, що ніколи не залишається осторонь будь–яких проблем, які існують у роботі театру, — і творчих, і, бува, суто виробничих. Це той тип актора, на яких і будуються справжні театральні колективи.

Олександр Безсмертний, народний артист України.

— З Тетяною Володимирівною я граю в чотирьох виставах: «Звичайна історія», «Спалюємо сміття», «Дядя Ваня» і «Моя дорога Памела».

Школа Станіславського стверджує: сімдесят відсотків успіху актора — це партнер. Тетяна Стебловська — той чудовий партнер, який стимулює мене до якісної роботи на сцені. Дуже розумна жінка, я завжди бачу розум у її глибоких очах. Хоча знаю її давно, але вона може бути іноді несподіваною на сцені, непередбаченою, незапрограмованою, у рамках задуму, звісно, і це дуже добре, це провокує на свіжість, на щось нове.

Я не люблю розкидатись словом «талант», люблю слово «професіонал», природно, Тетяна Стебловська — актриса від Бога, але вона дуже професійна людина в нашому ремеслі, у неї міцна школа. Мені дуже подобається з нею репетирувати, вистава згодом сама торує своє життя, а от репетиції — це суцільні відкриття, Тетяна Володимирівна багато приносить ідей на репетиції, тонко ліпить роль, не дозволяє собі проскочити якусь мізерну ланку, каже: «Стоп, тут я не знаю, як бути, ти щось пропускаєш...» Я говорю: «Авжеж, дякую, я проскочив...». І ось так, ланка за ланкою, ми складаємо наші сценічні стосунки.

Поза сценою, у житті вона — прекрасна людина, Стебловська готова розділити і твої радості, і важкі хвилини, вона завжди запитує про справи і настрій, незмінно коректна, тонка, м’яка, інтелігентна людина (це в неї спадкове). Водночас їй притаманна внутрішня молодість, легкість, вона може станцювати й заспівати (у неї чудові вокальні дані).

Я вітаю її з вісімнадцятиліттям. Знаєте, у спектаклі «Моя дорога Памела» я запитую: «А скільки вам років?» Вона відповідає: «Вісімнадцять» — «Мені теж десь так». То дай Боже їй здоров’я!