Галина Шарапова: «Отакі гарбузи родять у нашій Шампанії». (Фото автора.)
Коли туристи прямують до Шевченкових Моринців, то обов’язково проїжджають повз сусіднє селище Шампанія. Звісно, подорожні завжди дивуються: «Звідки така оригінальна назва?»
«У наших місцях колись жив пан Енгельгардт. А поряд мешкала стара й шепелява пані. І якщо хтось із проїжджих запитував: «Хто тут із панів живе?», то вона відповідала: «Я шама шобі пані». Так і виник хутір Шампанія», — розповідає місцева листоноша Зінаїда Тарануха. За іншою легендою, котру так само переказують жителі Шампанії з покоління в покоління, у маєтку пана Енгельгардта була економка, котра шепелявила. І коли пан був у від’їзді, а люди приходили і запитували, де пан, то вона ставала на ґанку і з гордо піднятою головою відповідала: «Я шама шобі пані». Ще одну історію про назву селища повідав мешканець Шампанії Леонід Бойко. Він каже, що в садибі Енгельгардта було кілька економій, зокрема в Моринцях, Будищах, Майданівці, Козацькому. Управителем там працював поляк Шампанський. У революцію майно Енгельгардта розтягнули, а частина земель відійшла до села Пединівка. З тих пір цей хутір і почали називати — Шампань (так, до речі, й досі написано на старому вказівнику на в’їзді у село).
«У 60–х роках минулого століття, коли відзначалося 150–річчя з дня народження Тараса Шевченка, через наше селище було прокладено дорогу, котра з’єднала Моринці та Шевченкове. Відтоді на картах з’явився й напис «Шампанія», — пояснює Леонід Іванович.
У Шампанії нині мешкає 67 сільчан. Це селище чи не єдине на Черкащині, котре має всього одну вулицю під назвою Пролетарська. Будинки на ній, а їх тут 36, розташовані тільки з одного боку і «дивляться» вікнами на ліс. «Живеться нам тут добре. Ми з дружиною свого часу переїхали сюди з Кривого Рогу, побудувалися та так і залишилися назавжди. Поряд бачите який ліс, а опеньків скільки там буває! Природа гарна у нас!» — щиро хвалиться 73–річний мешканець Шампанії Григорій Сорока. У дворі на лавці сидить його дружина Світлана. До подружжя пенсіонерів якраз прийшла листоноша Зінаїда Тарануха і принесла пенсію.
Тим часом шляхом повз нас ідуть дві літні жінки. В руках у них — пластикові відра та палиці. «Ми не хутірські, а з Шевченкового. Ходили по гриби та вертаємось із порожніми відрами. Не вродили цього року опеньки», — кажуть нам жартома жіночки.
Трохи далі, біля одного з дворів, стоїть кілька відер з апетитними яблуками. Поряд табличка: «Продаю ячмінь, мед». Коли ми зупиняємося там, то з двору майже вибігає його господиня — 82–річна Марія Щербак. «Червоні — по 25 гривень за відро, а «збиранка» — по 15», — каже вона нам. Але дізнавшись, що ми журналісти, Марія Григорівна починає розмірковувати про теперішнє життя–буття. Називає його справжнім знущанням над селянами. «Он виростили пшеницю, а вона — по 700 гривень тонна. А скільки ж туди праці пішло...» — зітхає жінка та починає згадувати минуле. Каже, в останні роки у колгоспі добре було жити, хто не лінувався, гарну зарплату мав, сільські доярки по півтори тисячі одержували тими грішми.
«То ж були гроші. На карбованець можна було купити шість хлібин, а пачка сірників 10 копійок коштувала. Зараз у магазинах вибір великий. Але була якось у Черкасах в онуків, бачила, що ковбаса 80 гривень коштує. А на смак — ніяка!» — дивується Марія Щербак.
Через кілька хат під тином стоять шість білих мішків. Вони «по вінця» наповнені яблуками. «Це яблука, котрі з дерева попадали, машини із Золотоноші скуповують у нас їх по 25 копійок за кілограм», — пояснює нам Василь Підручний, ще один мешканець Шампанії. Він сидить у своєму дворі біля великого пенька–столу й крутить у руках цигарку. Каже, що його родина продає й молоко, але ж за літр платять по гривні. «Хіба це нормально?» — не приховує здивування чоловік.
«Василю, піди корову вижени, бо вже пора», — виходячи з хати, гукає до нього його дружина Галина Шарапова. Вона розповідає нам, що в череді їхнього селища тепер тільки п’ять корів. А раніше були в кожній хаті.
«Це двір моєї доньки, а ми живемо трохи далі по вулиці. Діти поїхали в Моринці на храм. Я до цього в Моринцях жила, а тут тільки три роки. Мій чоловік помер вісім років тому, прожили з ним 27 років. А Василь ходив до мене, ще як ми молоді були, та так і не женився. А це забрав назад», — розповідає про свою долю Галина. Вона каже, що живуть із Василем із власного господарства. Добре, що гарбузи на городі гарно родять, то є чим годувати живність. От тільки вода в криницях зникає, може через те, що осінь цього року не дощова випала. Два відра витягнеш, і треба чекати, поки набереться знову. Та ще й з хлібом проблеми, бо ж магазину в Шампанії немає. То ж за хлібом люди їздять до сусідів — у Шевченкове та Моринці. «От якби яка машина хоч раз на тиждень привозила нам хліб», — виказує спільне бажання хуторян Галина Шарапова.
Її односельчанка — 60–річна Раїса Бойко — проблему з хлібом вирішує самотужки. Господиня запрошує нас до літньої кухні й показує українську піч, у якій вона завжди пече собі домашній хліб. «Печу хліб раз на два тижні. За один раз поміщається до десяти півторакілограмових хлібин. Майже на півмісяця вистачає», — ділиться з нами пекарськими секретами Раїса Іванівна. Цікаво, що домашні паляниці дуже добре зберігаються і довго не черствіють...
Але в селища із красивою «французькою» назвою не надто втішне майбутнє. У Шампані всього 14 дітей, молодих — лише дві чи три сім’ї на весь хутір, решта ж мешканців — пенсіонери.
Та навіть у такому невеличкому хуторі є бізнесмени, які відомі далеко за межами Шампанії. Сини вже згадуваного Леоніда Бойка — Олег та Руслан — створили фірму «Шампаньтранс». Більше 15 років молодші Бойки займаються міжнародними перевезеннями пасажирів та вантажів, співпрацюючи з багатьма туристичними фірмами не тільки в Україні, а й у сусідній Росії. Нині це підприємство має з десяток автобусів марок «Мерседес» та «Сетра». «Перший свій автобус ПАЗ Бойки обміняли на 20 ящиків яблук і п’ять лисячих шкурок. Возили ним на базар людей у Чернівці, Москву, де продавати олію, квашені яблука, цукор, насіння, м’ясо та сало. Це вже згодом змогли пригнати з Чехії новий автобус «Kaроса». Тепер «Шампаньтранс» має сучасні автобуси, котрі замовляють для перевезень пасажирів туристичні фірми та зірки шоу–бізнесу, такі як Ані Лорак, Потап і Настя Каменських, Вєрка Сердючка та інші. Для своїх концертів по Росії та Україні автобус замовляє російський гурт «Сплін» , а торік автобуси з Шампанії супроводжували колону машин після скасування ралі «Париж—Дакар». Нині на цьому підприємстві 34 працівники. Окрім водіїв, є диспетчер, механік, є навіть медпункт. «Шампаньтранс» не лише подорожує своїми автобусами світом, тут створили солідну ремонтну базу і вже ремонтували автобуси чехам та полякам.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
