Рятуймося, бо ми того варті

Шлейф постповеневого криміналу донині обростає на Прикарпатті новими справами, як собачий хвіст реп’яхами. Обсяги розкрадених і розтриньканих бюджетних коштів, призначених для виплати компенсацій постраждалим від повені громадянам та розрахунків із фірмами, зайнятими відновленням зруйнованої інфраструктури, перевалили через два десятки мільйонів гривень. І це навряд чи остаточна сума, якщо слідчі не втомляться «копати». Та, крім зловживань, котрі підпадають під статті Кримінального кодексу, мутна торішня вода позначилася і на чистоті суспільної моралі. Матеріальну допомогу за спричинену торік стихією шкоду отримали 73,5 тисячі прикарпатців або кожен двадцятий мешканець області, включаючи немовлят. Проте розпорядилися великими грошима люди по–різному.

Курс — на дамбу

За інформацією, добутою «УМ» із достовірних джерел, приміром, у галицькому селі Дубівці, мешканці якого навіть перекривали рух пасажирських потягів, аби їм підвищили компенсаційну категорію, лише впродовж року після повені придбали у приватну власність півсотні легковиків (28 — в автосалонах, 22 — на автобазарах). Звідки взялися такі капітали в окремо взятому селі в умовах глобальної кризи — здогадатися неважко.

Іншим шляхом пішли мешканці Старого Лисця, що в Тисменицькому районі Івано–Франківщини: півтора десятка місцевих ґаздів упродовж двох місяців цьогорічної осені своїми силами і за власні кошти збудували понад півкілометрову дамбу вздовж потічка Нивочинка, який впадає в Бистрицю–Солотвинську.

Ідея захистити від руйнівних повеней західну околицю села, забудовану у 80–ті роки минулого століття добротними особняками, витала в старолисецькому повітрі ще з часів новосіль на тутешній вулиці Січових Стрільців. Проте до реалізації мудрого запобіжного задуму не доходили руки, хоча в місцевому господарстві імені ХХІ з’їзду КПРС тоді гроші водилися — колгосп гримів на всю Україну. Що б там як, а за останнє десятиліття зазвичай мілководна, ледь позначена на мапі–«двохкілометровці» Нивочинка, перенасичуючись дощовими опадами, вже тричі підтопляла цю місцевість. Минулорічна повінь зрештою переповнила чашу терпіння людей, які час від часу опиняються в епіцентрі лиха.

Заліки з повені склали не всі

На перший погляд, Старий Лисець, розташований за три десятки кілометрів від Карпат, перебуває у безпечній щодо повеневих загроз зоні. Та в негоду бурхлива вода, набравши в горах розгону, скочується донизу зі страшною силою. Якщо цей водяний вал намацує десь у прибережних дамбах чи загатах слабинку — біди не минути. Так сталося й 25 липня 2008 року. Старий Лисець одним із перших на південному заході Прикарпаття прийняв на себе удар стихії. «Серед ночі, коли про повінь ще ніхто до пуття нічого не знав, у нас вода вже затопила з десяток обійсть, у деяких хатах бродити доводилося по коліна і вище, — пригадує сільський голова Анатолій Лущак. — Надзвичайна ситуація тоді згуртувала людей, і всі кинулися на допомогу потерпілим. На щастя, вода швидко зійшла і не встигла наробити великої шкоди. Серйозніші проблеми з’явилися пізніше, коли почався розподіл державної допомоги постраждалим. У декого в цей час проснулися первісні інстинкти: сусід почав вовком дивитися на сусіда, хтось заходився сам собі встановлювати суму компенсації за явні й віртуальні збитки. Аби втримати контроль над ситуацією, я пояснював людям, що державний бюджет — не дійна корова, що кожна державна гривня повинна пройти через жорсткий контроль і потрапити до того, хто насправді її потребує».

Заліки з повені склали не всі. І в цьому не тільки вина селян. У перші дні лиха вони розуміли, що, за давньою традицією, протистояти стихії можна лише гуртом, і щиро допомагали одне одному, поки не почувся гіпнотизуючий шурхіт дармових грошей. За всі попередні збитки, заподіяні повенями, як свідчать селяни, ніхто із засіків Батьківщини майже нічого не отримав. Як не дивно, тоді скрізь панували спокій і розважливість. Надалі, з усього видно, державної фінансової допомоги в минулорічних обсягах, як і манни небесної, очікувати не варто, хоча б з огляду на масштаби «відмитих» у брудній воді коштів. Доцільніше, як зробили висновок прагматичні старолисівчани, сподіватися на власну завбачливість. І засукали рукави.

Від кожного — по можливості

Як то часто буває, авторитет ініціатора важить півсправи. «Нам виплатили компенсацію за збитки від повені, — розповідає організатор будівництва гідротехнічної споруди Василь Говзан. — Люди поробили ремонти, але немає гарантії, що нас знову не затопить. Отже, ми з третьої спроби за підтримки сільського голови вирішили зібрати гроші, замовити відповідну техніку й укріпити береги. Конкретної суми не встановлювали, виходили з того, хто скільки дасть».

Зібрали близько 14 тисяч гривень, ще стільки ж на прохання Анатолія Лущака доклав інвестор. Із початку осені на околиці села закипіла робота. Добровольці допомагали вирубувати чагарники, розчищали русло потоку, використовували на будівництві власну техніку. Не будемо в деталях описувати трудові будні старолисівчан на гідротехнічній вахті — не БАМ же, їй–Богу, в тайзі прокладали, — та через два місяці об’єкт був готовий. Радували око 650–метрова земляна, із «вкрапленням» старих бетонних плит, захисна дамба, 110 метрів облаштованої дороги й три автомобільні переїзди. У тіло дамби, за дідівським методом, закопали вербове гілля: пустить коріння — повінь об цей бар’єр зуби зламає. Тепер мешканці вулиці Січових Стрільців можуть спати спокійно і не сподіватися на добрих дядьків і тіток з Києва, котрі навряд чи ще раз, як торік, так щедро сипонуть народними грішми.

Сам за себе, один Бог за всіх?

Приклад Старого Лисця, поза сумнівом, вартий похвали й наслідування, тим паче що споруджена громадським способом дамба обійшлася її будівничим у десять разів дешевше, ніж за кошторисом професіоналів–водгоспівців. Проте загальний рівень готовності місцевих громад працювати на благо всіх у нас, на жаль, залишається критично низьким, на відміну від Старої Європи, де, як стверджувала радянська пропаганда, безкоштовно ніхто нібито для загальної справи й пальцем не поворухне.

«Нещодавно мені з делегацією вдалося побувати в польському місті Щельце Опольське, — розповіла «УМ» голова громадських організацій сталого розвитку Тисмениччини Ольга Ткачук. — Прогулюючись увечері вулицею одного із приміських сіл, ми з подивом зауважили, як двоє молодих людей при світлі ліхтаря ремонтували перила мосту над невеличкою рікою. З’ясувалося, що хлопці після роботи взялися за цю справу з доброї волі — так у їхній громаді багато що робиться на спільну користь. Якщо спроектувати ту ситуацію на нашу українську дійсність, то, за незначним винятком, як старолисецький, мусимо констатувати суцільну байдужість і меркантилізм. До 1939 року і в Галичині було не так, як нині. Нам треба мати добру історичну пам’ять і відроджувати традиції українських громад, бо гуртом — надійніше».