Мозок Росії — про Україну

Ідея об’єднати дослідників української історії та культури у Російській Федерації для створення «російського» тому Енциклопедії зарубіжного українства виникла в березні цього року. На засіданні Міжнародної асоціації україністів у Києві виявилося, що у величезній сусідній країні, де чи не найбільша українська діаспора, досі немає авторського колективу для роботи над енциклопедією. Більше того — не відомо, які галузі україністики сьогодні опрацьовують у Росії. Українознавчі осередки Росії досі не залучені до інформаційного поля світового українства.

Гідність східної діаспори

«У Росії — мільйони українців. Серед них і серед людей інших національностей є чимало дослідників української культури. Але ці науковці й аматори до недавнього часу були незнайомі між собою», — каже співголова Об’єднання українців у Росії, директор Уфимської філії Московського державного гуманітарного університету імені Шолохова, кандидат історичних наук Василь Бабенко, автор сотень публікацій з етнології, політології, педагогіки. За дорученням керівництва МАУ, в середині листопада він організував конференцію в столиці Росії, аби підібрати авторський колектив для створення енциклопедичного видання. Уперше в РФ були представлені майже всі галузі україністики як науки: історія, філологія, фольклор, етнологія, соціологія, мистецтво­знавство, педагогіка. Тепер організатори готують до видання довідник «Україністи Росії» — на сьогодні таких виявлено понад 200 у різних регіонах країни. Поки достеменно не відомо, скільки є українознавчих центрів у Росії. Відомо, що є такі у Москві, Петербурзі, на Кубані, в Уфі, формуються у Саратові та інших містах.

«Ми топчемося на вузькому політичному п’ятачку, не помічаючи того, що так багато чого потрібно досліджувати, популяризувати, — каже співробітниця Російського інституту стратегічних досліджень доктор історичних наук Тамара Гузенкова. — Про українців як народ ми ще дуже мало знаємо. Через це багато міфів. Ми як наукове співтовариство мали б дослідити, чим є діаспора, які її потреби. Наше завдання — не занурюючись у політичні ігри, зрозуміти, що українці Росії — це дуже важливий інтелектуальний ресурс, який потрібно досліджувати. Потрібні передусім дослідження про видатних українців, про внесок українства у розвиток Росії».

Утім для самої України українознавчі дослідження росіян, здається, не відомі. В офіційних виданнях щодо західної діаспори побутує стереотип процвітання, заможності, «просунутості» в знаннях історії й політичної думки. Східна діаспора розглядається як жертовна, що формувалася винятково за рахунок депортацій, розкуркулень, заслань. Західна діаспора — донор, східна — реципієнт. «Я не можу погодитися з такою концепцією. Вона принижує українців, які мають самоцінність», — переконана Тамара Гузенкова.

Знання про Україну

Віктор Мироненко, керівник Центру українських досліджень Інституту Європи РАН, шкодує, що українознавство в Росії, на відміну від таких країн, як Канада чи США, самостійною галуззю науки так і не стало. У жодному ВНЗ Росії, окрім Університету міністерства закордонних справ Росії, не готують українознавців. На історичному факультеті Московського державного університету немає навіть спецкурсу з історії України. «Неполітична україністика» тримається в Росії на ентузіазмі. Утім виходить чимало видань та публікацій з історії і культури України, ідеологічно вигідних. Як зазначає історик Андрій Портнов, російський книжковий ринок насичений перевиданнями такої специфічної «українознавчої» літератури, як «Происхождение украинского сепаратизма» Ніколая Ульянова (видавництво Інституту слов’янознавства РАН) чи «История «украинского» сепаратизма» Сєргєя Щоголєва та «Украинская» болезнь русской нации» (видавництво «Имперская традиция»).

Нинішня Росія володіє величезними архівами Російської імперії та СРСР, утім російські науковці, використовуючи їх, дуже вже по–своєму їх тлумачать.

Результат: ні інтелігенція, ні студентство, ні тим паче широка громадськість сусідньої держави не знають українських реалій. Науковий співробітник Інституту всезагальної історії РАН Ірина Кукушкіна викладає історію Отєчєства у вищому навчальному закладі культури. Намагається донести майбутнім музикантам і акторам, що Україна — це окрема держава, українці зробили значний внесок в історію Росії. Каже, що постать Івана Мазепи є зрозумілою для студентів. Добре сприймають студенти і тему перебудови й розпаду СРСР. Утім дуже складно оперувати такими поняттями, як Київська Русь, Давньоруська держава і мова. «Я пишу на дошці слова «руський» і «російський», щоб студенти відчули різницю, — каже Ірина Кукушкіна. — Складне також питання історичного вибору Александра Невського і Данила Галицького. На жаль, у школах дітей переконують: Невський боровся з татарами і переміг. Хоча він пішов під монголо–татарське іго. У підручниках написано, що Невський тому став співробітничати з татарами, що в нього «іншого шляху не було». Але позиція Данила Галицького показує, що був інший варіант дій». Утім сам факт збереження державності для студентів виявляється вищим, ніж збереження своєї культури, ідентичності, свободи. Студенти зі шкільного матеріалу не знають і про русифікацію в Російській імперії і в Радянському Союзі, ця тема викликає гнівний протест.

Архіви, що доступні

Як можна уникнути політизації в дослідженні українського мистецтва, літератури, історії, працюючи на теренах Росії? Доцент Уфимської філії Московського державного гуманітарного університету ім. Шолохова історик Денис Чернієнко переконаний, що політизації можна запобігти, лише опираючись на історичні джерела. «Цей пласт в Росії вивчений ще далеко не повністю, — каже історик. — Політизація виникає в тому випадку, коли сторони володіють спотвореною чи неповною інформацією. Наше завдання як учених — добувати і надавати суспільству серйозні наукові аргументи».

Відомо, що в Москві й Петербурзі є стоси архівних матеріалів про українство. Утім не менш цікавий матеріал є в архівних зібраннях не кожної автономної республіки та обласного центру РФ. Так, у Національному архіві Татарстану (Казань) зберігаються не відомі в Україні документи, що ілюструють історичні періоди та постаті. Українців часто висилали в Казань або вони там училися чи працювали. Голова українського товариства «Вербиченька» з Нижнєкамська Євген Савенко, за фахом лікар, упродовж десятиліття досліджує архівні матеріали про українців у Татарстані. Він відшукав відомості про те, як Яворницький захищав у Казані свою магістерську дисертацію у 1901 році. У папці з документами збереглися і доноси на історика. Грушевський упродовж року був у Казані в засланні, в архіві є його автобіографія і також доноси. Археолог Микола Макаренко, який захищав Михайлівський собор, також перебував у Казані в засланні до розстрілу. Пан Савенко каже, що дослідники з України мали б ексклюзивний матеріал для досліджень у Татарстані.

До речі, в архіві Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАНУ зберігаються записи про етнокультуру українців із компактних поселень на теренах Росії. За словами провідного наукового співробітника ІМФЕ Лідії Артюх, у рукописних фондах зберігаються записи з Кубані, Зеленого Клину, Курщини і Брянщини. У Російській імперії ж етнографи принаймні кілька століть записували відомості в різних регіонах, заселених українцями. В ІМФЕ є каталог архіву Російського археографічного товариства, що у ХІХ столітті збирало матеріали з усіх губерній, записані місцевими вчителями та священиками. Самі матеріали зберігаються в архіві РАТ у Петербурзі. Можна знайти в каталозі потрібний опис, поїхати в Петербург в архів і там замовити документ для опрацювання. В архіві Московського інституту археології і антропології зберігаються матеріали про Полісся, Кубань, Саратов.

Отже, матеріалу для різнопланових українознавчих досліджень у Росії вистачає. І для пожвавлення українсько–російської співпраці російські україністи запропонували, зокрема, ініціювати організацію дослідницьких спільних робочих груп, проведення інтернет–конференцій, заснування відповідного наукового електронного журналу та російського інтернет–порталу з актуальних питань сучасної україністики.

ДОВІДКА «УМ»

Українознавчі студії в Росії здійснює, передусім, головна славістична установа РФ — Інститут слов’янознавства Російської академії наук, зокрема, його відділ східного слов’янства. У 2003 — 2004 роках відділ видавав щорічник «Белоруссия и Украина: история и культура». Починаючи з 1991 року, в Московському держуніверситеті ім. Ломоносова під керівництвом професора Міхаїла Дмітрієва діє Центр україністики та білорусистики. Утім у Центрі всього двоє штатних працівників. У 2004 році Центр україністики з’явився у Московському державному лінгвістичному університеті. Невеликі центри діють при санкт–петербурзьких та ВНЗ деяких інших міст. Діє також Російська асоціація україністів як відділ Міжнародної асоціації україністів (МАУ).

У лютому 2008–го було створено Центр українських досліджень Інституту Європи РАН. За рік до цього за підтримки екс–президентів Михайла Горбачова і Леоніда Кучми та російського бізнесмена Олександра Лебедєва група російських та українських учених (зокрема, Мирослав Попович та Ярослав Грицак) започаткували «Бібліотеку української думки» російською мовою. Уже вийшов друком том вибраних творів, промов і листів Симона Петлюри з передмовою Мирослава Поповича. Готуються до друку томи з новими перекладами творів Михайла Грушевського та майже не відомого в Росії В’ячеслава Липинського.