І все–таки живопис

Рік 2039. Обплутаним проводами і кабелями журналістам, які сидять удома біля комп’ютерів і в режимі он–лайн описують життя країни, представляють нових переможців премії PinchukArtCentre, в кіберсклянки з моніторів наливають хороше біле вино, а респектабельний, із «сивим їжачком» Денис Казван пропонує згадати історію і подивитися, як вручали першу премію арт–інституції Віктора Пінчука. Ось, за всіма правилами, модного lookу далекого 2009 року з червоною помадою і в шовковій блузі кольору золотистого шампанського стилістка Юлія Пеліпас, недалеко сидить схожий на зразкового німецького учня Артем Волокітін — у вузькому костюмі і з зализаною зачіскою, у спортивній толстовці з капюшоном — фотограф Олексій Салманов. Вони виходять із нижнього приміщення в клубі «Арена» просто в камери, які транслюють їхній вихід на екран — так показують боксера Віталія Кличка, коли він іде на ринг на важливих комерційних змаганнях. Камери ковзають по обличчях найдорожчого (це найважливіше для ЗМІ — будь–що «най») художника сучасності, британця Деміена Хьорста, який прилітає в Київ по першому дзвінку Віктора Пінчука, по симпатичному обличчю Джесіки Морган, яка працює куратором у святая святих сучасного мистецтва — лондонській галереї Tate Modern, по «гусарському мундиру» Олександра Ройтбурда… Я вірю, що коли Віктор Пінчук не передумає займатися contemporary art, то його літописці вже почали готувати «Біблію» українського сучасного мистецтва, починаючи з чистого аркуша — Премії PinchukArtCentre (бо хочеться вірити хоч у чиюсь системність).

По шурхотінню підготовчих робіт у п’ятницю в клубі «Арена» було видно, що церемонію готували як невимушений коктейль пафосних імен, дорогих деталей і демократичної процедури — з гігантськими бокалами для вина зі SkyСafe, натовпом охоронців Віктора Пінчука, сценою з екранами і диванчиками для членів журі й номінантів. Молоді художники поводилися так, як завжди поводяться у присутності поважних критиків і багатих замовників — коректно і без епатажу, для колориту не вистачало двох колоритних дівчат — Маші Шубіної і Жанни Кадирової. Перша була на Гоа, новому Олімпі пострадянської богеми, друга, кажуть, у Дрездені. Ваги цій події надавала не тільки пристойна як для України сума премії — 100 тисяч гривень, більша — тільки Шевченківська, а й присутність важливих, певною мірою ключових фігур світового арт–процесу — дорогий Деміен Хьорст, куратор галереї Tate Modern і письменниця Джесіка Морган, директор Берлінської національної галереї Удо Кітллман, арт–директор фундації Fondazione Sandretto ReRebaudengo per l’Arte у Турині, фундації Fondazione Pitti Discovery у Флоренції та Центру сучасного мистецтва Centro di Arte Contemporanea Villa Manin Франческо Бонамі, два почесні харківські «артефакти» Борис Михайлов і Сергій Братков, впливова російська арт–критик Катерина Дьоготь, генеральний директор Центру сучасного мистецтва PinchukArtCentre, титулований європейський куратор Еркхард Шнайдер і вершки київського художнього життя — галеристи Людмила Березницька і Павло Гудімов, організаторка «Арт–Києва», скульптурного і антикварного салонів Наталя Заболотна, художники Олександр Ройтбурд, Тиберій Сильваші і навіть Іван Марчук, якого особисто зустрічав і обнімав Віктор Пінчук. Церемонію вели піар–директор PinchukArtCentre Денис Казван і живий класик авангарду Олександр Ройтбурд. До речі, якщо в 2039 в іншій галактиці треба буде ідентифікувати, в якій країні вручали премію, це вдасться тільки завдяки Казвану — він єдиний, хто цього вечора говорив українською.

Головний приз, який присудило міжнародне журі, отримав 28–річний харківський художник Артем Волокітін, яким у Києві опікується «Я–галерея». Це гіперреалістичні живописні полотна з циклу «Підлітки» і «Герої», настільки гіпер, що гладкий живопис виглядає, як розфарбовані фотографії. Таким чином він підтримав славу Харкова як центру сучасного мистецтва і сплутав карткові передбачення навколохудожньої тусовки. Арт–критик Аліса Ложкіна на прес–конференції не втрималася від запитання членам журі: каже, лауреатами стали люди, яких ніхто не розглядав реально в цих колах, то це у нас тут стереотипне мислення чи у вас інакші критерії? Джесіка Морган пояснювала, що в кожного з членів журі були свої фаворити, але всі вони — люди досвідчені в мистецтві, з першого погляду можуть відрізнити свіжий імпульс від переробленої ідеї й індивідуальне виконання від копіювання, і оскільки премію вручали молодим художникам, судді зважали на їхній потенціал. Член журі, відомий фотограф Сергій Братков сказав, що найбільше дискусій було навколо спеціальної премії — фотографій Олексія Салманова з циклів «Затьмарення Китаю» і «Я тебе кохаю», і що суддів збило з пантелику, що багато художників представили по два проекти. «Сьогоднішня молодь менш романтична, ніж художники 60–х, і наш вибір може комусь здатися консервативним, але художники, які працюють із новими медіа, інсталяціями, не показали себе як людей, що відбулися». Друга премія (і 25000 грн.) дісталася Маші Шубіній, яка, здається, не розібравши на Гоа, що в неї не Гран–прі, щебетала по гучному зв’язку в телефоні, яку важливу справу робить Віктор Пінчук. З одного боку, Маша — яскрава тусовниця, медійний персонаж, подруга скандального, але комерційно успішного художника Іллі Чичкана, до того ж головною темою у творчості вона обрала себе кохану, а кому подобається нарцисизм симпатичної просунутої дівчини, і виходить, що з другого боку — публіка не дуже хоче розбиратися з Машиним мистецтвом. Між тим її інсталяція «Марія» («Я і є моя власна релігія») і так званий музичний автомат із вклеєними портретами Маші на конвертах платівок 80—90–х років «Музика нас зв’язала» — дуже цікавий візуальний діалог: я і світ, я і релігія, я і кумири, тут є чесність, яку завжди так шукають куратори і арт–критики. І публіка, до речі, також. Крім грошей і слави, Премія PinchukArtCentre передбачає місячне стажування лауреатів Гран–прі і двох спеціальних премій у майстернях художників зі світовим ім’ям — Андреаса Серрано (Andreas Serrano ) у Нью–Йорку, Олафура Еліассона (Olafur Eliasson) в Берліні, Ентоні Гормлі (Antony Gormley) у Лондоні. Хто до кого поїде — головна інтрига вечора, це має вирішити «таємний хід зірок» у найближчі тижні.

Приз глядацьких симпатій — відвідувачі PinchukArtCentre заповнювали анкети і кидали в прозору плексигласову урну — отримала група bluemoloko з проектами «Укрлінія» та «Острови», спроба створити нові ідентифікаційні національні коди, але в умовах урбаністичного середовища XXI століття. Малярний валик з українським орнаментом блакитного кольору і фотоапарат — головні матеріали проекту, але те, що це приз глядацьких симпатій, свідчить про інтерес суспільства до самоідентифікації, до національної складової мистецтва.

Ступінь кривіння душею чи політкоректності членів журі, які говорили, що здивовані високою якістю відібраних робіт, перевірити важко. Але оскільки за бортом опинилися цікаві роботи Лади Наконечної, Гамлета Зіньківського, Івана Чубукова, Лесі Хоменко і рішення журі не було одностайним, це дає підстави вірити в те, що сучасне українське мистецтво — це не піар–бульбашка. Окремий респект куратору виставки Олександру Соловйову, який створив її таким чином, що експозиція залишає післясмак оптимізму.