Іванов зі своїми «бабусями» — цитрами.
Заграла гора, забринькали вагон iз диваном, заторохтіла вода під дріб бомби... Б'юся об заклад — навряд чи хтось iз першого разу сприйме всерйоз ось таку абракадабру. Що, мовляв, за нісенітниця? А тут навіть натяку на жарт чи хоча б художнє переосмислення немає. Бо саме так називаються музичні інструменти в різних народів. І хоча в одному оркестрі вони навряд чи колись зійдуться (але теоретично подібне цілком можливе), факт залишається фактом. Та ж гора — це всього-на-всього африканський струнно-духовий інструмент; вагон iз диваном — щипкові, відповідно, японський та азіатський; бомба-барабан має афропуерториканське походження, а вода — чилійське брязкальце з... гарбуза, наповнене галькою. Щодо останнього, мимоволі здалося, не завадила б і буль-буль — грузинська глиняна свистулька.
Щоправда, в точності наголосів у назвах цих музичних синонімів знайомих нам слів я не переконаний, а все інше вивірено. Не мною, звичайно... Дипломований композитор iз Дніпродзержинська Микола Іванов навіть, більше того, замахнувся на світові лаври. Поштовхом же, зізнається, стала адресована йому пропозиція редактора московського журналу «Музыкальное оборудование» Дмитра Попова написати пояснювальну статтю про етнічні музичні інструменти, знайомі сучасним «електронним» композиторам лише за назвами та звуками, яким вони відповідають. Розмахнувся тоді Микола Олегович не на жарт. Близько півсотні музичних інструментів в одній публікації примудрився згадати. І мимоволі зловив себе на думці, що це — справжня крапля в морі, яка, однак, є поштовхом до створення цілої Енциклопедії музичних інструментів в електронному вигляді. Її аналогів у світі справді немає.
Музичне коріння в Іванова міцне. Його батько свого часу був знаним скрипковим майстром, яких, кажуть, на весь Дніпродзержинськ було лише двоє. «Багато хто дотепер зітхає — мовляв, звернутися нині ні до кого», — Микола Олегович скрушно хитає головою.
Саме батько і дав до рук йому, лише п'ятирічному, справжню скрипку. 1/32 — зовсім крихітну. Вочевидь, у синові йому бачилися лаври Паганіні. Миколка, певна річ, грати намагався, але, як розмірковує тепер iз висоти власного життєвого досвіду, все виходило в нього якось неправильно. Мовляв, не треба дітей у такому віці мучити. Мої ж аналогії з Паганіні в нього й взагалі заперечення викликали: «У розповідях про великого італійця більше белетристики, аніж дослідження. Немовби батько примушував його годинами грати... Думаю так було прийнято за радянськими шаблонами. А жити ж треба в радість. Чим я, власне, й займаюся — щоправда, частенько на голодний шлунок, що не вельми подобається...»
Музичну школу Іванов-молодший усе ж закінчив по класу скрипки. Що поробиш — коріння. Мама теж там спершу викладала, а потім фактично створила музичне училище, де пропрацювала директором упродовж 12 років. Микола Олегович називає її чудовим теоретиком, та й сольфеджіо саме в неї навчався. І неабияк пишається тим, що мама дала путівку у світ багатьом непересічним особистостям.
Початок 70-х став зірковим часом «Бітлз», які сколихнули всю планету. У різних куточках земної кулі були мільйони бажаючих наслідувати тріумфуючу ліверпульську четвірку — звісно, по-своєму. Іванов у популярному на ті часи у Дніпродзержинську вокально-інструментальному ансамблі «Фортуна» трохи пограв — переважно на соло-гітарі, але й на скрипці інколи вправлявся. Тільки, на відміну від батька, сам інструментів не робив. Гітару іще у школі опанував — звісно, фанерну. А коли у «Фортуні» узяв до рук справжню болгарську, то почувався від щастя на сьомому небі. Такі тоді були часи. Піднесені. Іванов, приміром, дотепер пам'ятає, як міністр культури Радянського Союзу Фурцева подарувала студентському ансамблю з Дніпродзержинська цілий набір музичних інструментів.
Однак вищу освіту Микола почав здобувати у Харківському авіаційному інституті за спеціальністю «Електроавтоматичні пристрої», який, на щастя (за його висловом), не закінчив. Але й випадковим свій тодішній вибір не вважає. На той час він серйозно захопився радіотехнікою і почав подумувати про те, що було б непогано зайнятися створенням електронних музичних інструментів.
Згодом у Харкові він вступив до консерваторії й отримав диплом композитора. Під час навчання і флейтою оволодів. Але усе це, як тепер зізнається, загалом було на самодіяльному рівні. Хоча саме у Харкові він «засвітився» по-справжньому, бо грав у ВІА «Блики», які тоді входили до «гарячої» п'ятірки ансамблів міста. «Це було круто», — Іванов дотепер згадує про ті часи з благоговінням.
Загалом же він грав в оркестрах та ансамблях на саксофоні, гобої, банджо, сопілках, флексатоні, бас-гітарі, акордеоні, клавішних, освоював фагот, валторну, баян, гармоніку, домру, балалайку, вібрафон, варган, корнет, кларнет, тромбон, контрабас, а простеньку мелодію, каже, і взагалі зіграє на чому завгодно.
На тому, що його тягне до незвичних музичних інструментів, Іванов почав себе «ловити» ще змалечку. Певна річ, в оселі скрипкового майстра різних інструментів завжди вистачало. Скрипки — від дерев'яних заготовок до старовинних, iз левиними голівками, альти, спеціально зроблена батьком для Миколки гітара, у темному кутку за шафою стояла віолончель... Але навіть на тлі такого розмаїття Іванову-молодшому найбільше запала в душу справжня цитра, вік якої відраховувався чи то з 1904 року, чи то з 1905-го... Вельми цікавою штукою тоді вона йому здалася. Струни на ній — і грифові, і басові. Коли закриєш «зайві», акорди можна набрати й щипком. Виявляється, наприкінці XIX — на початку ХХ століть цитри в Росії були надзвичайно популярними. Грали на них повсюдно. Навіть журнал видавався, який так і називався — «Русский цитрист». Нині ж, як каже Микола Олегович, такий тип цитри пощирений майже по всьому світу. Зокрема, в англомовних країнах її називають дульсімер, а в німецькомовних — хагдрет (дошка з цвяхами).
Саме ж слово «цитра», найшвидше, походить зі Стародавньої Греції — варто цистру пригадати. Звідти ж і гітара — кефара, і бандура — пандора.
Поступово й інші цікаві інструменти в Іванова з'явилися, хоча колекціонером він себе не вважає принципово.
Ось цілий ряд дримб. Цей інструмент слід так називати українською мовою. Хоча в нас побутують такi назви, як друмля, варгани, варган... Остання, до речі, притаманна вже російській мові. Варга ж — це за Далем вуста, щелепи. Тому ще дримби називають пащевими барабанами. Загалом же у світі цих інструментів існує величезна кількість і розмаїття — одних назв нараховується 250 — 300. Бувають дримби і кістяні, і дерев'яні, і металеві, і бамбукові. Якути, скажімо, її й взагалі чи не найголовнішим інструментом вважають, бо інших у них не так уже й багато.
А ось узбецький най. Іванов теж на ньому може зіграти, хоча iнструмент має, швидше, подарунковий варіант. Це залишив на згадку приятель iз Ташкента — Андрій Сємьоркін. Потім Микола Олегович дістав iз загашника фото студентських років, де він поруч iз двома дівчатами в узбецькому вбранні грає на справжньому дутарі. «Завалимся в кабачок с дутарами и кембалами» — мимоволі пригадалося. Чи з відомого фільму «У бій ідуть одні «старики», коли в його героя Ромео запитали, на чому він може грати. «Дутар», — прозвучала відповідь. «Одна палка — два струна», — жартома називає Іванов інструмент, який і для нього став немов рідним.
На вигляд бувалий корнет свого часу розважав ресторанних відвідувачів.
— А сурмі він часом не родич? — чомусь провів я аналогію, мимохіть пригадавши «Чуєш, сурми заграли...»
— Сурма, найвірогідніше, походить від слова «зурна», що прийшло до нас також з Азії, — і на цей випадок відповідь готова. Хоча там вона є інструментом язичковим, а у нас належить до амбусорних...
Саме життя ставить нові завдання. Приміром, музиканти, які працюють iз сучасними музичними інструментам-семплерами, активно використовують тембри етнічних звучань:сітара, кени, сікуса, того ж дульсімера, агого, сталімби, калімби, тайко і тощо. Іванов і взагалі пригадав, що натрапив на таку проблему ще в консерваторії, коли намагався з'ясувати назву металевих пластинок, по яких проводять прутиком. Чи бамбукових дзвіночків біля дверей? Windchime — так, виявляється, їх слід називати.
Старший син Миколи Олеговича Іннокентій нині закінчує у Харкові Академію мистецтв — теж від коріння нікуди подітися не зміг. Грає на ксилоримбі — по суті, ударному інструменті. Батько ж якось використав його назву в симфонічній партитурі й прирік себе на постійні запитання колег: «А що це за слово таке?». На своєму сайті він тепер фото марімби демонструє — найбільшого інструмента з цього роду, мамонтової. Дорога страше-е-енно.
Уже всерйоз захопившись збиранням такого розмаїття інструментів докупи, Микола Олегович перелопатив бозна яку кількість словників, довідників, підручників з інструментознавства, музейних путівників, просто книг і навіть самовчителів від арфи до фагота. Мимоволі відзначив, що найскладніше з мовами. У тій же російській багатьох слів просто не існує. От і поламай голову, як бути з різними туєпуцкікіцтлі, айякачтлі...
До того ж чимало трапляється неточностей чи й взагалі помилок. Глянеш, буває, на зображений інструмент і збагнути не можеш, як на ньому людина примудряється грати. Або ж абхазців з аджарцями сплутають і тощо. Тож визначив для себе декілька головних напрямів. Перший — це створення повного списку, другий — кількість назв не обов'язково відповідає кількості інструментів, і навпаки — декілька інструментів, різних і за конструкцією, і за манерою гри, і за настройкою, можуть називатися однаково. Та ж гітара є й російська, і іспанська, і португальська, і гавайська... А коли говоримо про африканців, то це й банту, і малінке, і фулані, і бамбаре, і сенуфе...
Та що далеко ходити... Усім знайома домра, приміром, у росіян є триструнною (народний тип) та чотириструнною (класичний). А в азіатів — двострунною ще й у назві буква «б» посередині (домбра).
Тварини і музичні інструменти — то й взагалі тема особлива. Чому, приміром, новорічні свята пов'язуються саме з козою? А не з коровою, яка дає більше молока? Іванов дотепер відповіді на це запитання не знайшов. Та ж волинка з козячою голівкою у багатьох країнах зустрічається — і по всій Європі, і по Азії багато назв, і в Індії... А зміст скрізь один — до резервуара, зробленого, як правило, з тваринного пузиря чи шкіри, вставляється кілька трубок — одна з них призначена для вдування повітря, інша (їх може бути й дві) — ігрова, і до трьох бурдонних. Останні тягнуть безперервний звук. Звідси — і «тягнути волинку».
Чи всім нам знайомий бугай — український бурчибас у вигляді бочки з натягнутою мембраною, з середини якої стирчить кінський хвіст.
Власне, барабани в кожного народу мають свої особливості. Згадаймо, наприклад, відомий фільм Єжи Гофмана «Вогнем і мечем». Там бачимо барабан величезний — на його обід натягується свиняча чи воляча шкіра, а використовується він як сигнальний.
Грають же люди органами якими тільки завгодно. В Океанії флейти, приміром, носові. А в адигейців духовий інструмент аберга відзначається тим, що треба з нього втягувати повітря...
Іванов на цю тему може говорити безкінечно. І незнайомих назв музичних інструментів для нього, здалося, просто не існує. На одну літеру «а» — антара, ата, аманхуур — аж 146 назв нарахував. Лідирує ж літера «т» — назви 377 музичних інструментів з усього світу на неї починаються. І навіть м'який знак з «и» виявилися «при ділі». Тут і взагалі просто незбагненні співзвучностi зустрічаєш, як от ьо — корейський ідіофон роду дерев'яного скребка, ьорху — китайський двострунний смичковий інструмент, иих — струнно-смичковий інструмент хакасів, инго — корейський двосторонній боковий барабан... Досить, мабуть.
Наприкінці цього року Іванову рівно п'ятдесят років виповнюється.
— Тільки, мабуть, не годиться, щоб ця енциклопедія стала головною віхою мого життя — я все-таки композитор, — на підтвердження книженцію з написом на титулі «Симфонія» показав. — Ось, бачите, на що спромігся — це електронна версія для живого виконання.
А ще він почав писати підручник iз гармонії, якого, запевняє, у світі вже точно немає. «Людина, що закінчила консерваторію, інколи не може акорди до простої пісеньки підібрати», — пояснює важливість такої роботи.
Музичну ж енциклопедію він і взагалі вважає майже невиконуваним завданням, адже хоче дати всім інструментам ще й детальні тлумачення. Водночас мріє ще й світом помандрувати. Про це навіть в одному інтерв'ю зізнався: «...На зворотному шляху заскочити в Індонезію. Знайти гамелан, побачити сулінг. Поплакати під його зажурливі звуки... З чистою совістю».
Думка колекціонувати гроші приходила, певно, багатьом. Знайшов у прабабусиній скрині царську монету чи вирив її випадково на городі, дістав у спадок купу уже нікому не потрібних радянських папірців чи витрусив із якоїсь книжки уже українські купоно-карбованці - і, вважай, перші екземпляри майбутнього зібрання є. Але не все так просто. Бо гроші - це колоритна ілюстрація історії. >>
У 73 році нашої ери, коли сенатори виразили невдоволення з приводу запровадженого податку на громадські туалети, римський імператор Тит Віспасіан гордовито заявив: «Гроші не пахнуть». Та імператор не мав рації. Бо, по-перше, як сказав знаменитий римський поет-сатирик Децим Ювенал: «...Від усякого прибутку запах буде гарний...». >>
Аквабайк, гідроцикл або водний мотоцикл, був винайдений ще у 1968 році, і вже із середини 70-х популярні на пляжах усього світу водні лижі були відсунуті на другий план: почалося його серійне виробництво. Сьогодні дедалі популярнішими стають змагання з приборкання цих «водних мустангів» — аквабайкінгу. Любителі екстріму змагаються у трьох основних видах: кільцевих гонках, слаломі і фристайлі. >>
Відомо, що мистецтво української вишивки було поширене на наших теренах ще з часів Київської Русі. Дослідники припускають, що той самий орнамент, що ми бачимо на рушниках та сорочках, був закладений ще у період Трипільської культури — однієї з перших цивілізацій людства. Із покоління в покоління передавали матері та бабусі своє вміння молоді, навчаючи дівчат дбайливому веденню домашнього господарства. Вишивання, в'язання, шиття привчали до уважності, точності, обережності, швидкості руху. За зразками робіт, їхньою красою та практичністю оцінювали якості майбутньої невістки, перевіряли риси жінки-господинi навіть краще, ніж під час будь-якого шкільного тестування. >>
У ХІІІ столітті в Індії курку можна було купити за 12 тисяч мушель, в Камеруні раба — за 200, а в Новгороді пудову діжку меду — за... 4
Про це й багато чого іншого можна дізнатися на пересувній виставці, яку возить по Україні приватний колекціонер з Одеси Андрій Шклярук. При кожному переїзді він обов'язково втрачає кілька екземплярів, але це не вбиває його бажання дивувати народ своєю колекцією.
44-річний одесит Андрій Шклярук говорить, що збирання мушель віддавна вважалося царським заняттям, перевагою людей багатих, він єдиний затесався поміж них. І єдиний з приватних колекціонерів в Україні, хто не зберігає свої скарби на запилених полицях удома як величезну цінність, що зростає iз року в рiк, а виставляє їх на всенародний огляд. Уже пройшло понад дві сотні виставок Андрія Шклярука, але в Одесу його мушлі повернуться не скоро — попереду малі й великі міста, в тому числі Київ, де їх іще не виставляли. При переїзді обов'язково що-небудь б'ється, дряпається, а отже, різко втрачає свою цінність. Проте рухається, і люди, котрі приходять на виставки, щоразу в захваті... >>
