Такою була до землетрусу «перлина» Iрану — фортеця Арг-i-Бале.
«Господи, як же добре, що я люблю джинси!» — то була моя перша думка на іранській землі. Тим часом увесь чоловічий «арсенал» аеропорту Кермана вже збігся дивитися на ноги моєї колеги-журналістки. Дівчині хтось сказав, що у мусульманських країнах «визнають» лише спідниці, а у Наталі, як на лихо, найцнотливішою виявилася лише вдяганка трохи нижче колін (насправді ж місцеві жінки тут носять штани або ж зовсім довжелезні спідниці). То була дивна картина: нещасна Наталка, прикривши ноги курткою, мусила сидіти на стільці, поки українські журналісти-чоловіки заспокоювали адміністратора, який не хотів її випускати у місто: мовляв, все о'кей, знайдемо ми дівчині якісь штанці! А тим часом у фойє вже назрівала подія року: чоловіки хапалися за мобілки, бігли до телефонних автоматів і, дивлячись на злощасні слов'янські ноги, щось пристрасно розповідали. Готова дати руку на відсіч — йшлося про ті ж таки ноги. На тлі цієї НП той факт, що всі українські журналістки мусили зав'язати хустинки чи хоч чимось покрити голову, видавався не таким яскравим. Зате ми самі від свого незвичного вигляду ніяковіли, було дуже незручно й незвично (і як же вони, нещасні іранські жінки, усе своє життя носять оту чадру?). Нарешті адміністратор змилувався, ми «транспортували» Наталю до автобуса і вирушили...
...Після холодного і мокрого Києва Керман видався весняним казковим царством — із засніженими горами, неймовірно величезними пальмами (цілими плантаціями фінікових пальм!) і муміями за кермом мопедів (річ у тім, що через глиняний пісок водії мотоциклів мусять замотувати голови у шифонові хустки й одягати темні окуляри). А потім був (пардон за подробиці) іранський туалет і чи не найбільший шок: на стіні, як «у кращих домах Парижа», акуратно видряпано оте всесвітньо відоме інтернаціональне слово кирилицею із трьох літер — знай, мовляв, нашого брата!
Уся мандрівка перетворилася на низку маленьких «шоків» і спростувань стереотипів, привезених із собою. Так само як багато іноземців уявляють Україну частиною Росії (а цю країну — як безконечну тайгу, де у мiстах ходять по вулицях ведмеді і п'яні неголені мужики в шапках-ушанках), так само, принаймні мені, здавалося, що Іраном мають обов'язково нипати ісламські екстремісти та поліція моралі, що «загрібає» іноземців у буцегарню за носіння майок та відеокамер. Нічого подібного! Поліціянти й справді є, але ніхто не пильнує зіпсованих європейським вихованням іноземців на вулицях (щоправда, привселюдно цілуватися, як у Києві, все одно не варто). До гостей тут дуже доброзичливе і досить лояльне ставлення.
Хоча існують певні табу: не можна фотографувати військові об’єкти, поліцейських. Якщо у вас є бажання сфотографуватися із кимось на вулиці, можна просто запитати дозволу — вам із задоволенням попозують. Не варто голосно розмовляти, тим більше кричати, виглядати нечепурно, заходити як на екскурсію в мечеті, молитовні кімнати під час богослужіння, не слід чоловікам ходити у шортах. Жінки мають обов’язково покривати волосся й бути у довгому платті чи просто у джинсах. Зверху має бути накидка із тканини до колін — таке собі манто. Винятки існують лише для дівчаток до 9 років. Паранджу не носить ніхто. І головне — навчіться посміхатися.
У мене особисто склалося враження, що іранці — наче діти: наївні, усміхнені й життєрадісні. Ми фотографувалися з місцевими мешканцями на пам’ять, а вони — з нами, бо один для одного ми — екзотика. Особливої уваги заслуговують іранські діти: балакучі й часом безцеремонні (один хлопчина навіть зажадав з мене грошей за те, що я з ним сфотографувалася), а загалом — веселі й чимось схожі на наших сільських дітлахів. Принаймні я почувала себе у цій ситуації майже так, як почувалася б негритянка, котру якимось дивом занесло в українське село, — на мене (на нас) збіглася дивитися уся місцева дітвора...
Іранські громадянки мають право політичного голосу — бути обраною й обирати. Жінка в Ірані може водити авто, курити, отримувати освіту й навіть відмовити залицяльнику, що сватається до неї — батьки не змусять дівчину вийти заміж за нелюба. Іранська жінка має право розлучитися зі своїм чоловіком, якщо той пиячить, зраджує їй чи б’є. От тільки після розлучення (яких в Ірані дуже мало), за законом, діти залишаться з батьком (дівчатка до 5 років, хлопчики до 2 мають рости із матір’ю, потім їх відбирають) — не кожна зважується на подібне відречення від дітей. Іранські жінки грають у боулінг, у баскетбол, займаються карате та альпінізмом, стрибають з парашутом, оперують хворих... Вони навіть мають свої пляжi, «жіночі» магазини, дивляться європейські та американські фільми. Можуть заборонити чоловікові «брати» другу, третю чи четверту дружину (бо це дозволяється лише з дозволу першої дружини). І водночас тут жінки не мають головного — свободи вибору. В міському транспорті вони сидять окремо від чоловіків, немає винятків навіть для чоловіка та дружини чи родичів (знай, жінко, своє місце!). Не може також дівчина вирішувати долю власного майбутнього — аборти забороняє іслам (виняток становлять лише вимоги лікарів). Чоловіки домінують в усьому, вони є головними у цій країні, головними у сім’ях. Мені здалося, що тут жінки бояться чоловіків (хоча ті говорять, що насправді у родині головною є жінка).
Змалечку всі діти бавляться разом, разом ходять у дитсадки. Починаючи з 9 років, їх розділяють — існують окремі школи для дівчаток та хлопчиків (щоправда, в інституті вчаться разом, хоч і в окремих аудиторіях). З цього часу дівчатка покривають голови хустками... Насправді відлучення відбувається значно раніше. Власне спостереження: я не бачила жодної зграї дітлахів-хлопчиків, серед яких гралися б дівчатка. Останні, як правило, «труться» біля мами — навчаються хитрощам майбутнього сімейного життя.
Проте іранські чоловіки знаходять усьому логічне пояснення. Мовляв, це для зручності: і розмежовані за статтю місця в автобусах (не всі, значить, пасажири поводяться чемно — іслам захищає жінок від грубіянів), і заборона абортів (це ж шкідливо для здоров’я жінки). Проте, що б не казали іранські чоловіки, я сама бачила отой незрозумілий мені страх в очах, коли чоловік однієї з іранок нагримав на неї за те, що та зі мною фотографувалася. І коли ця ще зовсім молода й красива жінка, знайшовши мене в автобусі, довго намагалася намалювати мені, показати «на пальцях» незрозумілих чоловічків (це так вона просила, як з’ясувалося пізніше, подарувати їй щось із косметики) — я зрозуміла, жінки в Ірані не такі вже й щасливі.
Щоправда, багато сходознавців сьогодні говорять, що проблема порушення прав жінок в Ірані — тема застаріла і неактуальна. Мовляв, іранські жінки вже добилися всього, за що боролися — вони в усіх сферах життя країни, і ніхто їх ні в чому не обмежує.
В ісламську країну не можна ввозити алкоголь, літературу еротичного характеру та... гральні карти — тут заборонені азартні ігри, як і споживання «зеленого змія». Але, як доводить практика, всі заборонені товари таки ввозять «на ничці» — переважно росіяни. Це вже потім я дізнаюся про те, що мало не кожен Іван із Москви у місцевих чоловіків, що не проти «кирнути», асоціюється із оковитою. І з наївності своєї я відверто впала в транс, коли один молодий іранець, озираючись, просив мене продати йому пиво. Ще одним сильним «підривом» авторитету ісламу стала мила картинка у тому ж керманському аеропорту: київські журналісти разом із місцевими чоловіками... грали у карти на гроші.
Подейкують, що чимало в Ірані, як і всюди, й наркозалежних людей. У цій країні поширення дурману зумовлене географічною близькістю із Афганістаном — найбільшим експортером наркотиків у світі. У деяких прикордонних регіонах куріння опіуму — річ абсолютно нормальна, купити його можна без проблем — однак за наркотики, навіть за їх вживання — смертна кара. Кажуть, що, однак, гашишем димлять усі — від малого до старого. Навіть немовлят «накурюють», аби ті спали міцніше.
Є в Ірані й повії. Як правило, жрицями кохання у портових містах підробляють наші колишні й нинішні співвітчизниці, філіппінки. Знайти їх складно, але реально.
Іран — один зі світових лідерів із кількості ДТП (бо правила дорожнього руху існують лише умовно), країна килимів і фініків. А ще — це багатюща давня перська культура, країна неймовірно красивих і екзотичних архітектурних споруд. От тільки після 10-ї години вечора країна завмирає: будь-яка гулянка, навіть весілля, закінчуються тут до цього часу.
У всіх путівниках згадується перелік маршрутів Іраном: або «килимові», або «святі», або ж «історичні» шляхи. Щоправда, існує ще один, негласний, — древній шлях караванів торговців опіумом. Іранські міста, до речі, — одні з найстаріших у світі. Приміром, Язд, у якому зупинявся Марко Поло під час своєї мандрівки. Саме ж місто — двоповерховий будинок загальною площею у кілька десятків кілометрів (!), всередині знаходиться базар, чайхана, пекарні, готелі, магазини та житлові квартали. Найбільш туристичне місто Ірану — Ісфахан. Тут найбільше живе студентів. Відомий Ісфахан, перш за все, своїми мостами (найвідоміший — «Сіо-се-поль» — «Міст 33 арок»), килимами та найбільшою площею у світі (удвічі більшою, ніж , скажімо, Червона площа у Москві).
В Ірані зимою можна кататися на гірських лижах (існує досить розвинута структура курортів), а влітку — грітися біля моря. Природа кардинально змінюється від півночі до півдня, що теж може урізноманiтнити подорож країною. Сувенірні крамнички пропонують чеканку, прикраси з геометричним орнаментом і, звісно, перські килими. Однак варто зазначити, що по-справжньому якісні й рідкісні речі (килими з шовку, приміром) коштують, незважаючи на загальну дешевизну країни, далеко не малі гроші: невеличкий килимок метр на півтора — не менше тисячі доларів. Усі музеї в Ірані — платні. Як правило, це 3-4 долари США.
Усі туристи кажуть, що пересуватися країною абсолютно безпечно і дуже дешево. Навіть літаки досить доступні: так, за переліт у 400—1400 кілометрів необхідно заплатити від 30 до 70 доларів. Таксисти повезуть в інше місто долар за 10 кілометрів, але можна домовитися і дешевше.
Найкраще розвинуте автобусне сполучення. А ціни на автобус — дуже скромні: долар за 100 кілометрів (це враховуючи всі «навороти» й відсутність сусіда поруч). Ще дешевше буде, якщо зупинити автобус просто на трасі — місця є завжди. Так, за 3—5 доларів можна об’їздити всю країну — бензин же в Ірані дешевий. Один кумедний нюанс: на автобусах часто пишуть горді таблички — «Тегеран—Афіни» чи «Бомбей—Стамбул». Це не має нічого спільного з реальним маршрутом — «понти для приїжджих», для краси. Не проблема їхати автостопом —будь-яка вантажівка вас підкине, навіть безкоштовно. У кожному місті є готелі з ліжком та душем. Вартість — починаючи від 5 доларів, закінчуючи 100.
Практично у кожному селищі є старовинна чайхана, де можна випити чаю та покурити кальян. Основна їжа — звісно, різні види кебабу, основний гарнір — рис. Продається безалкогольне пиво. Можна скуштувати дуже смачну рибу, аш (суп із квасолею), куфте (невеликі котлети). Взагалі для перського світу характерна баранина, яловичина, м’ясо птиці, рис, квасоля, овочі і багато фруктів та солодощів. А ще перси дуже полюбляють чай і п’ють його маленькими порціями у великій кількості.
Деякі речі у цій країні для українського світосприйняття зовсім не годяться: тут немає вуличного бруду, злидарства і бомжів. Нагодувати бідного — це святий обов’язок для мусульманина, тому залишитися без грошей у цій країні зовсім не страшно — вам допоможуть просто так, навіть за власні кошти куплять вам квиток додому. Різниця у відносинах між людьми — перше, що кидається в око тим іранським студентам, які приїжджають вчитися в Україну. З Фаріборзом Каземі, лікарем, що отримав освіту в Україні, ми познайомилися в Ірані у нелегкий для його батьківщини час — після землетрусу в Бамі. Зустрівшись удруге вже в Києві, говорили переважно про права іранських жінок та життя іранців в Україні. Їдуть, як з’ясувалося, сюди вчитися молоді мусульмани через великий конкурсний відбір в іранських університетах — в Україні простіше отримати вищу освіту. Найбільше вразило Фаріборза у Києві те, що наші люди ніколи не посміхаються. А ще — картина торгових розкладок зi спідньою білизною. «Коли ми запитали у подружжя, ким вони працювали до того, як пішли торгувати, — згадує Фаріборз, — то були шоковані відповіддю: обоє за фахом лікарі. Я тоді ще подумав: куди ми приїхали вчитися? У них у самих лікарі продають на базарі білизну!»
Більшість іранців, отримавши освіту в Україні, повертаються додому. Однак навчання у нашій країні теж означає чимало. Приміром, Фаріборз, що за фахом венеролог, певен, що українського досвіду йому вистачить на все професійне життя. В Ірані ж венеричні хвороби через особливості релігії та виховання — дуже велика рідкість, місцеві лікарі майже з ними не знайомі.
Іран (до 1935 року — Персія) — це край гір, пустель та плодючих долин. Близько 70 відсотків території країни практично не заселені. Іран —один із найбільших постачальників нафти у світі.
Площа — 1 648 000 кв. км.
Населення — 63 180 000 чол.
Столиця — Тегеран
Найвища точка — гора Дамаванд (5 604 м)
Державна мова — фарсі (перська)
Основна релігія — іслам
Грошова одиниця — рiал
Основні напрями експорту — нафта, килими, фрукти, текстиль, вироби із металу
Форма правління — ісламська республіка
В Уругваї щойно здали в експлуатацію міст, який проліг через дивовижно мальовничу лагуну Гарсон. Він з’єднує 25-тисячне місто Роча з 65-тисячним містом Мальдонадо на південно-східному узбережжі країни, які є столицями однойменних департаментів. >>
Данія зміцнила своє світове лідерство у галузі використання вітрової енергетики: 42,1% від всієї виробленої в країні енергії походить з вітрових електростанцій. Тепер головною амбіцією Данії є повна відмова від видобутих із надр землі джерел енергії. «2015 рік був значно вітрянішим, ніж у середньому попередні роки. >>
Президент Польщі Анджей Дуда під час симпозіуму Польського товариства трансплантації підписав декларацію про наміри, згідно з якою у випадку смерті його органи будуть передані для трансплантації. До подібних дій голова польської держави також закликав інших поляків, повідомляє сайт Польського радіо. >>
Відомо, що Швейцарія має найрозвиненішу в світі систему громадського транспорту. А тепер у цій альпійській країні хочуть створити ще й вантажне метро для приватних речей громадян, повідомила швейцарська інформагенція swissinfo.ch. Цю ідею вважають одним із найамбітніших інфраструктурних проектів, які будь-коли обговорювалися у Швейцарії. >>
Вчені Каліфорнійського технологічного інституту Майкл Браун і Костянтин Батигін (виходець із Росії) навели докази існування гігантської планети на околицях Сонячної системи, маса якої перевищує земну приблизно в 10 разів, а період обертання навколо Сонця (планетний рік) становить приблизно 10-20 тисяч років, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>
Ще півстоліття тому ніхто і не подумав би, що жінки можуть брати участь у космічній програмі. Тоді на прохання однієї з американок надати їй можливість пройти тренувальний курс із підготовки космонавтів (чи астронавтів, як говорять у США), НАСА відповіла, що не має у своїх планах намірів набирати жінок. >>
