Останній літописець

      Давно помічено, що будь-яке справжнє мистецтво насичене містикою. Навіть якщо митець творить у жанрі соціалістичного реалізму. Принаймні людина стороння ніколи не збагне, чому художник обрав саме цей сюжет, а не якийсь інший, чому так, а не інакше розташував діючих осіб, а головне — чому надто часто позитивні (за задумом) герої несуть на собі відблиск якогось демонічного вогню, а лиходії, навпаки, виглядають дуже симпатичними. А найбільша загадка — чому самі творці не можуть цього пояснити...

Історія в індустріальних декораціях

      Він живе в Біломорському тупику. Ні, жодного натяку, хоча тупик усе ж якийсь несправжній. Це, скоріше, петля. Тому що зі звичайного тупика може бути єдиний вихід, назад. А з Біломорського — прямуй в обох напрямках, не заблукаєш. Селище, де знаходиться така «петля», називається Мала Вергунка, і воно давно стало частиною Луганська, навіть не найвіддаленішою (далі йде Велика Вергунка, яку ще до пуття й не газифікували, але про неї поговоримо іншим разом). Нічого надзвичайного, банальний, як на індустріальний Донбас, «приватний сектор». От тільки концентрація художників на одиницю площі тут помітно вища за стандарти. Мені вже кілька разів доводилося писати про братів Шевердіних, про їхні проекти та перемоги на міжнародних конкурсах. Так от, обоє живуть у Малій Вергунці. Є й інші живописці, Вергункою помазані, однак вони розлетілися по світах, і я з ними не знайомий. А Віктор Мінаєв уже звідси навряд чи куди поїде. Літа не ті...

      Мінаєв пише на теми, які, здається, вже давно перелякали решту його колег, — історичні. Починаючи з «ранньої перебудови», реалізм на одній шостій суші вийшов з моди, а тим більше реалізм, побудований на історичних сюжетах. А Віктор Федорович тоді тільки починав писати... Точніше, продовжив — після перерви у кілька десятиліть. Чому він обирає сюжети винятково з української історії, Мінаєв і сам точно не може сказати. Може, душі пращурів через нього в такий спосіб спілкуються з поганими своїми правнуками? Донбас із радянських часів чомусь мало асоціюється з українськістю, проте... Вергунка відома ще з XVII століття саме як українське козацьке поселення, коли Луганського заводу ще й у проекті не було.. Щоправда, митець народився в іншому районі Луганська, в Кам'яному Броді, однак і його заснували запорожці. Луганщиною пролягав знаменитий Секретний шлях із Січі на Дон (отой, яким «їхали козаки із Дону додому» та й «підманули Галю»), із станціями та зимівниками...

      Чого точно немає у роботах художника, так це кон'юнктури. Відомо, як любить українська влада все українське, однак, з точки зору «ортодоксальних» прибічників української ідеї, в них бракує шароварів та оселедців. Тобто є в нього картини про перемоги козацької зброї, та перша, яку я побачив, називається «Святотатство». Сюжет її майстру підказали в музеї знаменитого Острога.

      — Мені розповіли про князя Острозького та про його онуку, як вона каталася на православний Великдень, — Віктор Федорович розповідає докладно, виразно, але без зайвих емоцій. Наче не богема, а шкільний учитель (потім з'ясувалося, що він і справді пропрацював у школі весь той довгий час вимушеної творчої «відпустки»). — Дід її, князь Костянтин Острозький, був опорою православ'я, а вона вже виросла ревною католичкою. У той день вона їхала з костьолу повз православний храм, а там люд зібрався на освячення хлібів. Порозкладали їх на рушниках на землі — ну як це завжди буває на свято. Могла об'їхати, звісно, але дала наказ гайдукам їхати просто по рушниках. Багато народу покалічили; дехто навіть загинув...

      У Костянтина Костянтиновича було три сини. Два перейшли в католицтво й ополячилися, а один, середній, залишився вірним Константинопольській церкві. Анна-Алозія, героїня картини, була саме донькою середульшого. От тільки батько її помер, коли дівчинці було чотири роки, і мати-полька виховала її у своїй вірі. Прийшов час; дівчинка виросла, розквітла, і до неї почали свататися багато вельможних панів. Мати мала змогу вибрати найкращого з претендентів: великого гетьмана литовського, віленського воєводу й адміністратора Лівонії, до того ж вірнопідданого Римської церкви Яна Кароля Ходкевича. Шлюбові не завадила навіть та обставина, що молодій ледь виповнилося вісімнадцять, а молодий тільки-но розміняв сьомий десяток. Та все ж любов у цьому шлюбі була надзвичайною. Хоча, може, це була любов до Бога? Їхнього, католицького Бога...

      Разом подружжя прожило тиждень; ну, може, зо два — воєвода пішов на війну (очевидно, захищати Хотин, під стінами якого поляки у 1621 році разом із запоріжцями Сагайдачного розгромили удвічі більше турецьке військо), а перед тим обидва присяглися належати Богові. З війни Ян Кароль живим уже не повернувся, а Анна-Алозія дотрималася обітниці. Вона поховала чоловіка в склепі в Острозькому замку і більше заміж не вийшла. Хто зрозуміє серце жінки? Не виключено, наказ їхати по великодніх хлібах давала не гонорова пані, а саме католицька фанатичка...

      — І які ж наслідки мала ця історія?

      — В Острозі спалахнув бунт. Удова викликала шляхту з сусідніх маєтків, і заворушення швидко придушили. Непокірних селян карали нещадно, але, коли мали стратити останню групу — уже й кат прибув, і перший бунтівник піднявся на плаху, вона сказала: «Я всіх милую»!

      — Це який рік був?

      — 1638-й. Знаменний рік в історії України. Коли десять років потому почалося повстання Хмельницького і козаки підійшли до Острога, вона забрала останки чоловіка й перевезла їх до Кракова. Потім знову поверталася із ними... А народ так їй і не пробачив її вчинку. Після її смерті родинний склеп селяни розорили, а кістки викинули геть...

      ...А поки-но вірні гайдуки Анни-Алозії правлять коней просто в натовп, і сивий панотець намагається зупинити святотатство хрестом у піднятій руці. Похмурий ранок...

Учитель малювання

      У нього, як на мене, кар'єра неординарна (не впевнений, що ближчі до світу мистецтва знавці мені не заперечуватимуть): художнє училище в Луганську Мінаєв закінчив ще в далекому 1950-му і отримав направлення до Бердичівського театру. Відразу — головним художником. Він навчався на театральному відділенні, але щоб отак відразу — і в головні... Каже, що його картину запримітив на загальноукраїнській виставці студентських робіт директор театру. До речі, картина називалася «Пісня о полку Ігоревім»: віщий Боян співає серед учасників степового рейду новгород-сіверського князя. Отже, з історії в нього все й починалося...

      Республіканське Міністерство культури схвально оцінило ініціативу директора. Театральна кар'єра луганчанина починалася непогано. Принаймнi поганих фахівців на роботу не кличуть, а Мінаєв устиг попрацювати і в Бердичеві, і в Луганському драматичному, і в Ярославському театрі оперети... Коли ярославці гастролювали в Луганську, їхній художник  вкотре увійшов у той специфічний астрал, який неінтелігентні росіяни називають запоєм (де їм зрозуміти позаземні потреби творчої особистості!..) Кинулися до луганських колег: виручайте! Тодішній головний луганського театру Іван Алексєєв, метр, який закінчував ще Санкт-Петербурзьку академію мистецтв, порекомендував їм Мінаєва. З Ярославською оперетою Віктор Федорович поїхав завершувати гастролі, з нею ж прибув до Ярославля, де йому запропонували роботу й квартиру (і де, можна припустити, — в декораціях насиченого історичними пам'ятками міста — його талант художника-літописця міг би особливо широко розгорнутися). Однак довелося повертатися до нудних індустріальних декорацій Донбасу. Його хвора дружина навідріз відмовилася кудись переїжджати.

      Крiм того, довелося взагалі кинути роботу в театрі, пов'язану з тривалими гастрольними турне. І малювати він у тих обставинах теж не міг. Тобто малювати по-справжньому. Тому що перекваліфікувався на шкільного вчителя малювання, і тепер, звичайно, доволі часто доводилося брати до рук олівця. До речі, це він навчав малювання Петра й Костянтина Шевердіних, коли ті ще були школярами, пам'ятає їх і пишається їхньою майстерністю. Як справжній учитель, каже, що учні його перевершили. Хоча — як подивитися...

      Лише після смерті дружини Мінаєв знову починає писати олією. Історичне полотно — це величезні обсяги роботи. Це навіть не половина справи — віднайти в літературі сюжет, який би тебе захопив не на одну мить, а принаймні на кілька місяців. Далі доводиться занурюватися в бібліотеки, розшукувати там книжки про побут, одяг, зброю, архітектурні особливості обраної епохи. Коли я заговорив про це з Віктором Федоровичем, він, здавалося, уже чекав на подібне запитання: 

      — Я ж працював у театрі... Мені довелося одного разу працювати в Луганському драматичному — а це прекрасний театр — над постановкою спектаклю «Порт-Артур». Головним художником тоді був Алексєєв. Ми з ним знайшли книгу, яка називалася «Еженедельник-летопись Русско-японской войны». От за цією книгою ми й робили декорації, ескізи костюмів. Це вміння ще звідти, а без нього нічого не вийде.

      Очевидно, трудомісткість і відлякує від жанру молодь. І до всього, стверджує Мінаєв, нас задавило мистецтво Заходу. Принаймні ті його зразки, що доходять до нашої провінції, не свідчать про надто копітку роботу тамтешніх митців. Вони, мабуть, усі сили витрачають на пошук оригінального. А та художня школа, яку пройшов Віктор Федорович, побудована на дещо інших принципах. Не беруся визначати, чи то він відстав від світових тенденцій, чи вийшов, у повній відповідності до законів історичного матеріалізму, на новий виток розвитку. Мені як дилетанту просто цікаво, як виглядали мої предки у тих чи інших ситуаціях.

Дюнкерк-на-Луганці

      Якими вони були в мить тріумфу, побачити зблизька не довелося. Величезне полотно «Дюнкерк» або «Запорожці у Франції» перебувало в Києві на виставці. Відомий з «Історії України» Миколи Аркаса епізод, як запорожці мушкетерам допомагали звільнити від іспанців фортецю й порт Дюнкерк. Шевальє д'Артаньян чотири рази безуспішно ходив на штурм, а козакам Івана Сірка вистачило одного разу... Мінаєв не є членом Спілки художників, тому на виставку луганських митців відвіз картину сам, власним коштом, і скоро мав їхати її забирати. Натомість мені була продемонстрована філософська робота «Тяжкі кроки України». Класично-огидна Баба-Яга тягне в непроглядну лісову хащу красуню в національному українському одязі, де на неї вже чекає крилатий ящір-мутант із трьома головами.

      — Тут сюжет такий. Україну терзали, хто тільки хотів. І ливонці, й поляки, й турки, татари, Росія... Я взяв той момент, де наче тягнуть Україну, а злі сили обступили її з усіх боків. Вона пручається, намагається відбитися... У першому варіанті, 95-го року, вона ще покірно йшла — он там олівцем зроблений малюнок. Там вона все ж ішла, ну а тут я дав їй можливість відбиватися від цих сил. Я гадаю, відіб'ється. Гадаю, настане такий час, коли ми знову будемо з гордо піднятою головою.

— Де ж ви таку хащу знайшли в Луганську?

— З'ясувалося, буквально поруч. Мала Вергунка виходить на Лугань; колись, років сорок тому, якийсь високоповажний дурень вирішив захистити селище від повеней і звелів обвалувати береги річки. Вийшло цілком за класиком російської словесності: як завжди.  Тобто справжнісіньке болото в степах. А там, де прижилися дерева, є місця, де стовбури й гілки поросли пасмами моху. Я, коли придивився, впізнав місцину. Просто коли там гуляєш, знаючи, що «вышел в степь Донецкую», і зовсім поруч шумить автотраса, а з іншого боку притулилися пенсіонерські городи, немає тієї гостроти відчуття відірваності від цілого світу, яке породжує картина.

      Судячи з того, що будинок — у принципі для Вергунки стандартний — виглядає ошатним і ззовні, і зсередини, а в майстерні — широченні загратовані вікна («були вузенькі-вузенькі»), картини в художника таки купують. Він сам каже, що є його роботи у приватних колекціях Москви, Польщі, навіть екзотичної Індії. Найохочіше їх купують колекціонери Західної України, але Віктор Федорович — патріот не тільки цілої України, а й маленької (відносно) Луганщини, і сподівається, що їх замовлятимуть і місцеві поціновувачі.

      — Я звертався до облдержадміністрації. Там один заступник такий є, питає: «Чи візьметеся ви за нашу тему, луганську?» Я кажу: якщо просто пейзаж міський, я його робити не хочу й не буду. А на історичну тему — будь ласка. Він пообіцяв придумати тему, але щось досі від нього нічого не чути.

      — Так ви зробили б щось на половецьку тему. Наша ж земля для половців була чимось на зразок поганської Мекки (до речі, про кам'яних половецьких баб мені розповідав археолог Костянтин Красильников, який живе майже поруч із Мінаєвим, щоправда, на іншій вулиці).

      Половці в нього випали з поля зору, хоча є намітки. А коли я нагадав йому про «Половецькі танці» Бородіна, він замріяно примружив очі: «О, «Князь Ігор». Обожнюю цю оперу!...» Я й забув, що переді мною — театральний художник.

      У Віктора Федоровича прізвище суто російське; розмовляє російською, пише картини на сюжети української історії, захоплюється запорозькими козаками. Але є в його доробку й сюжет, хоча й київський, але побудований на явно католицькій основі. Картина так і називається: «Київська легенда». Я особисто цю легенду почув уперше. Виявляється, костьол у Києві стояв ще до татарщини. І правив тут службу чернець Яцек. Мабуть, талановитий був хлопець (чи й справді Матка Боска йому допомагала). Одного разу він навіть вилікував невиліковну князівну, за що здобув покровительство православного князя (втім якщо згадати, що напередодні татарської навали Київ контролював Данило Галицький, це не так уже й дивно).

      Узимку 1240 року підійшов до міста Бату-хан. До того він відряджав сюди свого онука, але той, зачарований красою міста, погодився взяти викуп. Батий не був схильний до сантиментів і взявся за справу серйозно. За день стіни столиці впали, почалося звичайне в таких ситуаціях мародерство переможців. А Яцек, ухопивши найціннішу реліквію свого храму, притьмом кинувся до Дніпра. Татари не відразу, однак помітили ченця, наздогнали на березі, притисли до ще не замерзлої ріки... Тому нічого не залишалося, як відступати далі, у крижану воду, і тут почувся голос з небес: іди, ти рятуєш Матір Божу! І він пішов по воді, акі по суху. Татари отетеріли...

      — Що ж це ви католицьку легенду взяли?..

      — Хочемо ми чи ні, але в нашій Україні віра не одна. Майже уся Західна Україна сповідує католицизм... Найцікавіше те, що в літературі — цієї книги в мене зараз немає, дав товаришеві почитати — говориться, що так воно й було і що навіть сліди Яцека бачили на воді. Сам я в це не вірю, однак саме існування такого припущення мене здивувало. Власне, аби з'явилася легенда, в неї має бути якесь реальне підгрунтя. Це — головне.

      Запорожці, поляки, монголи, іспанці, французи. Прадавні часи. Історія — доволі захоплюючий «серіал» і сам по собі. А коли він ще проілюстрований рукою майстра... Не завжди сюжети народжуються під час читання. Якось один із колишніх учнів попросив Мінаєва побути з його старим батьком на пасіці. Далеко від Луганська, аж під Воронежчиною. Віктор Федорович і сам уже був людиною немолодою, однак погодився. Поки вибирали місце, заїхали на територію Росії. І там старий пасічник показав йому колишній чумацький шлях. Хитрими, виявляється, були в чумаків шляхи. Я про це можу судити з мінаєвської картини — звісно ж, він не утримався, аби не зафіксувати побачене спочатку олівцем на картоні, а уже вдома — олією. Шлях ховається в низині, шмигає поміж товстелезними деревами. І недарма. Бо десь поруч, за пагорбом, причаїлося село із старовинною назвою Злодіївка (як воно тепер називається, я не спитав; мабуть, якийсь Красний Пахарь). Злодіївці промишляли тим, що грабували купецькі обози. Нелегка в них була праця й дуже небезпечна. Адже чумаки тодішніх «рекетирів» не дуже-то й боялися і вміли дати їм гідну відсіч. Не те що нинішні... бізнесмени. Отакі думки навіює картина, хоча, на перший погляд, — мирний український пейзаж.

      То може, вся загадка таланту митця не в тому, що він вкладає у свої твори, а те, що в них може побачити (або почути) глядач (слухач, читач)? Утім, здається, я щось подібне читав ще в комсомольські роки в Маркса. Ні, не в n'яному томі «Капіталу» — на стіні в кабінеті історії плакат висів. Та біс із ним, із «основоположником». Він був матеріалістом...