Рух сільської черепахи

       Протягом двох років спеціалісти Світового банку намагались розібратись у ситуації, яка виникла в українському сільському господарстві. Бо на сьогоднішній день цей банк — найбільший позичальник грошей для вирішення проблем не лише в аграрній, а й в іншій галузях, а відтак повинен знати, наскільки ефективно використовує його гроші український уряд. За результатами досліджень, найбільша проблема сільського господарства сформувалась із здобуттям незалежності, тобто від 1991 року: різкі зміни в політиці, у тому числі аграрній, постійні «шарахання» з боку в бік аж ніяк не сприяли розвитку села. Тому шлях від колгоспного «совка» до чогось пристойнішого Україна долає, як черепаха, значно повільніше, ніж інші країни Східної Європи

Позаду всієї Східної Європи

      На початку 90-х, аби компенсувати макроекономічні викривлення, держава намагалася рятувати хліборобів прямими вливаннями у збанкрутілі господарства, водночас зберігаючи центральне керування. Звісно, гроші у такому випадку допомагали як мертвому припарки, бо колгоспи, сидячи на дотаціях, не могли «вписатися» у систему ринкової економіки та й були мало привабливими об'єктами для інвестування приватного капіталу. Тому банки й інші інвестори не ризикували вкладати кошти у село. І чим більше влада опікувалася аграріями, тим більше селяни від усього втрачали, а наживалися посередники. Як приклад згубної практики фахівці Світового банку наводить впроваджену 1996 році Програму державного товарного кредиту, що призвела до обмеження руху зерна. Тоді держава стала безпосередньою учасницею комерційного постачання сировини і була активною на ринку зерна, чим відлякувала «приватників», що негативно позначилося, зокрема, на зерновиробництві. Проте, як виявилося, раз наступити на граблі було недостатньо. З минулого року держава знову пробує керувати аграрним ринком у ручному режимі, сумні наслідки чого господарства відчувають на собі  й досі.

      Утім спеціалісти Світового банку знайшли і позитиви у сільськогосподарському виробництві. Це стабільність структури виробництва, зокрема, найголовніших зернових культур. Так, у загальному валі зерна завжди було 55 відсотків пшениці, 25 — ячменю, решта — кукурудза, жито та овес. Інший позитив: порівняно з 1990 роком, не зважаючи на несприятливу аграрну політику, у загальному обсязі виробництва помітно зростає частка приватних фермерських господарств. Якщо 14 років тому вони забезпечували лише 3 відсотки продукції, то торік — 24.

      Що ж до реалізації зернових, з часом значно змінилися канали їх збуту. Так, державні заготівельні підприємства тепер не є головними учасниками ринку. Станом на 2001 рік з'явився цілий клас нових учасників: внутрішні та іноземні приватні торговці, реформовані сільськогосподарські підприємства, що контролювали 38 відсотків ринку зернових. Найбільше вони цікавились продажем на експорт.

      Водночас зменшився рівень натуроплати працівникам сільгосппідприємств та бартерні операції. Єдиною культурою, виробництво якої протягом 14 років зростало, є соняшник. Але навряд чи таку динаміку можна вважати позитивом. Найприбутковішою для виробників соняшнику виявилася  середина 90-х рокiв, до введення 23-відсоткового експортного мита. Після встановлення обмежень зросло виробництво олії, проте з'явилися схеми давальницької переробки сировини. А зі зниженням експортного тарифу до 17 відсотків і забороною давальницьких схем скоротилися площі під цією олійною культурою.

      За прогнозами Світового банку, у наступні роки буде скорочуватись переробка цукрових буряків. Це відбуватиметься через нерентабельність заводів і низькі урожаї.

      Отже, головний висновок, що зробили міжнародні дослідники: часткові реформи не є достатніми для стимулювання сільського господарства. Якщо порівнювати ситуацію в аграрному комплексі в Україні та країнах Європи, у нашій державі адаптаційний період дещо затягнувся: із 1990 до 2000 року, тоді як в європейських країнах падіння змінилось на зростання вже через п'ять років. Часткові реформи, на жаль, не вирішили свого часу найважливіших проблем, зокрема, земельних відносин, приватизації в аграрному секторі, системи кредитування та адміністративного контролю ринків.

      Другий висновок  Світового банку, полягає у тому, що пряме втручання держави в діяльність ринків вельми шкідливе для розвитку АПК, а розвиток приватного сектору насправді дає результати. Так, на підвищення ефективності постачання матеріально-технічних ресурсів, ресурсів виробництва та структур реалізації продукції найбільше вплинуло створення приватних підприємств-виробників, які орендували землю в колишніх колгоспів. Адже керівники таких господарств не отримували «рознарядку» згори, а самостійно визначались із вибором культур, які сіяли, розподіляли ресурси, грошові та технічні.

      Втручання держави, дійшли висновку експерти, шкідливе не лише в адміністративному, а й навіть у матеріальному плані. Так, постійно дотуючи великі сільськогосподарські підприємства (шляхом надання прямих кредитів, інвестицій, списанням боргів), держава тим самим фактично робить їм ведмежу послугу, адже штучно «витягає за вуха» неефективні підприємства. У той же час прибуткові фермерські господарства не бачать допомоги, як власних вух.

«Соціалка»: біль і бич

      Спеціалісти прогнозують, що найближчим часом найболючішим питанням аграрного сектору стане соціальна сфера. Рiк у рік відчутніше дає про себе знати надлишок трудових ресурсів. І хоча деяку робочу силу залучили індивідуальні підсобні господарства, глобальну проблему це не вирішує. Отже, замість підтримувати грішми товаровиробників, Світовий банк пропонує поліпшувати соціальну інфраструктуру на селі та створювати несільськогосподарські робочі місця. Так, за даними досліджень, за межею бідності живуть 26 відсотків селян, тобто, вважайте, кожна четверта родина. До того ж  у великих містах спостерігається тенденція до зменшення кількості хронічно бідних, тоді як на селі просвіту не видно.

      Узагалі структура доходів селянина розподіляється таким чином: п'ята-четверта частина — це офіційна заробітна плата, ще 50 відсотків — від особистого підсобного господарства, решта — пенсії. Міжнародні спеціалісти навіть позаглядали в тарілки селян і визначили, що харчуються вони в основному молочними продуктами (на 33 відсотки більше, ніж споживають за рік міські жителі), картоплею (майже в півтора раза більше) та хлібом (на 7 відсотків більше), тоді як набагато менше за міських мешканців їдять м'яса, фруктів та риби. Це теж свідчить про рівень доходів, адже селяни в основному споживають те, що виростили на власному городі. І навіть за таких умов 60 відсотків прибутків витрачають на харчі.

      Стрімко скорочується загальне сільське населення. За період з 1996 до 2001 року рівень народжуваності на селі впав на 20 відсотків, а молоді поменшало на 11 відсотків. Таким чином, вказують у звіті спеціалісти СБ, за кілька років зовсім не стане робітників, яким можна буде довірити складну та дорогу сільськогосподарську техніку. Зараз же найбільш типовими представниками сільського населення є жінки похилого віку — ті, кому за 60.

      Якість людського капіталу визначається рівнем освіти та досвідом роботи. Міським жителям важко уявити, що хтось у наш час іще не володіє комп'ютером, тоді як щодо селян Світовий банк зробив інший, шокуючий, висновок: 6 відсотків (!) сільського населення є неписьменними або не закінчили початкову школу. Здебільшого тому, що школа дуже далеко або дітям ні за що вчитися.

      Цю ситуацію, вважають фахівці, можна виправити, адже соціальні послуги — це своєрідна інвестиція у людські ресурси. А за десять останніх років було закрито третину дошкільних закладів, відвідування шкіл дітьми скоротилось на 20 відсотків, позакривали заклади культури. Дві третини населених пунктів не мають дитячих садків,  майже половина — шкіл, а враховуючи проблеми із транспортом, школярі кожен день мають здобувати знання за кілька кілометрів від дому. Доступність до типово «міських» соціальних послуг залишає бажати кращого: до перукарні, ательє та навіть промтоварних магазинів доводиться їздити до райцентру, не кажучи вже про лікарні. Адже лише 8 відсотків населених пунктів сільської місцевості мають лікарів.

      Звідти — біда безробіття, адже у сфері послуг (торгівля, ремонт) може бути задіяна значна кількість мешканців сіл. До того ж, як свідчать досліди, створити робочі місця на селі допомогла б підтримка дрібних сімейних підприємств. Зазвичай вони більш працеінтенсивні, аніж великі, й  успішніше функціонують у сфері несільськогосподарських послуг.

      Самими дослідженнями Світовий банк не обмежився. Фінансисти підкріплюватимуть висновки черговими позиками. Вже зараз кредитори готові надати кредит на 445 мільйонів доларів, за умов, що ці гроші будуть спрямовані на створення державного кадастру, видачу державних актів на землю та надання кредитів сільгосппідприємцям. Як повідомив головний радник з питань аграрної політики Світового банку Чаба Чакі, кредити селянам надаватимуть вітчизняні комерційні банки під відсотки, що визначатимуться українською стороною.