Муратова у стилі Андерсена

Українська прем’єра картини, яку мали презентувати ще 5 листопада — в 75–й день народження Кіри Муратової, відбулася 3 грудня у кінотеатрі «Київ». Запрошення чітко регламентували дрескод — елегантний діловий (очевидно, відповідно до тематики вечора, адже, крім презентації соціальної драми, було представлення ще й благодійного проекту — всі зібрані від прокату кошти підуть на допомогу покинутим дітям). У фойє кінотеатру запрошені ліниво потягували шампанське й чоломкалися з новоприбулими: серед гостей були голова Спілки кінематографістів Сергій Тримбач, художник Сергій Якутович, голова Держкомкіно Ганна Чміль, кінорежисер Олег Фіалко, театральний режисер Артемій Троїцький, дизайнери Андре Тан і Ірина Каравай. Знімальну групу представляли Кіра Муратова, її чоловік Євген Голубченко, Рената Литвинова (вразила всіх чорним костюмом із золотими паєтками), юні актори Лєна Костюк і Рома Бурлака та продюсер Олег Кохан.

Про кінематографічний стиль Кіри Муратової існує стійке уявлення: авторський, важкий, не для масової аудиторії і спрощеного прочитання. Коли рік тому в столичних кінотеатрах ішов фільм «Два в одному», гадаю, саме такий опис був доречним. Остання ж картина «Мелодія для шарманки» показує нам Муратову в іншому амплуа — амплуа казкарки. Тепер Кіра Георгіївна являється нам у образі бабусі зі «Снігової королеви»: в окулярах, спокійна й зосереджена, вона сидить у своїй одеській квартирі й розповідає нам особливу історію — трохи жорстоку, проте не позбавлену неймовірних перипетій. Усе, як і має бути у Андерсена.

Аналогія з Андерсеном не випадкова. Як зізнається режисерка, поштовхом до створення фільму про двох сиріт стала відома казка «Дівчинка із сірниками». Але й без цього зізнання у фільмі вчувається вплив сумної різдвяної історії данського казкаря. У переддень світлого родинного свята на вулиці опиняється пара дітлахів: старша дівчинка Альона і її молодший брат Микита. Вони втекли з дитячого будинку, де їх хотіли розлучити один з одним, і наївно сподіваються знайти батьків, котрі мають позбавити їх тягаря відповідальності інтернатівських вихованців. На ролі дорослих дітей Муратова відібрала дуже цікаві типажі: таких собі херувимчиків із пухкенькими щічками і ручками, театрально відтінивши їм темними колами очі (Оленка Костюк і Рома Бурлака). Проте всередині цих янгольських тілець живуть дорослі люди: відповідальна жінка–мама і замкнутий чоловік–син.

Пошук батьків триває всього один короткий зимовий день. За цей час сестра з братом проживають життя вокзальних бомжів, покинутих на вулиці дітей, голодних жебраків і магазинних злодіїв. Пам’ятаєте: у дитинстві нас батьки вчили, що робити, коли загубишся? Правильно, просити допомоги у дорослих: назвати їм правильну адресу дому, і розчулений дядя не тільки вкаже шлях, а й пригостить розгублену дитину цукеркою. Проте в Муратової така схема не спрацьовує — за цілий день її героям не вдається достукатися до жодної живої душі: їх або по–андерсенівськи ігнорують, або по–діккенсівськи обкрадають. «Цей фільм — серйозний заклик до нашого замкнутого суспільства», — читають між рядками сінефіли й дивляться, що відповість режисер. А Муратова відмахується, мовляв, це ваше сприйняття, мій месидж інший. Як досвідчений кінематографіст вона не вірить у силу мистецтва, що здатне змінити світ. Гіпертрофованим віддзеркаленням вона показує нам те, що ми бачимо щодня, — неймовірну байдужість людства, яке оніміло за скляною перегородкою інтернет–клубу й оглухло в розмовах по мобільному телефону.

Можна нарікати, що картина має слабо виписаний сценарій, що їй не вистачає драматургії і що герої досить однотипні (всі вони говорять у стилі Ренати Литвинової — нарочито, театрально, відсторонено). Проте це не заважає просидіти у глядацькому кріслі дві з половиною години (а куди поспішати?), щоб насолодитися чіткою постановкою кадрів (оператор Володимир Панков), звичайним, проте святковим антуражем (художник–постановник Євген Голубченко) та щирою віддачею акторів (Ніна Русланова, Олег Табаков, Рената Литвинова). Так, казка Кіри Муратової — не солодка оповідка у голлівудському стилі, що за кілька тижнів заполонить наші екрани. Але від солодкого, як відомо, псуються зуби, а від солодких фільмів — смак, який треба тренувати на вдумливих творах, де, крім форми, є ще й зміст.

Картина, світова прем’єра якої відбулася у червні на 31–му Московському кінофестивалі (де отримала кілька нагород), відучора буде на півтора місяця в національному прокаті. Як запевняє продюсерська агенція Sota Cinema Group, фільм можна буде переглянути у більш ніж десяти містах України.

КОМЕНТАР «УМ»

Рената Литвинова,актриса, режисер, сценарист:

— Цей фільм треба подивитися, і як кожен визначний твір, він має зачепити вас. Привести до катарсису. А катарсис, як відомо, очищає. Є такі гнітючі твори, які, як мені здається, ніби спонсоровані чорними енергіями. У даному випадку — Кіра викликає момент, який очищає. Якщо придивитися, то навколо багато самотніх, покинутих людей. У кого є серце, той побачить.