Оприявлення правди про мор

04.12.2009

Цьогоріч до Дня пам’яті жертв Голодомору на телеекранах з’явилося кілька документальних робіт: на «Першому Національному» відбувся прем’єрний показ стрічки Юрія Терещенка «Пейзаж після мору», «Україна» показала фільм режисера Олександра Смирнова та продюсера Дмитра Харламова «Творці Голодомору». Крім цього, на «Першому» йшли дві роботи 2008 року відомого документаліста Леоніда Мужука «33–й. Материнський спогад» і «33–й. Материнський наказ», які повторювали і на інших каналах, до речі, разом зі стрічкою режисера Наталі Сущевої «Свічка Джеймса Мейса». «Плюси» її включили до своєї програми скорботного дня разом із фільмом «Хлібна гільйотина».

Оцінювати документалістику завжди складно, а особливо документалістику такої тематики. З одного боку, ці фільми мають виняткову унікальність документів і така самоцінність не дебатується. Естетична функція документального мистецтва відходить на другий чи третій план, а мені, як глядачеві, хочеться певного співвідношення. Однак при цьому є аспект, про який можна і треба говорити, розуміючи, що й ці матеріали — серед мільйонів інших, будуть братися до уваги при винесенні кінцевого вердикту у справі Голодомору, хоча таку роль не слід переоцінювати. Йдеться про новизну теми, адже її вивчення просувається вперед, йдеться про повноту матеріалу, про фахову грамотність у царині історії, хоча, певна річ, глядачеві хочеться правди та людських емоцій, а не тенденцій та дефініцій...

Режисер Юрій Терещенко у щемливому «Пейзажі після мору» зробив вдалу спробу розповісти про загальнонаціональну трагедію через бачення, душу і серце однієї людини, яка взялася самостійно у своєму селі на Житомирщині дослідити біду батьків, прабатьків, сусідів, знайомих. Змінювалася тональність тамтешніх синхронів, змінювався соціальний пейзаж суспільства — психологічні деталі відзнято дуже показово й майстерно, і серед цих змін залишиться у пам’яті глядачів розповідь одного старенького, який на початку фільму ще боїться щось розповідати про ті страшні дні, а до кінця стрічки позбавляється страху перед обличчям правди.

Іншим шляхом у пошуках істини про сталінську чуму пішов Леонід Мужук, записавши спогади матері та обсервуючи її незабутні, болючі слова на чорне Чорнобильське тло радянської епохи — прийом точний, психологічно вивірений і політично вмотивований. Мені як журналістові та глядачеві дуже імпонує «старосвітська» манера закадрового авторського коментаря: тут сказане не камуфлюється під образ, а береться за рахунок власної совісті та журналістської відповідальності. Це хороша публіцистика, якої дуже не вистачає сьогодні Україні, яка борсається у ток–шоу різноманітних «Свобод» чи, ще того гірше, блюзнірськи імітує український дух і вітчизняний вибір одноземців, вручаючи символ української влади — золоту булаву — заїжджим іноземцям пенсійного ешелону...

Порівняно з попередніми авторами докуменальних фільмів Дмитро Харламов ускладнив собі завдання, заявивши вже у самій назві завдання — показати творців Голодомору. Сама назва вже зобов’язувала авторів до скрупульозної дослідницької роботи, до історичної достовірності, до повноти історичних фактів. І хоча автор залучив до такої діяльності відомих і маловідомих експертів, політиків, громадських діячів та простих людей, запропонував до аналізу цікаві та показові факти радянської історії з біографіями її катів — Косіора, Постишева, Кагановича, Балицького та інших, уперше залучив тему опору українського села 20–х років, — склалося враження, що дуже багато потрібного матеріалу залишилося за кадром, і є потреба продовжити цю роботу. Звичайно, тут є нюанси і їх не можна не враховувати: сучасна публіка, глядач, реципієнт хочуть мобільної, динамічної фабули, а науковці — заглибленого і точного аналізу, — завжди було і є важко «примирити» такі нецентробіжні сили. Хоча в нашому випадку, впевнена, дискусії зайві: правда — повна, свята і чиста — дасть Україні очищення, а світові — надію на неповторення трагедії.

Людмила ЛИСЕНКО

  • Сашко Лірник: Казку пропускаю через себе...

    Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>

  • Розкадровані мандри

    Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>

  • Сміятися з леді-боса

    Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>

  • «За мною там Непал, Гімалаї сумують»

    Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>

  • У новинах немає змоги «погратися»

    Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>

  • Провокатори з мікрофонами

    У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>