Оприявлення правди про мор

Цьогоріч до Дня пам’яті жертв Голодомору на телеекранах з’явилося кілька документальних робіт: на «Першому Національному» відбувся прем’єрний показ стрічки Юрія Терещенка «Пейзаж після мору», «Україна» показала фільм режисера Олександра Смирнова та продюсера Дмитра Харламова «Творці Голодомору». Крім цього, на «Першому» йшли дві роботи 2008 року відомого документаліста Леоніда Мужука «33–й. Материнський спогад» і «33–й. Материнський наказ», які повторювали і на інших каналах, до речі, разом зі стрічкою режисера Наталі Сущевої «Свічка Джеймса Мейса». «Плюси» її включили до своєї програми скорботного дня разом із фільмом «Хлібна гільйотина».

Оцінювати документалістику завжди складно, а особливо документалістику такої тематики. З одного боку, ці фільми мають виняткову унікальність документів і така самоцінність не дебатується. Естетична функція документального мистецтва відходить на другий чи третій план, а мені, як глядачеві, хочеться певного співвідношення. Однак при цьому є аспект, про який можна і треба говорити, розуміючи, що й ці матеріали — серед мільйонів інших, будуть братися до уваги при винесенні кінцевого вердикту у справі Голодомору, хоча таку роль не слід переоцінювати. Йдеться про новизну теми, адже її вивчення просувається вперед, йдеться про повноту матеріалу, про фахову грамотність у царині історії, хоча, певна річ, глядачеві хочеться правди та людських емоцій, а не тенденцій та дефініцій...

Режисер Юрій Терещенко у щемливому «Пейзажі після мору» зробив вдалу спробу розповісти про загальнонаціональну трагедію через бачення, душу і серце однієї людини, яка взялася самостійно у своєму селі на Житомирщині дослідити біду батьків, прабатьків, сусідів, знайомих. Змінювалася тональність тамтешніх синхронів, змінювався соціальний пейзаж суспільства — психологічні деталі відзнято дуже показово й майстерно, і серед цих змін залишиться у пам’яті глядачів розповідь одного старенького, який на початку фільму ще боїться щось розповідати про ті страшні дні, а до кінця стрічки позбавляється страху перед обличчям правди.

Іншим шляхом у пошуках істини про сталінську чуму пішов Леонід Мужук, записавши спогади матері та обсервуючи її незабутні, болючі слова на чорне Чорнобильське тло радянської епохи — прийом точний, психологічно вивірений і політично вмотивований. Мені як журналістові та глядачеві дуже імпонує «старосвітська» манера закадрового авторського коментаря: тут сказане не камуфлюється під образ, а береться за рахунок власної совісті та журналістської відповідальності. Це хороша публіцистика, якої дуже не вистачає сьогодні Україні, яка борсається у ток–шоу різноманітних «Свобод» чи, ще того гірше, блюзнірськи імітує український дух і вітчизняний вибір одноземців, вручаючи символ української влади — золоту булаву — заїжджим іноземцям пенсійного ешелону...

Порівняно з попередніми авторами докуменальних фільмів Дмитро Харламов ускладнив собі завдання, заявивши вже у самій назві завдання — показати творців Голодомору. Сама назва вже зобов’язувала авторів до скрупульозної дослідницької роботи, до історичної достовірності, до повноти історичних фактів. І хоча автор залучив до такої діяльності відомих і маловідомих експертів, політиків, громадських діячів та простих людей, запропонував до аналізу цікаві та показові факти радянської історії з біографіями її катів — Косіора, Постишева, Кагановича, Балицького та інших, уперше залучив тему опору українського села 20–х років, — склалося враження, що дуже багато потрібного матеріалу залишилося за кадром, і є потреба продовжити цю роботу. Звичайно, тут є нюанси і їх не можна не враховувати: сучасна публіка, глядач, реципієнт хочуть мобільної, динамічної фабули, а науковці — заглибленого і точного аналізу, — завжди було і є важко «примирити» такі нецентробіжні сили. Хоча в нашому випадку, впевнена, дискусії зайві: правда — повна, свята і чиста — дасть Україні очищення, а світові — надію на неповторення трагедії.

Людмила ЛИСЕНКО