Виняток і правила «Першого»

За неповний місяць в ефірі «Першого Національного» з’явилися політичні ток–шоу «Золота булава» та «Українська рулетка». Обидва проекти об’єднує президентсько–виборча направленість. Проте якість у новачків державного каналу — діаметрально протилежна.

Як судно ти назвеш — так воно і триматиметься на воді. Ця аксіома і про ток–шоу «Золота булава». Купившись на претензійну і пафосну назву нового політичного проекту, телеглядач щоефіру отримує змішування епох і стилів, внутрішньої і зовнішньої політики, а як результат — еклектичний набір поверхових суджень.

Редактори та режисери «Золотої булави» відійшли від класичного формату політичного ток–шоу — у прямому значенні «програми–говорильні». На «Першому» вирішили, що їхня програма потребує значно більше елементів шоу. І Остапа понесло. Кожен ефір розпочинається і закінчується розмахуванням козацьких шаблюк, регламентує відповіді гостей студії дріб справжнього козацького барабана. Образи бравих хлопців у шароварах, яких у перших двох ефірах показували частіше, ніж окремо взятих учасників, навіть еволюціонують: якщо спочатку руки козаків періодично тягнулися до сулії, то в останній програмі вони вже писали, як з’ясувалося наприкінці, грамоту присутньому у студії Александру Кваснєвському. (Особливо комічно виглядало величезне, певно страусине, перо). В епоху Запорозької Січі у «Золотій булаві» у прямому значенні вмонтовано новітні технології: у чумацького воза, під яким умостилися козаки, замість дерев’яних риштувань — плазмові екрани. А ще на екрані цирк — саме так виглядають ведучі в арці, що виблискує мерехтінням світлогірлянд. Обов’язкові для цього політичного ток–шоу на «першій» кнопці, як у призабутого Якубовича, — подарунки у студію: порося у протигрипозній масці, фальшивий диплом і, зрозуміло, булава.

Головна фішка програми — іноземний політик, за словами президента НТКУ Василя Ілащука, найвищого штибу. Щоправда, це не Барак Обама чи Ангела Меркель, а діячі, пік політичної кар’єри яких залишився у минулому. Але і колишній прем’єр Іспанії Хосе–Марія Аснар Лопес, і екс–президент Польщі Александер Кваснєвський — ці персони могли б вигідно вирізняти телепроект, якби потенціал гостя використовували на повну потужність. На жаль, простий факт присутності людини з відомим прізвищем не робить будь–який проект успішним. Робота з іноземним гостем у студії вимагає особливого формулювання запитань — щоб не виникали непорозуміння з перекладом, і ґрунтовної обізнаності ведучих у питаннях міжнародної політики, яка дає можливість зробити розмову цікавою. Ні першого, ні другого у «Золотій булаві» не вистачає. Тільки Александр Кваснєвський, який розуміє українську і розмовляє російською, впевнено почувався в ефірі і його відповіді–коментарі не випадали з контексту загальної розмови. Щоб відповісти на серйозні питання ґрунтовно, іменитим гостям часто бракує відведеної, як усім, хвилини. Хоча у ведучих знаходиться час, щоб запитати наприкінці зустрічі в іспанського екс–прем’єра: «Що ви будете робити з цією дитиною?» Тільки після уточнення гість і всі глядачі зрозуміли, що Юрій Макаров цікавиться майбутнім подарованого Аснару Лопесу... живого поросяти.

Основним завданням «Золотої булави» творці проекту вважають представлення поглядів на головні теми представників найрейтинговіших кандидатів у президенти, визначених за голосуванням на так званому сайті програми. На кожному ефірі у студії присутні представники семи учасників президентської гонки, які, крім конструктиву за темою, як правило, не втратять нагоди трохи порекламувати свого кандидата. Взагалі, теми усіх випусків «Золотої булави» надто обширні та загальні. Якщо йдеться про освітянську реформу, то говорять і про середню школу, і про виші, і про 12–річне навчання, і про 12–бальну систему, і про незалежне тестування, і про хабарництво. Спочатку йдуть цитати на задану тему власне кандидатів у президенти, потім кожен представник намагається витлумачити позицію свого висуванця. І тільки один–два з семи учасників програми — профі в ній. Але і їх обривають на півслові. Бо найголовніше у ток–шоу — регламент. І ведучі нагадують про це мало не кожному виступаючому до і після його промови–відповіді, на які відведено по хвилині чи 30 секунд. (У випадку з іноземцями інколи це виглядає як неповага до запрошеного гостя). Інколи виникає нав’язлива думка, що Юрію Макарову та Світлані Орловській нічого більше сказати.

Поява на державному каналі відомого і скандального через свою принциповість Вахтанга Кіпіані стала несподіванкою. Приємною. Ток–шоу «Українська рулетка», що виходить двічі на тиждень у вечірньому праймі, — це презентація кандидата у президенти через запитання—відповіді. Формально програма нагадує формат «Готовий відповідати» на телеканалі «Україна», але головна і принципова відмінність проекті у тому, що в «Українській рулетці» запитання ставлять фахові запитальники, журналісти. Тобто по суті це формат прес–клубу. Команда «Української рулетки» продумала деталі: барабан із назвами видань чи телеканалів визначає, хто буде ставити запитання і унеможливлює фрази на кшталт: «А тепер ви, у синьому піджачку». Комплімент — ведучому, який в ефірі не говорить банальностей чи недоречностей — він досвідчений політичний журналіст, і всі його уточнення та репліки вмотивовані.

Порівнювати «Золоту булаву» та «Українську рулетку» не коректно, бо одна виходить у прямому ефірі, друга (неначе, тимчасово) — у запису. І закономірно, що у другої є час до появи на екрані прибрати якісь «ляпи». Якби така можливість була у «Золотої булави», кардинально телепроект навряд чи змінився б. Бо, по–перше, не можна охопити неосяжне. А ще потрібно мати свій стиль і не перетворюватися на заручника кожної секунди.