Василь Шкляр: Я не пишу під премії

Інтерес до персони цього й так цікавого письменника зріс місяць тому, після виходу роману «Залишенець» («Чорний ворон»). Василь Шкляр, який має сталу аудиторію завдяки своїм інтелектуальним детективам, цього разу заінтригував маловідомою історичною темою — це організований повстанський рух на Черкащині 1920–х років, прообраз УПА.

Наше інтерв’ю було четвертим, яке Шкляр дав за один день. Переді мною з кабінету заступника голови Спілки письменників вийшов знайомий колега. «Заходьте», — як лікар на прийомі, запросив Шкляр і втомлено опустився у крісло. Ну що ж — тема нашої розмови також «хірургічна» — починаємо порпатися у болісній та заплутаній історії України ХХ століття.

Чому радянські ідеологи замовчували повстання, а бабуся Шкляра — історію діда

— Одним із моїх завдань було привернути увагу читача до повстанської боротьби 1920–х­ років. Зараз більше говорять про трагічні сторінки — Голодомор, колективізацію, але мало про героїку. Уявіть собі: у 1921 році крахом закінчилася українсько–російська війна (коли Радянська Росія пішла на УНР), у країні утвердилася диктатура чужинців, а хлопці залишилися в лісі й боролися до останнього. Повстаннями палала не тільки Центральна, а й Південна та Східна частини України: Дніпропетровщина, Миколаївщина, Херсонщина, Одещина. Радянські ідеологи забороняли це згадувати: вони проклинали героїв України, починаючи від Мазепи, а цих просто замовчували. Навіть чекісти, які десь обмовилися словом про отаманів, розплачувалися життям. Заляканий народ нічого не переповідав, приміром, у нашому селі про ті події могли згадати ненароком — мовляв, були такі хлопці.

— Що вас спонукало до написання книги — чи є в цьому особистий момент?

— Особистий момент був. Я ніколи не бачив жодного свого діда і, звісно, розпитував про них старших. Іще малим дізнався, що один із них, брат моєї бабусі на ім’я Гарасько, як казали сусіди, «був у банді», і його знайшли вбитим під лісом. Але ніяких пояснень, як і чому, я більше так і не чув.

Пізніше, коли у студентські роки жив у Звенигородці, почув від одного діда розповідь про Семена Гризла, видатного отамана Звенигородщини, який був одним із засновників Вільного козацтва: після Лютневої революції у березні 1917 року у селі Гусакове було створено Вільне козацтво, військове формування, покликане на збройний захист селянських прав. Узагалі, Звенигородщина багата на такі постаті: це і генерал–хорунжий Юрко Тютюнник, і отаман Іван Лютий–Лютенко (якому вдалося втекти за кордон і залишити мемуари «Вогонь з Холодного Яру»). Поруч був Медвин, де була Медвинська республіка. Далі — Холодний Яр. Крім того, це все Шевченків край. А Шевченко, вибачте за патетику, був ідеологом цієї боротьби, бо сказав «І повіє огонь новий з Холодного Яру». Так воно і сталося.

— На підтвердження цього ви ввели в роман епізод із повстанцем, який читав своїм браттям Шевченка.

— Про це згадувалося в одній чекістській характеристиці: «Начитался Шевченка и стал бандитом». Яка висока оцінка творчості Тараса!

Про Чорного Ворона на ім’я Микола Шкляр та міжнаціональну толерантність

— Ви працювали в архіві чи з відкритими джерелами?

— Я вивчав усі можливі джерела. Духовним поштовхом був документальний роман осавула 1–го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру Юрія Горліс–Горського «Холодний Яр». Потім у 1996 році вийшла збірка документів «Героїзм і трагедія Холодного Яру», упорядкована Романом Ковалем. І ось тоді я побачив, що можна писати не на рівні легенд, а на міцній документальній основі. Тоді вже роздобув книги Івана Лютого–Лютенка, Михайла Дорошенка, підхорунжого Чорноліського полку, Миколи Василенка... Знайшов стежку до Галузевого державного архіву СБУ — там такі документи! — соковиті, смачні, з доповідними сексотів, описами портретів отаманів.

Найкращі сили цього руху — це були люди освічені, офіцери спочатку царської армії, потім — УНР, а ще вчителі, які свідомо боролися за незалежну Україну. А селянська маса вибухнула внаслідок «продразвьорстки». Ця боротьба мала значний присмак романтизму: селяни передавали повстанцям курей, паляниці, мед відрами, давали найкращих коней. А потім запровадили НЕП, почалася українізація, дозволили автокефальну церкву, і більшість заспокоїлася. Інші ж залишилися в лісах боротися далі (звідси й назва роману «Залишенець»). Вони знали, що ці поблажки з рук ворога ні до чого доброго не приведуть, тому казали: «Так, боротьбу програно. Але на моєму чорному бойовому прапорі написано «Воля України або смерть!», і на моїй могилі, якої не буде, проросте мета». Якби сьогодні сказали: виходь на Майдан, бери автомат, підемо на ВР, то не знаю, чи хтось прийшов би...

— «Залишенець» насичений не лише подіями, а й героями. І всі вони такі колоритні. Це реальні персонажі чи вигадані?

— Здебільшого це збірні образи — як Вовкулака чи китаєць Ходя, так називали тоді китайців. Але у мене діють справжні отамани: Гупало, Голик–Залізняк, Загородній, яких підступно захопили в Звенигородці і які потім підняли повстання в Лук’янівській тюрмі. Також справжні імена зрадників — Петра Трохименка (псевдо Гамалія) і Юхима Терещенка (псевдо Завірюха). Це була операція із цинічною назвою «Заповіт». Ще одна — «Щирі», як нас і тепер називають перевертні й кацапи.

Також реальний образ головного героя — отамана Чорного Ворона, справжнє ім’я — Іван Якович Чорноус. Він родом із–під Товмача, села в теперішньому Шполянському районі. Хоча таких Чорних Воронів я щонайменше знаю п’ять. Хотів спочатку взяти Чорного Ворона із Жовтих Вод, якого звали Микола Шкляр, як і мого батька. Але він загинув у 1920 році, а мене цікавив пізніший період. До речі, у мене були вагання, як завершити роман — авторитетні хлопці мене просто благали не вбивати Чорного Ворона: за деякими даними, він загинув у 1925 році. Тому я вирішив взяти легенду про чигиринського отамана Свирида Коцура, якого нібито розстріляли, але потім переказували, що у 1960–х на одному цвинтарі в тих місцях з’явився чоловік нетутешньої зовнішності — мовляв, це Коцур.

— Національні образи у вашому романі виписані досить стереотипно: це росіяни, євреї, китайці, українці. Особливо росіяни — п’яні та розхристані, «дрібні, кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров’ю мармизами». На відміну від українських вояків, які всі сильні та гарні.

— Я не зовсім з вами згодний, наприклад Вовкулака, мій улюблений герой, потворний.

— Але в нього краса всередині...

— Я відобразив загальне тоді сприйняття. Це справді була орда: маса людей, йшла на Україну, із дозволом самопостачання по дорозі, а це означає грабунки і ґвалтування. Крім москалів монголоїдного типу, серед них було багато китайців, башкирів, чувашів — дуже жорстоких людей. Звичайно, були і милосердніші — це в мене епізодично згадується.

Гадаю, у своєму питанні ви натякаєте, що це може викликати нарікання щодо розпалювання міжнаціональної ворожнечі та антисемітизму. Коли Анатолій Дімаров читав рукописи, то казав: «Може, ти викинеш сцену, де єврейка Ціля?». Але я нічого не викидав. Опісля книжку читали розумні євреї та росіяни, і ніяких зауважень у них не виникало.

Як одна книга у двох видавництвах вийшла і що діється у Спілці письменників

— Як вирішилася ситуація з видавництвами (роман одночасно вийшов у видавництвах «Ярославів Вал» та «Клуб сімейного дозвілля», тільки під різними назвами. — Ред.)?

— Пригадую, що у вашій газеті про мене написали, що я хитрий лис (сміється). А ситуація пояснюється просто. Я брав участь у конкурсі на найкращий історичний твір. Мій роман узяв перше місце. А, за умовами, твір, що переміг, мало видавати видавництво «Ярославів Вал», тільки не перебираючи авторських прав. Перед тим я звернувся до «Клубу», запропонувавши їм видати мій роман, проте попередив про конкурс. Тепер, коли «Клуб» побачив, що пішла така кампанія популяризації, занепокоївся і сказав: «Ми будемо подавати у суд». Думаю, вони вимагатимуть припинити подальше тиражування роману, на який мають права на п’ять років.

— Чи не претендуєте ви із «Залишенцем» на Шевченківську премію? Чи може у ваших колег є бажання вас висунути на неї?

— (Усміхається). Я не пишу під премії. Багато членів Комітету прочитали цей роман і кажуть, що без проблем. Але принаймні цього року я не маю права висуватися — книга має бути опублікована за півроку до подання.

— Ви братимете участь у конкурсі лауреатів «Коронації слова» — «Гранд Коронація»?

— Ні. Хоча фізично я можу написати твір за кілька місяців. Але це несерйозно.

— Наостанок питання, що не стосується творчості. У зв’язку зі скандалом, що розгорівся навесні у Спілці письменників, як ви ставитеся до звинувачень Володимира Яворівського?

— Конфлікти економічного плану були ще до того, як я прийшов у Спілку. Але я не бачу корупційної діяльності — якби бачив, то втрутився б. Як заступник голови я займаюся творчими питаннями, економічний блок — поза мною: я не маю права підпису на серйозний економічний проект.

Взагалі розпалювання цього конфлікту збіглося в часі з одним цікавим фактом: ще до того, як Яворівський очолив Спілку, за безцінь було продано один із корпусів Будинку творчості у Ялті. Оборудка була дуже непевна. А теперішнє керівництво все те розкопало, і нам удалося те майно відсудити. Не хочу кидати тінь на попередніх керівників, яких я також поважаю, але так воно збіглося.

ДОСЬЄ «УМ»

Василь Шкляр, син Миколи, народився на Черкащині в селі Ганжалівка 1951 року. Закінчив Київський та Єреванський університети, в останньому виші вивчив вірменську, що дало йому змогу читати улюблених вірменських письменників в оригіналі.

Автор низки романів: «Тінь сови», «Елементал», «Ключ», «Кров кажана». Працюючи на посаді головного редактора видавництва «Дніпро», зініціював проект «Адаптація класики», в рамках якого відредагував «Повію» Панаса Мирного та «Декамерона» Бокаччо, а також переклав першу редакцію «Тараса Бульби» Гоголя. Має нагороди «Коронація слова», «Золотий бабай», «Автор, чиїх книжок найбільше викрали з магазинів». Нині — заступник голови Спілки письменників України. Має дружину Валентину та дочку. Спілкується вірменською, польською, іспанською, російською.