У компанії з Компаніченком

«Моє життєве кредо — донести українцям їхню власну культуру. Всіма своїми концертами я хочу довести, що українці не варвари, а нащадки цивілізації. І мені найбільше болить, що правдиве шляхетне обличчя українців самі українці не знають», — часто повторює Тарас Компаніченко. 14 листопада йому виповнилося 40 років, і Тарас вирішив зробити так званий «творчий вечір», а насправді — зустріч із близькими людьми під пісню, вітальні слова та вино — те, на що нам так часто не вистачає часу у вирі життєвих подій.

Минулої п’ятниці, як тільки упали сутінки останнього робочого дня, у Музеї театрального мистецтва, що на території Лаври, почали збиратися гості. Ті, що старші й знають Тараса довше, нагадували молодшим, звідки взявся феномен Компаніченка — натури романтичної, яка перейнята своєю творчою місією, трохи екзальтованої, проте сильної і послідовної.

Бандуристом Тарас став із волі батька, який надумав віддати хлопчика до музичної школи, саме на клас бандури. Потім були Косівський художній технікум, Львівський та Київський художні інститути паралельно із власними університетами: Тарас ніколи не розлучався з бандурою, сам підбирав та роз­учував репертуар. Наприкінці 1980–х — він член Української гельсінської спілки, 1990–ті — стали для нього періодом публічного визнання. За зізнанням Компаніченка, особливим етапом у його житті стало знайомство з Миколою Будником, організатором київсько–ірпінського кобзарського цеху, від якого перейняв традиції гри та отримав у подарунок старосвітську бандуру. Можливо, ту саму, з якою, як менестрель, ходив за своєю майбутньою дружиною Ніною, яка потім народила йому чотирьох дітей.

Сьогодні Тарас Компаніченко, крім сольних виступів, відомий як учасник та натхненник гурту «Хореа козацька». Його репертуар, що свого часу складався із патріотичних пісень вояків УНР та УПА, урізноманітнився раритетним пластом середньовічної та ренесансної творчості, втіленої в поезії Дмитра Туптала (духівника Івана Мазепи), Стефана Яворського (духівника Пилипа Орлика), сентименталіста Якова Щоголіва чи Данила Братковського. З цією співаною поезією Компаніченко багато їздить за кордон: на фестивалі та сольні концерти. Кожен його виступ — як театральна постановка: уявіть лицаря доби бароко у синьому жупані й золотом вишитому кутасику із козацькою лютнею. Такого Компаніченка навіть у кіно можна побачити: наприклад, в образі кобзаря в «Чорній раді» чи придворного музики у картині «Богдан Хмельницький».

За кілька днів Тарас як мандрівний поет знову подасться у дорогу: на 60–літній ювілей Миколи Товкала в Переяслав, Фестиваль кобзарського мистецтва ім. Остапа Вересая, на концерти «Хореї козацької» в Чернівцях (у грудні) та Чернігові (в січні). А тим, хто не встигає на концерти, проте хоче почути оригінальну музику «Хореї», гурт підготував диск, який офіційно презентують за кілька днів — це перша частину дилогії «Рицар смілостю упоєний».

КОМЕНТАР

Наталя Скрипка (Сич), кума Компаніченків, дружина Олега Скрипки:

— Я щаслива, що доля мене звела з родиною Компаніченків: тоді мені відкрилися інші світи, які я не знала до того. Адже як сучасна людина я думала, що кобзарство — це архаїчне мистецтво, і вже виродилося. А Тарас саме такий, яким можна уявити кобзаря. Коли о першій годині ночі ти хочеш спати, а він продовжує співати вже кілька годин поспіль, до тебе доходить — це його місія: збирати, відтворювати і правильно доносити цю культуру сучасникам.