Знову чоловік і жінка

І знову вони ніяк не можуть домовитися. Кажуть одне одному образливі слова. Чинять образливі дії. А тільки–но хтось із них намагається зробити крок до порозуміння, другий робить два кроки в протилежний бік. Вічний сюжет мало не всієї поезії, прози, пісень, малярства й театральних спектаклів. Невже у світі немає інших сюжетів? Скільки можна фіксувати увагу на незгодах двох різностатевих створінь, які лаються, а потім цілуються, а потім знову йдуть на нове коло взаємних образ і взаємних примирень? Мабуть, це триватиме стільки, скільки триватиме Життя.

Чоловік і жінка — то головна метафора мистецтва, бо це голов­на метафора світобудови. Тому й так багато невротичних пар ніяк не можуть домовитися на сторінках книжок, відвертаються одне від одного на фотографічних чи малярських зображеннях, тому стільки акторів щодня по всьому світу виходять на десятки й сотні тисяч великих і малих сцен і пристрасно кажуть одне одному образливі слова, щоб потім нарешті сказати вистраждані слова кохання.

Одна з таких сцен — мікросцена київського театру «Сузір’я» в одному з зацілілих подвір’їв Ярославового Валу. Хто бував на спектаклях цієї філії театру «Сузір’я», той знає, що сценічного підвищення «мікросцена» і не пропонує. Але театральне дійство від того не втрачає своєї магії. Незалежна акторка Діна Бакрі (вона нещодавно повернулася з Ізраїлю, де грала і арабською, і на івриті) та актор Театру імені Франка Володимир Зозуля стають ще одними чоловіком і жінкою, які своїм коханням покликані порятувати Людство. Йдеться про спектакль «Люди (1+1=3)», режисером якого є Олена Шапаренко.

Літературна основа спектаклю — текст одного з найпопулярніших у світі авторів Робера Вербера. Олена Шапаренко розповідає, що прочитала повість попсового Вербера — і побачила спектакль. У процесі втілення того задуму була спільна творчість трьох, оскільки багато мізансцен виникло лише в роботі над спектаклем. До речі, костюми акторів, хоча в них нібито немає нічого особливого, також є учасниками дійства. Леопардовий комбінезон жінки–приборкувачки тигрів і нібито звичайне вбрання чоловіка — але ось він знімає ремінь, який також стає гравцем, — це і агресія чоловіка, і знаряддя самогубства, і еротичний жест. Згадується поезія Світлани Короненко про ремінь, на якому тримається Всесвіт, якого не знали автори спектаклю, але цей образ все одно присутній на мікросцені театру «Сузір’я». До речі, за Вербером, чоловік б’ється головою об скляну стіну своєї в’язниці, ідея ременю — це одна з тих ідей, яка виникла в процесі роботи.

Кінець спектаклю трагічний. Виявляється, що з людей таки лишилося тільки двоє і вони мають впоратися з усім. Протягом якоїсь миті глядачі відчувають жах катастрофи. Але ось двері відчиняються, і глядачі бачать, що у віталенці сидять уже переодягнені актори, пропонують глядачам шампанське, а отже, життя триває.

Зрештою, це спектакль не лише про кохання, а й про Бога. Обоє героїв не є глибоко віруючими. Більше того, чоловік — відвертий атеїст, а жінка — формально релігійна особа, яка хреститься лише тому, що її колись водили до недільної школи. Вони нібито на одному рівні у своїх стосунках з абсолютом. Але в екстремальних умовах формальна віра стає чимось більшим, у цьо­му теж є сенс.

Осіння вистава ще й досі є прем’єрною, але якісь сили довго заважали спектаклю розпочати своє сценічне життя. У день першої прем’єри цього сезону у підвальному приміщенні стався маленький потоп, спектакль довелося відмінити. Потім працівник сцени, який мав вести спектакль, не прийшов на роботу і також зірвав виставу. Але «Люди (1+1=3)» вийшли на мікросцену театру «Сузір’я» попри всі перешкоди... Після останньої осінньої вистави хтось із глядачів написав своє враження до книги відгуків: «Іноді має зникнути весь світ, щоб чоловік і жінка знайшли одне одного». Підпису не було, і Олена Шапаренко переконана, ніби ці слова написала я, бо інших літераторів на спектаклі не було. То писала не я, я б написала, можливо, простіше: «Світові треба весь час нагадувати, що порятує його лише порозуміння, лише кохання».

Євгенія КОНОНЕНКО, письменниця