Куплю газ, продам державу!

Зустріч прем’єрів Росії та України в рамках засідання міжурядової комісії двох держав у Ялті 19 листопада наробила чимало інформаційного галасу. Піарники Юлії Тимошенко відразу майже на всіх телеканалах розтрубили про мало не епохальні успіхи якихось підписаних документів про співпрацю з багатьох важливих напрямків промислового виробництва. А найбільше розхвалювали «успіхи» ті, хто жодного папірця в очі не бачив.

Зворотний бік газових угод

Слухаючи відповідь Тимошенко, складалося враження, що це виступає представник Росії, а не України. Путін відпочивав! Ось деякі «перли», які видала Тимошенко, вихваляючи січневі газові контракти: «В 2009р. ціни на газ для України були одні з найнижчих...», «Україна має між «Нафтогазом» і «Газпромом» стандартний контракт. Саме такий, як із «Газпромом» мають усі інші європейські країни».

Отже, брехня перша: ціна за російський газ для України не найнижча, а найбільша в Європі! Брехня друга: умови контрактів для України не стандартні, а набагато гірші, ніж для інших європейських країн, бо вони зовсім не ринкові, не симетричні. Ціна на газ не ринкова і економічно не обґрунтовано висока, а ставки за транзит у 23 рази нижчі, ніж в інших європейських країнах, і фактично є нерентабельними для «Укртрансгазу». А отже, теж не ринкові.

Штрафні санкції для європейських країн дорівнюють номінальній вартості невибраної частки. Для України штрафні санкції у літні місяці втричі (!!!) більші, а у зимові — у півтора раза більші вартості невибраної частки! У контрактах зазначено, що всю відповідальність за транзит газу несе українська сторона, а за недопоставку газу російською стороною відповідальності не передбачено! Максимально жорсткі умови для України і за термінами щомісячної оплати за газ, і прострочення хоч на один день передбачають теж жорсткі санкції.

Ще таке прозвучало з уст Тимошенко: «Так, багатьом в Україні, у тому числі високопоставленим політикам, не подобаються ці контракти». Цікаво, якому громадянинові України, що знайомий із цими контрактами, вони можуть сподобатися?

Невже не зрозуміло, що це тяжкий злочин проти України. Адже цими контрактами Тимошенко створила злочинну схему фінансового знекровлення України, заганяє державу в боргову яму, а цілі галузі економіки перетворює в конкурентонеспроможні (насамперед хімічну промисловість) і штовхає до банкрутства, для інших створює дуже серйозні проблеми (наприклад, сільського господарства, де стрибок цін на мінеральні добрива робить їх не доступними для більшості малих і середніх підприємств).

Скільки коштує похвала Путіна?

Цими контрактами Тимошенко перетворила «Нафтогаз України» у банкрута, а левову частку кредитів МВФ транзитом переганяє на рахунки російського «Газпрому», залишаючи нам лише борги та «успіхи», через які Україна вже кров’ю починає відхаркувати. Не слід забувати, що ці «успіхи» серйозно ускладнили і соціальні проблеми, тобто позначилися на всіх сферах життєдіяльності країни.

Цікавою є ще й така заява пані Тимошенко. Мовляв, усі попередні роки на газовому ринку існувала мегакорупція. Ну і як «ВОНА» заявила разом із російською стороною, спільними зусиллями з цими схемами покінчено. Правду сказала Юлія Володимирівна, та тільки не всю і не до кінця.

Дійсно, всі роки на газовому ринку України діяли корупційні схеми мафіозних структур. Скромно промовчала Тимошенко лише про те, що однією з таких мегакорупційних схем, напевно, й найпотужнішою, було дитя пані Юлії «Єдині енергетичні системи». Свого часу «ВОНА» сама публічно заявляла, що річний оборот ЄЕСУ становив 10 млрд. доларів щорічно. Правда й те, що Юлія Володимирівна купувала газ у Росії за ціною 30 дол. за тисячу кубічних метрів, а українським підприємствам продавала за 80 доларів. У ті часи процвітав бартер, і Леді Ю., успішно ним користуючись, забирала продукцію підприємств за заниженими цінами, потім реалізуючи все це за завищеними. Цим доводила заводи і фабрики до банкрутства, а вже далі вони опинялися в потрібних руках. Так творився український олігархат, плоть від плоті якого є симпатична Леді Ю, яка отримала дуже влучне прізвисько «газова принцеса».

Звичайно, Ю. В. діяла не сама, а під прикриттям високих державних достойників, яких вона добре знає. Але де ж прибутки ЄЕСУ? Усі вони виведені за кордон і працюють на заморських дядечків. Чому б не перевести ці мільярди в Україну і задекларувати? І пані Юлія, яка живе лише на зарплату, не була б бідною і які були б інвестиції в українську економіку! Сподіваюся, що рано чи пізно, але все­таки вони повернуться в Україну, адже вони тут, в Україні, награбовані, даруйте, «зароблені».

Тож, мабуть, уже пора схаменутися і хоч у душі, перед Богом покаятися, перестати нахабно брехати, вважаючи українців закінченими дурнями, і не робити Україну заложником ваших, пані Юліє, авантюр. Недаремно ж російський прем’єр Володимир Путін похвалив нашого очільника Кабміну: «Нам с Тимошенко работать комфортно, отношения стабильные».

Чому розсердився «Ведмідь»...

Ще б пак, отримати Україну в заложники за 450 мільйонів доларів, украдених Тимошенко в Росії, — це ж яка знахідка! Хто не вірить, нехай зробить запит до російської військової прокуратури (дивуюся, чому так звані нардепи досі такого запиту не зробили). Адже справа вже закінчена, «подельнички» Ю. В. — генерали з Міністерства оборони пройшли через суд, визнані винними і навіть відмотали тюремний термін. А Юлія Тимошенко отримала індульгенцію, міжнародний розшук з неї знятий, справа закрита, і «ВОНА» перетворилася з клієнта правоохоронних структур РФ на «комфортного партнера» В. В. і кандидата в генерал­«губернатори» України.

Як відомо, Юлія Тимошенко вигнала з українського ринку «Росукренерго», але сором’язливо «забуває» сказати, що запустила іншу дочірню компанію «Газпрому» — ТОВ «Газпромзбут», якому дозволено бути оператором на 25% промислового ринку України.

І ще одна вагома деталь, яка багато на що розкриває очі, була продемонстрована на пресконференції двох прем’єрів. Хамський випад Путіна, який ухитрився образити одразу дві держави (Україну і Грузію) в особі їхніх президентів. А по суті, немає чим чванитися Путіну. Що це за така перемога, коли неспівставно великий хижак намагається проковтнути беззахисного кролика?

Саме так величезна російська військова потуга силою відірвала частину території від маленької Грузії. Якщо діяти за таким принципом, то це поворот до політики міждержавних відносин за законами джунглів: сильніший пожирає слабшого, якщо відчуває, що у відповідь не отримає по зубах. До чого це приводить — знаємо з не такої вже далекої історії і яким кінцевим результатом закінчилися такі перемоги для їхніх організаторів.

...і як на це відреагували «наші»

Тут цікаво буде звернути увагу на реакцію наших політиканів, які чомусь, мабуть, повірили, що вони вже політики, навіть роблять потуги поборотися за перший пост держави. У них викликав переляк візит до України президента Грузії і лист Президента Ющенка до президента Росії з пропозицією внести зміни до газових контрактів. Як же вони таке посміли, адже до нас приїхав сам Путін на «комфортну» зустріч із Тимошенко.

Для прикладу наведу один із типових малоросійських коментарів Анатолія Гриценка. Він намагається якось виправдати поведінку Тимошенко і розділити вину на двох (причому явно більше звалюючи на Президента) за внутрішню нестабільність. Ось як він коментує ялтинські події і пояснює причини стану відносин із Росією: «Річ у тому, що рівень ворожості між нашим Прем’єром та Президентом вищий, ніж дер­жавницька позиція, яка повинна була послужити основою для реакції Прем’єр­міністра на такі кпини». Хитрецько, помалоросійськи, правда? Що можна зрозуміти з такого коментаря, в чому ж причина такої ворожнечі? Що, може, Президентові не сподобався колір очей Юлії Володимирівни? Чи, може, причина в чомусь іншому?

А влада «безмолвствує»!

Так хто ж таки відстоює дер­жавні інтереси: Ю. В., яка накинула газовий зашморг на Україну, чи все­таки Президент, який упродовж року наголошував, що ці контракти кабальні, несправедливі (такої ж думки всі фахові експерти), і закликав неодноразово Прем’єра переглянути їх? Але ж наш Прем’єр уперто відстоює позицію російської сторони.

Чи, може, Президент не правий, коли наполягав скоригувати нереальний бюджет, коли він проти недопустимого ручного управління бюджетом глави уряду, чи, може, тоді Президент не правий, коли б’є на сполох про катастрофічне недофінансування армії з вини Тимошенко, що веде до серйозної загрози національній безпеці України? Чи, може, Прем’єр має рацію, коли всупереч РНБО і суду намагалася продати Одеський припортовий завод?

В якій ще державі можливі демонстративні публічні заяви Прем’єра про те, що він не буде виконувати закони, як це робить Тимошенко? Чи Президент мав би мовчати, коли Прем’єр за місяць до закінчення року під виглядом боротьби з грипом хоче поцупити мільярд?

І такі «чому» можна ще довго перераховувати. Чи, може, Президент має закрити очі на всі авантюри й афери Прем’єра? Президент, звісно, не мовчить, бо він має певні обов’язки, записані в Конституції, але, на жаль, механізмів впливати на рішення він позбавлений.

А ось парламент повинен би сприяти у виконанні цих обов’язків, а також здійснювати контроль за виконавчою владою. Це його одна з головних функцій.

Пан Гриценко не рядовий депутат — він очолює Комітет ВРУ з питань оборони і безпеки. Коли після підписання газових контрактів Тимошенко їх приховала навіть від парламенту, Анатолій Гриценко не придумав нічого кращого, ніж скаржитися Юлії Тимошенко, що, мовляв, ми вже місяць просимо надати в Комітет контракти і досі їх не отримали. Не просити треба, а вимагати! Ненадання документів не те що комітетові, а навіть депутатові розцінюється як перешкоджання в роботі депутата і передбачає відповідальність посадової особи згідно з відповідною статтею Кримінального кодексу.

Чому депутати, і насамперед голова комітету Гриценко, не вимагали від Генерального прокурора порушити кримінальну справу з цього приводу? Бо якщо Генпрокурор ухиляється від виконання свого службового обов’язку, то ВР має механізми впливу через висловлення недовіри і відставки. А чому Комітет із питань оборони і безпеки ВРУ допустив руйнування армії через зрив фінансування з вини Прем’єра? І фактично пасивно спостерігав за цим розвалом, навіть жодного разу не заслухавши Прем’єра з цього надважливого питання. За це він має розділити відповідальність разом із Тимошенко.

І питання до всього парламенту: чому парламентарії ніяк не реагують на те, що згідно із законом виконуючий обов’язки посадової особи має право виконувати їх 60 днів? Скільки, наприклад, в.о. міністра фінансів перебуває в такому статусі? З лютого. Отже, всі підписи п. Уманського поза терміном 50 днів нелегітимні! Така ж ситуація і в Мінтрансі, Міноборони, донедавна була і в МЗС, і також з іншими посадовими особами.

Степан ХМАРА,
правозахисник, народний депутат України І, ІІ та ІV скликань

А ТИМ ЧАСОМ...

Хто останній за дозволом із Москви?

Повертаючись до коментарів п. Гриценка, ще процитую з його коментарів: «На жаль, ми кожного разу підкидаємо дрова в цей вогонь конфлікту. Зокрема, цей паралельний візит президента Грузії Саакашвілі й звернення через сайт до Медведєва.».

Ай­айай! Не спитали дозволу в Кремля, чи приймати Саакашвілі, чи ні! Хочу пояснити в порядку інформації читачам (тільки не сприймайте як виправдовування): візит Саакашвілі і дата візиту узгоджені були давно, на відміну від робочого засідання у Ялті. І подякувати треба Саакашвілі, що дав малоросам урок національної честі й гідності (шоу у Шустера). Уже лише той факт вартий цього візиту, за що можемо бути вдячні президентові дружнього нам грузинського народу. Впевнений, що це неодмінно позитивно сприйнялося гідними громадянами нашої країни.

І наостанок: усе сказане стосується не лише Гриценка. Я звернув увагу на його позицію, бо він є людиною відомою, займає відповідальну посаду і навіть хоче бути Президентом. Ще раз наголошую: це типова ситуація малоросійського жабориння, якого у нас ще чимало. Але все одно українці переможуть, бо нас багато!