Ірена Карпа: Я «зав’язала» з широким використанням автобіографії

Дотягнутися з диктофоном до Карпи було важко — фактично одразу після одруження дівчина засіла в горах Непалу. Але нам допоміг інтернет: швидкий і надійний вид спілкування дозволив потеревенити про те і се, як нам здалося, доволі відверто. Додому вона повернеться на початку грудня, щоб 8–го числа — саме на свій день народження — виступити із гуртом QARPA у клубі «44». Нагадаю, що у свої фактично 29 років Ірена вже написала кілька книжок, стала солісткою музичного гурту, попрацювала на кількох телеканалах і двічі вийшла заміж. Отож засіли ми за комп’ютер...

Новий літературний поворот

— Привіт, мандрівнице. Схоже, що і в цьому амплуа — місіс Хенсен — ти не зраджуєш своїм звичкам — знову в мандрах і знову в Азії. Це ваш медовий місяць?

— Це наш чілі–місяць. Від слів «прохолодно» (англ. chilly. — Ред.) і таки «чілі». Зелений соус був одним із головних способів зігрітися там, у Верхньому Мустангу (тибетська частина Непалу. — Ред.). Гімалайська пустинь, майже нема людей. Краса! Перших же побачених нами туристів хотілося вбити. Медовий місяць у «зоні обмеженого доступу» — рай мізантропа. Знову в Азії, бо минулого року хотілося побувати саме в цьому Гімалайському Королівстві. Зараз уже сиджу внизу, в зоні джунглів, працюю друкаркою–машиністкою, щоби встигнути на свої літературні мертві лінії — дедлайни тобто.

— І що там видно за вікном? Цікаво так почути, сидячи в осінньому сірому Києві.

— Зараз уже ніч, видно місяць рогами доверху і вогники в хатках по інший бік озера. А вдень видно бананові дерева, шапку дядька–сусіда, дахи, озеро і пагорби довкола нього. Густі джунглі, на одній із гір біліє храм. Колоситься кукурудза, жовтіють мандарини. Тут тепло, можна у футболці вдень ходити, а не у флісі, шапці, куртці, окулярах і масці від піщаних буранів, як ще два дні тому.

— Не зіб’ю тебе з релаксаційного настрою (якщо ти вже за машинкою засідаєш), коли запитаю про літературні практики. Твоя остання книга «Добло і зло» — великою мірою про Рибку, як ти називала свого першого чоловіка. Зараз народжується новий літературний твір?

— Зараз дописуються твори, початі вже давно, і жодною мірою з конкретними чоловіками не пов’язані. Я, здається, «зав’язала» з надто широким використанням автобіографічного матеріалу. Лише деталі, кольори, запахи, обривки своїх і чужих історій, щоб було все об’ємним, а не просто записаним із власних буднів. Дається це нелегко, ось чому такі тайм–аути. Зате, дуже сподіваюся, невдовзі отримаємо якісно новий результат.

— А як справи із формуванням твоєї репортерської виставки, про яку ще в серпні повідомлялося?

— О, класно, що ти нагадала. Бо я зовсім недавно про неї теж подумала. А що виставка? Роздрукувати лиця і натуру, що їх породила, та й по всьому. Тільки галерею вибрати лишилося. Наперед уже читаю думки «знавців»: ой, у Карпи у фотографії ще менше таланту, ніж в усьому іншому. А я не претендую на горде ім’я фотографа. Так само, як і на інші горді імена. Просто дійсність буває такою яскравою, що тільки ідіот не спробує її зафіксувати, щоб поділитися з іншими.

Пол з українським корінням та третиною українського ТБ

— До речі, де ти збираєшся жити? У Києві? У США? А то подружні стосунки на відстані у твоєму випадку якось не вкладаються в голові. А група, репетиції, концерти?

— Нікуди я мігрувати не збираюся. Пол також любить Україну. Хіба тимчасово будемо виїздити кудись, як зазвичай. Та й то в Азію чи Латинську Америку більше. Хоча Каліфорнія теж до вподоби. Якесь мені там все рідне і знайоме: видно, з кіно і книжок. Група QARPA —зараз пріоритет номер один. До того ж хоч і мало, але справжні друзі в Україні у мене є — я не готова розкидатися такою розкішшю. І не думаю, що легко завести собі близьких людей на чужині. Все одно буде якась поверховість у стосунках, а я не люблю порожнього «бла–бла». Життєвий час занадто дорогий.

— Закладаюся, що більшість, якщо не всі, почувши, чим займається твій новий чоловік, подумали: «О! Підхопила мільйонера. Тепер буде жити собі спокійно за рахунок його каліфорнійських виноградників».

— Ага. І напиватися безбожно щодня. Мені байдуже щодо більшості. Але дивно, яким боком я не байдужа якимсь людям, котрі книжок моїх не читали, пісень не чули, з котрими я ніколи не перемовлюся словом особисто. У мене є мої читачі, моя чутлива до музики публіка, а тій абстрактній більшості я ніколи нічого не обіцяла, не обманула, зла не робила, а все ж чимало таких, хто мене ненавидить, як свекруха невістку. Ну та хай уже. Мені подобається філософія буддійських відлюдників — «робити зорі з цього собачого лайна»... До того ж хорошого вина на всіх не вистачить. Та більшість і не оцінить, як ти знаєш.

— Ти прізвище знову не поміняла? А української чоловіка ще не навчила?

— Ні, я не змінила свого прізвища. Надто звикла до нього, мабуть. І люблю його. І взагалі про себе ніколи не думаю «Ірена», а думаю «Карпа».

Українською ми з Полом говоримо за кордоном, коли хочемо, щоби нас ніхто не розумів. Англійська мені дуже комфортна, а українська все–таки моя, рідна, як солона вода для великої риби.

— Може, ти би прояснила статус і рід занять свого чоловіка...

— Тобі скажу. Він фінансист, займається привертанням інвестицій до України та інших країн Східної та Центральної Європи. Йому належить третина одного українського телеканалу і прекрасні виноградники на Каліфорнійських пагорбах. В юності мріяв стати рок–музикантом і вже добився добрих результатів зі своїм гуртом, але життєва проза повернула трохи в інше русло. А офіційна версія, звісно — він колишній космонавт. Розробник атомної зброї і продавець «калашнікових» з–під прилавка. Але мільйони заробив на продажах російській армії консервованого гороху.

Один раз я таки ляпнула міграційному офіцеру в Лос–Анджелесі, що завод, де Пол — член ради директорів, виробляє танки, автомати і рейки. Той трохи побілів, але потім, певне, вирішив, що то у мене жарти такі, і спокійно пустив нас до країни, без параної з приводу тероризму.

Ось зараз сидить на балконі і слухає Doors у навушниках. Їздив увесь день на мотоциклі по горах, поки я працювала на даху (просто тут кафе — найліпше панорамне місце для писання).

— Ірено, ти, звісно, пробач, але народ скептично ставиться до твоєї лавсторі у Facebook. Я особисто такого не виключаю, ну є ж народна примовка, що твоя доля тебе й на печі знайде. Мене цікавить інше: що тебе зачепило в незнайомому віртуальному іноземцеві?

— Але дуже смішно, що у цей фейс–бук мені стало тепер стукатися вдесятеро більше людей, ніж до цього. Певно, женюся на жінці наступного разу. Народу на втіху. Контакт через соціальну мережу вистрелює, либонь, один зі ста — так, щоби люди побачилися поза віртуальним простором. У цьому, як ти кажеш, віртуальному іноземцеві мене зачепило те, що він звернувся до мене саме тому, що його зачепила наша музика, і він ще раз відчув гордість за те, що його улюблений дід Ендрю мав українських тата і маму. Цей самий дід привчив його до гір, краси, свободи, практичності й українських матюків.

— А що тепер Антон Фрідлянд, твій перший чоловік?

— Антон у порядку. Живе зараз у Таїланді на березі моря. Сподіваюся, пише щось прекрасне і проводить кастинг на роль нової гьорл–френди. (Одна бабка–ворожка казала, що нам «пороблено на розлуку», хе–хе. Певно, матінка якоїсь із лежалих київських нєвєст загодя постаралася, а тепер може й приворот–зілля замовити — у київському метро реклама такої послуги висить. Капєц, ХХІ століття). Але одиноким він точно не залишиться.

Хороший хлопець. Я вдячна йому за досвід, пережитий разом. Ми багато подорожували і непогано проводили час. Сподіваюся, наші стосунки залишаться рівними: нам ще спільну дитину виховувати — собаку Карму.

— Що не вистачає жінці, коли вона йде до іншого чоловіка?

— Простоти взаєморозуміння. Спорідненості звичок, інтересів і понять про особистий простір.

Скупі мільйонери і перші діаманти

— До речі, Карпа! Тобі не соромно було виходити заміж за мільйонера у такій простяцькій сукні? А де каміння Сваровскі, ручна вишивка, гучне ім’я дизайнера, як у найпопулярнішої нашої нареченої цього сезону Ані Лорак?

— Та так соромно було, що аж лице лупилося! Всі ззиралися на мене, тикали пальцями і кричали: «Фу, міс, шейм он ю!» Як це я не знайшла сукні з криноліном, як у нас у кожному порядному селі заведено? Поряд із нами у Сан–Франциско, правда, білі тітки взагалі у кежуал–платтях женилися, тільки свіжоприїжджі мексиканки та інші подібні персонажі у вельонах розсікали. Але ж дійсно — що це я навіть лейбу навиворіт не вділа?!

Правда, Сваровскі — це «чіп шит», підказав мені щойно Норман Пол. Я відсутність полиску й пишності недоробленої принцеси компенсувала діамантами. Бо ж плаття — на один день, а diamonds, як каже світовий досвід, — forever. Перші діаманти в моєму житті, до речі. Попередні мої мільйонери скупі були, як гуцули в сінокіс. Витратити велику суму в сан–франциському культовому магазині імені Одрі Хепберн мене переконав аргумент чоловіка: «Ти ж зможеш це колись подарувати внучці». А я дуже–дуже хочу багато онуків. Буде з мене прекрасна бабця. Пироги буду пекти й діаманти молодості дарувати.

— Скільки років Норману Хенсену? Здається, у його віці чоловіки хочуть спадкоємців. Ти готова?

— 41–й он щойно стукнув. Відсвяткували тут, у Мустангу, з півпляшкою коньяку французького — неймовірна розкіш на тлі розбавленого рисового самогону.

У нього вже є готовий син в Америці, 16 років малому. Дуже талановитий гітарист, до речі. Якби було ще двоє–троє готових дітей, я би радо їх виховувала. Своє заводити — це така страшна відповідальність. Не знаю, чи я вже готова, але якщо станеться, плакати не буду. Просто я доглядаю за тими, кого приручила, аж занадто добросовісно, ледь не фанатично.

— Якось ти жалілася на концертних менеджерів. Що вони, такі–сякі, бабло нечесно собі в кишеню загрібають. Норман допомагатиме тобі в супроводі твоєї співочої кар’єри? Піар, кліпи, концерти...

— Він допомагає на рівні стратегії. Це добре, у нього західний підхід. Хоча цьому західному підходу часто важко через постійне наштовхування на хохло–срач. Хабарі за ротацію кліпів на українському ТБ чи пісень на FM–радіо ми як не платили, так і не збираємося. У мене є агент, у гурту є концерти. Наші гроші невеликі, але чесні. Я щодня дякую Богу за те, що не треба нікому цілувати дупу, і можна робити те, що хочеться, робити для тих людей, яких ми хочемо бачити у себе на концертах.

— І наостанок. Які ще нові витівки задумуєш, про які ми не здогадуємося?

— Мабуть, пришию собі хвіст від яка. І вуха від білочки. Вже майже назбирала грошей на ці дві операції.