Микола Куксенков: Найбільші мрії — навчитись грати на гітарі й підкорити Лондон

Українська гімнастика здавна славиться своїми талантами. Ще зов­сім недавно в союзній збірній виблискували Ігор Коробчинський та Григорій Місютін. Уже за незалежної України розкрився талант трагічно загиблого Олександра Береша та лідера збірної останніх років Валерія Гончарова. Нині наша команда перебуває на шляху омоло­дження — досвід Гончарова в ній доповнюють молодістю та гідними результатами Олександр Воробйов і Микола Куксенков.

20–річного киянина Куксенкова кореспондент «УМ» «зловив» на олімпійській базі в Кончі–Заспі, де гімнасти «закрилися» на період епідемії грипу. Потренувавшись тривалий час за кордоном, цей хлопець тепер усе більше заявляє про себе як потенційний лідер збірної. Спортсмен розповів не лише про кар’єрні плани, а й про свої «цивільні» захоплення.

«У Лондоні мусив бути за лідера»

— Миколо, давайте згадаємо недавній чемпіонат світу в Лондоні, який був уже не першим змаганням такого рівня у вашій кар’єрі.

— Так, я дебютував на першостях світу в 2006 році. Тепер же їхав до Англії з абсолютно іншим налаштуванням. Адже через травми до Лондона не потрапили найдосвідченіші в нашій команді Роман Зозуля та Валерій Гончаров. Тому так і вийшло, що мені довелося бути одним із лідерів збірної.

— Три роки тому ви навіть не потрапили до фіналу в жодній із дисциплін, тепер же змагалися за медалі серед найсильніших. Як оціните свій виступ у Британії?

— Можна було б сказати, що я задоволений, адже фінішував шостим у багатоборстві. Якби не одна–єдина помилка у фіналі, то міг би зачепитися й за п’єдестал — тому враження двозначні. Відчуваю в собі сили для вищих досягнень, тож намагаюся зараз забути цей чемпіонат світу. Він уже в минулому. Упевнений, що матиму ще не один шанс продемонструвати своє вміння. Насамперед думаю про континентальну першість–2010.

— Після чемпіонату світу багато хто називав виступ нашої збірної в Англії ледь не провалом. Як ви сприймаєте такі оцінки? Вони не дратують?

— Скажу про себе: називати провалом потрапляння до десятки найсильніших гімнастів світу на турнірі, який практично є відповідником Олімпійських ігор, я не став би. Окрім того, в нас дуже молода збірна, вона набирається досвіду, і перемоги ще будуть.

Дехто каже, що в Лондоні бракувало Гончарова чи Зозулі. Але ж це були не командні змагання — тут кожен показував індивідуальне вміння. Чоловіки ж узагалі вперше за останні роки здобули медаль світового форуму, а це вже показник. От дівчата, звісно, гірше себе проявили.

— Які змагання будуть для вас пріоритетними в наступному році?

— Безсумнівно, це чемпіонати світу та Європи. Нарешті хочу чогось досягти на світовому рівні, буду над цим працювати. А найближчим часом, у грудні, буде Кубок Люкіна у США. Але для мене він має статус такого собі дружнього змагання.

«Намагатимуся пробитися на Ігри»

— Швидше за все, олімпій­ські змагання з гімнастики у 2012 році відбудуться в тому ж залі, де й чемпіонат світу місячної давнини. Уже задумуєтесь над поверненням туди?

— Я не впевнений, що гімнасти на Іграх змагатимуться саме в тому залі — він здався мені надто малим. Але амбіції в мене є. І якось не по собі, що з Лондоном у мене зараз пов’язані неприємні асоціації. Мої враження про кожне з міст, де я виступав, залежать від того, як я себе там показав.

Спогади про британську столицю будуть приємні, якщо потраплю на Олімпіаду та боротимуся за медалі. Зараз відбулися певні нововведення в системі розподілу ліцензій, цей процес ускладнився. Намагатимуся пробитися на Ігри з командою або за індивідуальним відбором.

— Яке ж місто вам згадувати найприємніше?

— Це спогади з часу завоювання моєї першої нагороди на дорослому європейському рівні в квітні цього року в Мілані. Став я тоді бронзовим призером у вправах на перекладині, хоч їхав до Італії після травми й не надто сподівався на медаль. Тож тепер завжди радий туди повернутися. Окрім того, саме в Мілані грав наш футболіст Андрій Шевченко. І це теж викликало приємні асоціації.

— Футболом теж цікавитесь?

— Як і всі. Не сказав би, що я такий уже фанат, хоча за окремі команди вболіваю. Скоріше, я є шанувальником спорту взагалі.

«Найбільше до вподоби багатоборство»

— Миколо, ви згадали про травми. Вас вони часто турбують?

— Для гімнастів це не дивина, але частіше бувають якісь дрібні ушкодження. Проте траплялися в мене й серйозні проблеми: свого часу переніс операцію й майже два роки відновлювався. На щастя, тепер усе позаду, й зі здоров’ям усе гаразд.

— Які гімнастичні дисципліни ви можете назвати найвдалішими для вас?

— У багатоборстві я почуваюся найвпевненіше. А ще перекладина: на чемпіонаті світу мені забракло мізерної кількості балів, аби потрапити до фіналу в цій вправі. А от найбільше не люблю опорний стрибок — ще з дитинства він мені ніяк не дається. У Лондоні я саме в стрибку припустився помилки, яка вплинула на підсумковий результат.

— Ваш партнер по збірній Олександр Воробйов називає своїм кумиром у спортивній гімнастиці росіянина Олексія Нємова. А ви кого виокремили б?

— Мені дивно чути про таке уподобання Саші, адже він є «кільцевиком», а в Нємова ця дисципліна виходила найслабше. Я також можу відзначити цього гімнаста, а ще — Люкіна, Місютіна, Коробчинського… Насправді їх багато. Зараз дуже яскраво виступає мій ровесник — японець Учімура, який уже багато чого досяг. Я б назвав саме цього хлопця головним претендентом на золоті нагороди Олімпіади–2012.

«Про повернення в Україну не шкодую»

— Ви тривалий час мешкали й тренувалися в Бельгії. Як цей період вплинув на ваш спортивний розвиток?

— Я з батьком поїхав з України, коли в Бельгії побудували найкращий на той час у Європі тренувальний комплекс для гімнастів. Завдяки тому оснащенню я отримав знання й навички, з якими почав виступати за молодіжну збірну України.

У Бельгії я міг собі дозволити виконувати складні вправи, які в наших умовах були не доступними. Уже в Києві, по поверненні, я з батьком доопрацьовував здобуті навички.

— Скільки часу ви провели за кордоном?

— Із 2001 по 2005 рік. Але безвиїздно в Бельгії я не сидів, адже постійно виїжджав на українські змагання і збори.

— Не важко було повертатися до української тренувальної бази після бельгійського комфорту?

— Я з самого початку важко сприймав від’їзд з України, тому повернувся з радістю. У Бельгії було відверто сумно — я не розумів тамтешніх людей, хоча добре освоїв голландську мову.

— Вас не намагалися переманити під бельгійські прапори?

— Нічого конкретного мені ніхто не пропонував, адже тоді я був доволі молодий. Можливо, розмови про зміну громадянства вели з батьком, але нас це не цікавило.

— Багато спортсменів кажуть, що тренуватися під керівництвом батька доволі складно із психологічної точки зору...

— Спочатку мене тренувала мама, а коли пішли важчі елементи, то перейшов під опіку батька. Тут вистачає і плюсів, і мінусів, але іншого вибору у мене не було. Зрозуміло, що трапляються розходження в поглядах, непорозуміння — без цього не обходиться.

Але батько каже, що коли схожі люди перебувають у тривалому контакті, то постійне порозуміння неможливе. Це як відомий ефект «плюс на плюс дорівнює мінус». Але суперечки будуть, бо на багаторічний досвід батька накладається моє власне сприйняття, яке теж має право на існування.

«Дуже люблю автомобілі й рок–музику»

— Після чемпіонату світу ви не поїхали на етап Кубка світу до Хорватії. За яким принципом обираєте собі старти?

— Наші змагання розписані на рік наперед. Брати участь у кожному старті важко фізично, й після Лондона мені треба було відпочити. Тож до Осієка я не збирався їхати.

— А є турніри, на яких ви хотіли б виступити, але ще не доводилося?

— Я дуже хотів би спробувати сили на турнірі пам’яті нашого славного гімнаста Олександра Береша, який традиційно відбувається наприкінці жовтня в Херсоні. Цієї осені поїхати туди мені знову завадили інші старти, але я не залишаю надії виступити на батьківщині Олександра.

— Що думаєте про Кубок Стелли Захарової? Кажуть, керівництво збірної ледь не в ультимативному порядку забороняє своїм гімнастам виступати на цьому турнірі в Києві.

— Я вже давно тут не змагався, і якось не хочеться. Мені не подобалося суддівство: тут відверто «тягнуть» українців, а мені до вподоби чесна спортивна боротьба. Та й відбувається турнір Захарової у не зручний для нас період. А про заборону я не чув.

— Ви тренуєтеся з п’яти років. А чи залишає робота спортсмена час на інші захоплення?

— Я дуже люблю автомобілі й музику. Музику назвав би найбільшим своїм захопленням — особливо полюбляю російський рок. Узагалі вільного часу не бракує, але часто просто нема з ким сходити на концерт, а сам я якось не зважуюсь.

— Ви не намагалися навчитись грати на якомусь інструменті?

— Пробував освоїти гітару, але поки безуспішно, хоча знайомі казали, що цю науку можна опанувати самотужки. Ніяк не навчусь її настроювати. Слух ніби маю, бажання теж, але ще б знайти вчителя... Навчитися грати на гітарі — це моя мрія.

ДОСЬЄ «УМ»

Микола Куксенков

Майстер спорту міжнародного класу зі спортивної гімнастики.

Народився 2 червня 1989 р. у Києві.

Бронзовий призер чемпіонату Європи 2009 р. у вправі на перекладині, переможець етапів Кубка світу, неодноразовий переможець чемпіонатів і кубків України.

Тренер — Юлій Куксенков (батько).

Студент Національного університету фізичного виховання і спорту України (спеціалізація — тренер зі спортивної гімнастики).

Зріст — 172 см, вага — 64 кг.

Захоплення — музика.