У комп’ютерному класі школи.
Містечко Ківерці на Волині донедавна було єдиним у Західній Україні, де працює експериментальна авторська школа. Не так давно подібний навчальний заклад відкрився в Тернополі, але цей проект реалізовано державним коштом у рамках програми «Школа майбутнього». Особливість ківерцівської якраз у тому, що в її будівництво держава не вклала ані гривні. Усі витрати взяли на себе благодійники.
Ківерцівська авторська школа — це школа повного дня. Діти тут перебувають аж до 18–ї години. У першій половині дня вони на уроках, по обіді займаються у гуртках мистецького, академічного та спортивного напрямів. Як не дивно, але навіть найменшенькі школярики не дуже стомлюються до вечора. Нещодавно працівники райвно зайшли до третьокласників після 15–ї години й запитали, чи не втомилися вони і де їм краще — в садочку чи в школі? Учні хором відповіли: «У школі!». І пояснили, чому: бо тут не кричать, а в садочку кричали.
Навчальна програма затверджена Міністерством освіти й суттєво відрізняється від звичайних програм, хоч навчаються тут за тими самими підручниками, що й у звичайній школі. Але методика викладання та подачі матеріалу зовсім інша. Завдання тутешніх учителів — не просто нашпигувати учня певним обсягом знань, а виявити та реалізувати природний талант кожної дитини. Для початку, звичайно, треба дати певну основу всім. У перших класах — навчити рахувати та добре читати, бо без хорошої техніки читання пізніше учень не зможе освоїти інші предмети. Та найголовніше — навчити дитину вчитися, а ще — заохотити до самого процесу навчання.
— Спочатку вчитель має вибрати з підручників найголовніший, базовий матеріал. Подається він великими блоками з основних тем, а не за традиційними параграфами шкільного підручника, — пояснює особливості школи її директор Світлана Свиновей. — Один блок, наприклад, можна викладати уроків сім–вісім, просто зазубрюємо основні моменти. Потім іде фронтальне опрацювання, тобто діти вже роблять задачі, приклади, вправи, тобто використовують ці знання практично. І на третьому етапі починаються уроки індивідуального опрацювання. Складаються тестові завдання різного рівня складності, за якими учні виконують контрольні роботи й за їхніми результатами виставляються оцінки. Ось і все. Домашніх завдань як таких у нас немає. Треба максимум дати дітям на уроці. Це найголовніше завдання педагога. Згадайте свої шкільні роки, чи всі тоді виконували домашні завдання? А сьогодні переважна більшість їх не виконує, у кращому випадку спишуть на перерві перед уроком.
— Напевне, саме ця особливість вашої школи найбільше до вподоби вашим вихованцям?
— Звичайно. А кому не сподобається, коли приходиш додому після школи і можеш відпочивати, а не сідати за уроки. Спочатку навіть у батьків були побоювання, не вірилося: «Їм що, справді нічого не задають?» Тупого переписування вправ із підручника немає точно. У старших класах, звичайно, треба читати твори, освоювати додатковий матеріал. Не всі діти можуть однаково знати ту ж саму математику, хтось має гуманітарні здібності чи чудово малює і займається із задоволенням в художній студії. Хтось має чудові результати з фізкультури. У нас є хлопці–спортсмени, які на всеукраїнських змаганнях виступали. Легкоатлет Микола Пацула навіть у міжнародних змаганнях брав участь. Ще хтось виявляє неабиякі акторські здібності. Кожну дитину є за що похвалити. І треба хвалити.
Непросто було вчителям звикати до роботи в такій школі. Вибрати з підручників найголовніше — це теж праця. І не тільки з підручників. Потрібно весь час працювати над собою. Не всі витримували таке навантаження. Педагогів відбирали на конкурсній основі. Сьогодні у навчальному закладі склався сильний колектив, молодий, середній вік педагогів — 34 роки.
— Ми всі пройшли стажування та навчання в Південному в школі Миколи Гузика, де працюють за цією програмою вже давно. Можемо похвалитися першими здобутками: торік із 18 наших випускників вступили до вишів 11, з них вісім — на державну форму. У нас навчаються діти зі звичайних сімей, а не з обраних. Намагаємося піднімати також престиж знань, бо багато дітей зневірилися, мовляв, нащо вчитися, коли немає грошей? Навіть матеріально заохочуємо хороші здобутки.
Виховний процес в авторській школі побудований на засадах християнської етики. Кожен ранок у класі починається з молитви «Отче наш». На уроках, а також під час роботи в клубах для різних вікових груп, закладаються основи християнства. Діти просто пізнають Бога, а він не належить жодній із конфесій. У молодших класах цей предмет викладається за програмою загальноосвітніх шкіл, а для старших класів розробили свою програму з християнської етики. Тут навіть вечори відпочинку готують з певним виховним підтекстом. Не просто прийти на дискотеку, щоб потанцювати, а розважитися в цікавих інтелектуальних іграх, поспілкуватися на вічні теми добра і зла, сенсу життя тощо.
Єдиний мінус цієї незвичайної школи — катастрофічний брак міцного чоловічого плеча в педколективі, як і в більшості наших шкіл. Із трьох десятків фахівців — лише троє чоловіки...
Добротне триповерхове приміщення школи планувалося спочатку як сиротинець та християнський благодійний центр. Але знедоленим дітям, які мали тут жити, потрібно було ще десь і навчатися. Так виникла ідея збудувати школу із сиротинцем при ній.
Інтернат розрахований на 32 дитини. Зараз тут живе 20 діток з усієї області, з них лише семеро мають офіційно визнаний статус. «У нашому інтернаті живуть здебільшого не сироти, а так звані діти без статусу, — каже директорка школи. — Мама запила і десь повіялася, батька теж немає, а діти залишені напризволяще. Або просто п’ють обоє, їм не до дітей. Бабусі чи родичі наглянуть, звичайно, але допомоги від держави такі діти не отримують жодної, бо батьки не позбавлені батьківських прав. Отож привозять їх до нас: «Візьміть!» І таких у нас більшість».
Пані Світлана згадує, як кілька років тому двох сестричок тітка привезла аж із–під Молдови, де батьки їх чи то продали комусь, чи просто пропили. Дівчатка різні за віком, але ходять в один клас, бо раніше не відвідували школу взагалі. Тітка не може їх утримувати — не дозволяють житлові умови, але часто забирає на вихідні додому. І в цьому особливість ківерцівського інтернату — на вихідні чи свята діти можуть ходити в гості до друзів, їздити до родичів. Дуже багато допомагають школі друзі з різних міст і сіл Волині, члени громад християн–баптистів, які забирають на свята й канікули декого з вихованців. Бо який би золотий не був інтернат, вважає директорка, та ніхто і ніщо не замінить дитині відчуття дому й родини. Діти дуже дорожать цим. Тому ніхто звідси не тікає. І ніхто не фігурує у списку важких підлітків (тобто таких, які б перебували на обліку в міліції).
— Дуже легко приклеїти дитині ярлик неблагополучної, — вважає Світлана Петрівна. — Набагато важче створити такі умови, щоб дитині не хотілося робити щось не так. Не скажу, що всі наші вихованці білі та пухнасті. Є, звичайно, якісь проблемні моменти, але ми вирішуємо їх самостійно, в колективі. У нас для цього є достатньо власних можливостей та спеціалістів. Микола Гузик, доктор педагогічних наук, автор експериментальної школи в містечку Південне на Одещині, за програмою якого ми працюємо, вважає: щоб дитина не робила дурниць, її треба завантажити по максимуму, так, щоб у неї не було вільного часу робити ці дурниці. Погоджуюся з цим повністю. Так і організовуємо навчально–виховний процес.
Прізвища двох меценатів, які збудували цю незвичайну школу, увічнено на фасаді поруч з офіційною назвою навчально–виховного експериментального комплексу. Це Федір Каплун та Едмунд Сардачук із США і Канади. Обоє народилися у Ківерцівському районі, але з сім’ями ще до Другої світової війни емігрували за кордон. Коли вперше вже немолодими людьми вони приїхали на свою історичну батьківщину й побачили, як бідують їхні земляки, скільки є діток без належного батьківського піклування, то були вражені. І загорілися бажанням допомогти. Коли вже була готова проектна документація для сиротинця, виникло закономірне питання: де ж ці сироти мають навчатися? Довелося вносити корективи в початкові плани. Через це приміщення не зовсім відповідає шкільним стандартам, бо класи тут невеликі, коридори теж не вельми просторі. Розрахована школа на 176 місць, але щороку тут навчається не менше двохсот учнів.
Пришкільний інтернат сьогодні теж утримується за рахунок цих благодійників — їхній фонд «Світло життя» цих діток одягає, годує, організовує відпочинок.
Микола Гузик — директор авторської школи–комплексу № 3 м. Южне, що на Одещині, доктор педагогічних наук. Він є автором особливої дидактичної системи, яка дозволяє навчати дітей персонально. «У нашій школі створюється персональна програма під кожну дитину з певного виду освіти, — каже Микола Гузик. — Програми непрофільних дисциплін складаються так, що дитина обов’язково розвиває свій основний талант». Оскільки не всі діти мають здібності до засвоєння академічних знань, то у школі Миколи Гузика замість вивчення, приміром, нудних формул і теорем, учень на уроці алгебри може писати життєпис видатних математиків, брати участь у складанні математичних вікторин, випускати стінгазету або створювати тлумачний словник математичних термінів. Тобто максимально використовувати й розвивати свої гуманітарні нахили.
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
