Олеся Жураківська: У мене ніколи не було кумирів

      Сьогодні в Театрі на Лівому березі — прем'єра, режисер Олексій Лісовець поставив виставу «Торговці гумою» за п'єсою Х. Левіна, головну жіночу роль у ній виконує Олеся Жураківська, і це вже тенденція. Для актора дуже важливо зустріти свого режисера. Режисер Олексій Лісовець, який поставив «Корсиканку», має легку руку щодо відкриття акторів, і Олеся Жураківська — не перша його ластівка. Актриса каже, що коли текст цієї п'єси читали вперше — вухо і мозок просто не сприймали різкість фраз... Але цей матеріал має великий емоційний, філософський потенціал. Чому люди не бувають щасливі? — ніби запитує Левін. І відповідає: тому, що вони, найчастіше, не вміють жертвувати...

      Олеся Жураківська від природи активна і темпераментна, вона завжди культивує у собі любов до життя. «Коня на скаку остановит, в горящую избу войдет...» — це про неї. Корінна киянка, вона хотіла вчитися тільки у Державному інституті театрального мистецтва у Москві, а працювати лише у Київському театрі драми і комедії... Перша роль у цьому театрі — Гофмейстріна у казці «Каприз принцеси» за мотивами «Дванадцяти місяців». Потім була ще одна казка, «Ах, мій милий Августин». Далі Жураківська зіграла Клодіну у виставі «Любов часів Людовiка» і Філліс у комедії Алберта Герні «Сільвія». Ролі другого плану поступово вивели до головних: її Жозефіна («Корсиканка») стала справжнім тріумфом як актриси, так і Театру.

      ...Олесі пощастило побувати у багатьох країнах світу. Вона страшенно любить Схід: прянощі, аромати, кольори... Найулюбленіше місто Європи — Лондон. Цікаво, що у спогадах Лондон для Олесі не холодне місто, оповите туманом, а сонячний земний куточок у тюльпанах, нарцисах та зелених газонах... І, до речі, під час її перебування у Лондоні там не було жодного похмурого дня.

      — Олесю, з чого почався для тебе театр?

      — ...Для мене театр почався з тітки, рідної маминої сестри. Вона була актрисою музичного театру і працювала у Київському театрі оперети. На жаль, вона померла у досить молодому віці. Це була чарівна жінка, гарна актриса з чудовим голосом, мала мецо-сопрано із досить рідкісним тембром. Саме з її подачі я полюбила публічні виступи — співати пісні, читати вірші... У нас у родині часто відбувалися сімейні дитячі виступи, де ми з сестрою були і повітряними гімнастами, і акторами, і співаками. Ми мали велику настільну лампу, яка використовувалася під час виступів як прожектор, її по черзі наводили на того, хто був на уявному кону. В дитинстві я багато приділяла уваги танцям, вокалу. Моя сестра займалася у театральній студії і деякий час я ходила разом із нею, за компанію... До речі, вступ до театрального інституту був великою авантюрою. Річ у тім, що до театрального я вступила після того, як отримала фах технолога пошивного виробництва. Моя мама хотіла, щоб я спочатку мала освіту, яка може годувати при будь-якій владі. Я закінчила Київський технікум легкої промисловості з червоним дипломом і мене брали в інститут одразу на третій курс! Але я пішла у театральний.

Олеся Журакiвська — Жозефiна у виставi «Корсиканка».

      — А в чому тут авантюра з театральним?

      — У тому, що заради театрального я вчилася зовсім іншої професії. Але зовсім про це не жалкую. І деякий час, коли потрібні були гроші, я заробляла саме пошиттям одягу. У мене навіть було своє коло клієнтів, яким я шила ексклюзивний одяг. Я дуже рада, що у мене є ця професія, і сьогодні шию для себе такий одяг, який не можна купити у жодному магазині...

      — Чула, що свій костюм для вистави «Море...Ніч...Свічки...» ти пошила самостійно.

      — Ні, це не так. Я просто допомагала нашим театральним швачкам його зшити. А зробити потрібно було це лише за одну ніч! Ми кроїли і шили його втрьох. ...

      — Ти — корінна киянка, чому акторську освіту вирішила отримувати у Москві?

      — Так, я закінчила Державний інститут театрального мистецтва у Москві. Не буду називати прізвища, але заслужений артист України, який викладав у театральному інституті багато років, сказав мені: «Олесю, як би це дивно не звучало з моїх вуст, але якщо ти хочеш чогось навчитися, треба їхати або до Москви, або до Пітера». Я так і зробила.

      — Вступила з першого разу?

      — Так. І причому вступала тільки у ДІТМ. Коли я вперше зайшла до Театрального училища ім. Щукіна, енергетику цього навчального закладу я не сприйняла навіть у фойє — одразу відчула, що я там абсолютно чужорідне тіло. Я навіть на прослуховування не пішла... Але коли зайшла у ДІТМ, то відчула, що тут я хочу і зможу вчитися. В інституті було дуже цікаво, але пам'ятаю, що першій рік навчання я багато плакала, адже ніколи надовго не відлучалася з дому. У мене дуже хороша родина. Я зрозуміла, що була кімнатною квіткою, яку обожнювали і плекали. Мені стало страшно, коли я опинилася у невідремонтованому гуртожитку. Коли вперше зайшла у свою кімнату, то побачила там металеві пружинні ліжка, зелені стіни, а на стінах напис: «Всі чоловіки — сволота!». Сльози полилися градом... Це перші мої враження від гуртожитку.

      Для вихідців з України головною проблемою завжди була говірка, акцент. Узагалі, українець звучало як вирок. Але коли мене прослухала викладач зі сценічної мови Тетяна Іванівна Ярош, вона сказала: «Олесю, а де наш говір? Є українська мелодика, а говору немає». Мені це було дуже приємно чути. Річ у тім, що у нашій родині всі намагалися говорити правильно: якщо російською, то російською, якщо українською, то українською. Хоча працювати все ж таки довелося дуже багато. Взагалі, що стосується роботи, тут я максималістка.

      — А чому ти не лишилася працювати у Москві?

      — Це мої особисті проблеми. Мені потрібно було повернутися до Києва. Хоча у творчому плані після закінчення вузу все складалося дуже гарно. Мій викладач, Володимир Олексійович Андрєєв, запросив одразу до себе в Театр імені Єрмолової. Також була можливість працювати у Театрі Радянської армії, у «Театре на Юго-Западе», тобто вибір був цікавий. Крім того, запропонували викладати сценічну мову на кафедрі у ДІТМі. Але я вибрала Театр ім.М.Єрмолової, насамперед тому, що Андрєєв був моїм педагогом. Я розуміла, що він мене завжди підтримає і у професійному плані, і по-людськи. Крім того, він запропонував мені головні ролі — роль Майри або Кассандри в першому варіанті п'єси «Орфей спускається у пекло» Т.Уїльямса, вона називалася «Битва янголів».

      — Що для тебе найцінніше у твоїй роботі?

      — Коли я після вистави «Корсиканка» виходжу на поклон і бачу, як люди і у дорогих костюмах, і у потертих светрах, і старі, й молоді стоять поряд і у всіх на обличчях радість, у всіх щасливі очі, — от заради цього варто працювати. Заради цього варто репетирувати не один місяць... Премії, звання — це дуже відносно, тим більше що у нашій країні їх може мати людина, яка зовсім на це не заслуговує. А людина, яка варта звання, його не має... Коли ми грали «Корсиканку» у Жовтневому палаці, у мене спочатку було відчуття шоку — настільки це величезний зал! Але коли протягом дії цей зал нам поступово підкорявся, і, врешті-решт, коли глядачі сміялися, це була настільки велика енергетична хвиля, що навіть виникало відчуття, що тебе постійно хтось торкається. Відчуття, що глядацький сміх тебе торкнувся, вуаллю тебе накрив! Це неповторні відчуття, які не можна з чимось порівняти...

      — Ти вважаєш себе людиною, якій щастить?

      — Гадаю, так, вважаю, що мій янгол завжди мене береже. Навіть коли я захлинаюся сльозами — розумію, що це потрібно заради того, щоб я щось усвідомила, щось зрозуміла, чогось навчилася...

      — У більшості випадків люди, які фанатично захоплені своєю професією, за її межами, у житті відчувають катастрофічну самотність. Чи не боїшся ти цього?

      — Гадаю, що у цьому мені дуже пощастило: я член міцної родини, у якій правлять любов та єдність. За інших обставинах я би, звичайно, відчувала цю самотність... З іншого боку, у мене багато хороших друзів. І на наші стосунки не впливають ні час, ні відстань... Але коли, наприклад, у театрі ми випускаємо прем'єру, я, звичайно, зациклена на роботі...

      — Що тебе дратує у театральній системі нашої країни?

      — На мій погляд, у нашій країні немає такої тенденції, як створення акторських імен, яка є, наприклад, у Москві. І якщо говорити про рекламу вистави, то глядачі, перш за все, йдуть на акторське ім'я. Саме цей принцип використовують заїжджі гастролери, які продають квитки за неймовірними цінами. Але вони заробляють гроші... Чому в нас зовсім іншій підхід до реклами вистав, я не розумію... Адже наша країна багата на талановитих акторів...

      — Які захоплення у тебе, крім театру і прогулянок старим Києвом?

      — Для мене всі мої уподобання — це складові єдиного цілого — театру. Я дуже люблю співати, танцювати, люблю просто слухати музику... Шити одяг — це не хобі, це моя друга професія. Мама була мудрою, коли наполягала на тому, щоб я одержала цю професію... Зараз я розумію, що це надає мені впевненості у будь-який час. І як би не склалося життя, відомо, що акторська професія дуже залежна, але, маючи за плечима технологічну освіту, я не пропаду. До речі, я дуже люблю мандрувати, це мені приносить колосальне задоволення. Якби я заробляла багато грошей — я витрачала б їх на подорожі. Пересування у просторі для мене — величезний спектр емоцій. Це пізнання інших культур, інших людей, інше уявлення про красу, їжу, одяг, історію. Та й наша країна мені дуже подобається — тут є і море, і гори, і поля безкрайні. Інше питання — соціальна незахищеність людини. Мені боляче дивитися на маму, яка ветеран праці, а одержує мізерну пенсію... І таких людей безліч...

      — У тебе є чи були кумири?

      — Мені завжди хотілося бути не схожою на когось, а бути перш за все собою. Навіть у юнацькі роки у мене ніколи не було кумирів. Якщо говорити, хто для мене красива жінка, то я б назвала Софі Лорен, Анну Маньяні, Джульєтту Мазіну. Крім того, вони дуже талановиті актриси. Щодо уподобань, дуже люблю фільми Федеріко Фелліні... Взагалі, я можу захопитися динамічним, яскравим екшном, а можу лити сльози під час романтичного, «слинявого» фільму... Все залежить від мого власного настрою...

      — А наслідувати, копіювати когось із великих ніколи не хотілося?

      — Як це не дивно, ніколи. Я намагаюся цього не допускати. Все потрібно пропускати через себе, використовувати свій життєвий досвід. Що я і намагаюся робити. Дуже страшно боялася когось копіювати на першому курсі Театрального інституту. Я навіть не ходила по театрах, щоб, так би мовити, не перетворитися на мавпочку Чі-чі-чі, яка несвідомо всіх копіює. Завжди хотілося знайти себе.

      — Що ти цінуєш у жінках?

      — ...Одразу й не можна відповісти... Напевно, поняття такої глибокої, всеохопної жіночої мудрості... Я дивлюся на свою маму і думаю, що саме вона — носій цієї мудрості... А взагалі, жінка повинна бути завжди жінкою: чарівною, трохи норовливою, турботливою, дбайливою, трохи кокетливою, і терпимою, і рішучою...

      — Працюючи у театрі, маєш вільний час?

      — У мене його майже немає! Але я не жалкую. Я дуже люблю свою роботу! Я одержую колосальне задоволення від репетицій, від вистав. Знаєш, я абсолютно впевнена в тому, що правильно вибрала свій шлях. Це, безумовно, моє. Моя робота допомагає моїй душi перебувати у гармонії. Отримувати задоволення від того, що я роблю в театрі, — це найголовніше для мене. Відбувається певний живий, незупинний внутрішній процес... Будь-яка робота, яка, можливо, у фінансовому плані була би більш прибутковою, зупинила б цей процес, що дарує велику насолоду від розуміння і відчуття гармонії з собою, від відчуття свого внутрішнього руху. І всі люди з тобою тільки тому, що ти їм потрібна така, яка ти є.

Олеся з мамою, Ларисою Олексiївною.