Михайло Фоменко: Коли зросте рівень життя в країні, тоді можна очікувати й серйозних футбольних здобутків

      Залишивши після першого кола запорізький «Металург», один із найамбітніших вітчизняних тренерів Михайло Фоменко зник із футбольного обрію. Аби з’ясувати, чим же зараз займається відомий спортивний фахівець, ми відшукали його в Сумах, де й відбулося це інтерв'ю.

      — Пане Михайле, невже людина, яка пов’язала свою долю з футболом, може так просто його залишити?

      — Ні в якому разі (посміхається). Можу сказати, що я перебуваю у вимушеній відпустці, займаюся в Сумах домашніми справами. Адже так довго відпочиваю я вперше з неймовірно далекого 1966 року, коли починав кар’єру футболіста в сумському «Спартаку», яку потім продовжив у луганській «Зорі» та київському «Динамо». Водночас у мене з’явилося більше часу стежити по телевізору як за грою українських команд, так і за іншими європейськими чемпіонатами, знаходити в них щось нове й цікаве для себе.

      — Цікаво, коли саме ви зрозуміли, що зможете не тільки грати, а й тренувати команди майстрів?

      — Закінчуючи кар’єру гравця, мабуть, як і кожен футболіст, замислювався про своє майбутнє. Уже уважніше стежив за всіма футбольними процесами, зокрема конспектував тренування Валерія Лобановського. Знав, що згодом відправлюся на навчання до вищої школи тренерів до Москви, хоча Васильович пропонував ще рік-другий пограти, адже вивчитися на тренера я завжди б устиг. Але серйозні проблеми зі спиною змусили мене в 30 років повісити бутси на цвях.

      — Як відбувалося ваше становлення як тренера?

      — Починав у дублі «Динамо», спираючись на відчуття гравця та бачене з роботи тренерів, з якими зводило життя. Поступово, працюючи в чернігівській «Десні», криворізькому «Кривбасі», грузинській «Гурії» з Ланчхуті, здобував уже власний досвід тренера, необхідний в арсеналі будь-якого серйозного спеціаліста. З кожним роком ставало все більше знань і впевненості у своїх силах.

      — Ви очолювали київське «Динамо» 1993 року, коли відбулися доленосні зміни у керівництві лідера українського футболу. Які спогади у вас залишилися з того часу?

      — Справді, були чималі борги, тому прихід на президентське місце «Динамо» Григорія Суркіса вніс кардинальні зміни у функціонування клубу, передусім з’явилася фінансова стабільність. Якщо на початку 1990-х команда ще могла бути лідером футболу на внутрішній арені, маючи при цьому проблеми в Європі, то з початком відродження «Динамо» змінювався з часом і рівень гри команди. Поверталися до клубу і його  молоді вихованці, зокрема Шовковський і Ващук, які встигли побувати в інших командах.

      — Повертаючись до сьогодення, чому ж таки цієї зими ви залишили Запоріжжя?

      — Після об’єднання «Металурга» з мінським клубом «СКВІЧ» змінилася політика керівництва, й переді мною поставили завдання посісти в чемпіонаті України четверте місце тим складом, що був на той час. На мою думку, це нереально було зробити: награвати склад і здобувати при цьому очки — дуже складно. Конкурентоспроможні команди за такий короткий термін не створюються. До того ж у новій системі клубу мені відводили роль статиста, яка мене категорично не влаштовувала.

      У клубі на контракті перебувало 35 чоловік, багато легіонерів низького рівня. На мою думку, максимум, якого міг досягти той склад, — середина турнірної таблиці. Але відзначу, що навіть за таких умов у кількох останніх матчах «Металург» радував глядачів пристойною грою, здобувши, скажімо, нічию в Дніпропетровську.

      До речі, склад запоріжців у другому колі 13-го чемпіонату кардинально змінився: у команді залишилося 7-8 чоловік із 25-30, котрі були задіяні в ній восени. І нинішній головний тренер «Металурга» білорус Анатолій Юревич заявляє, що йому потрібно півтора-два роки, щоб продемонструвати гру серйозного рівня.

      — Чи були у вас останнім часом пропозиції очолити якісь команди?

      — Так, до мене зверталися представники кількох клубів Росії та України, але завдання, які вони перед собою ставлять, не збігаються з моїми амбіціями — боротьба за виживання вже не для мене. Коли починаєш свою кар’єру, то готовий узятися за будь-яку роботу, зараз же мені немає ніякого сенсу просто працювати, аби не бути безробітним. Треба берегти своє ім’я та й про здоров’я думати: сприймаючи близько до серця те, що відбувається на полі, при поганій грі команди недовго й інфаркт отримати.

      — Розглядаючи запрошення клубів, які чинники ви берете до уваги?

      — В Україні вже не раз збиралися команди, що, злетівши в одному сезоні до верхів турнірної таблиці, наступного року так само стрімко рухалися в зворотному напрямку. Тому дуже хотілося б, щоб клуб не жив одним днем, а мав стабільне в усіх відношеннях становище. Щоб бажання господарів клубів досягти якихось успіхів підкріплювалося конкретними кроками, як, наприклад, це робиться в «Дніпрі» або донецькому «Металурзі». Якщо кожний працівник клубу буде професійно ставитися до своїх обов’язків, тоді можна очікувати, що команда досягне пристойного результату.

      — І, перш за все, має бути відповідним ставлення до своєї роботи спортсмена...

      — Звичайно! У футболіста має бути велике бажання самовдосконалюватися, чимось жертвувати, якщо ж через якісь проблеми він опускає руки, нічого серйозного з нього не вийде. Треба бути справжнім чоловіком, відповідати за слова і дії, вміти боротися за своє місце під сонцем. Психологічна готовність до цього допомогла мені свого часу пробитися до основного складу «Динамо», в подальшій роботі й житті.

            — До речі, не шкодували, що 1972 року залишили ворошиловградську «Зорю», яка тоді стала чемпіоном СРСР?

            — Ні в якому разі, бо знав, куди йшов. «Динамо» — це марка, той високий рівень, до якого треба прагнути. Подальші мої успіхи в Києві підтвердили правильність вибору.

            — На вашу думку, які мають бути стосунки між тренером та гравцем?

            — Кожен з них має робити свою справу. Головний тренер дає футболісту настанову, яку той має виконувати на полі, але в рамках цього намагатися творити, проявляти свої кращі здібності. Прикладом професійного ставлення людей до своїх обов’язків для мене був «Металіст», коли команда, незважаючи на фінансові проблеми, посіла четверте місце в чемпіонаті України. Зараз подібну ситуацію можна бачити в чемпіонаті Італії, де, маючи великі борги, та ж «Рома» демонструє чудову гру і бореться за найвищі місця.

            Ніяких образ щодо того, кого наставник заявляє на гру, а кого ні, з боку футболістів не мусить бути: якщо ти вартий цього — вийдеш на поле, адже тренер не ворог собі. Зрозуміло, що деяку відстань у відносинах треба-таки тримати: футболіст повинен поважати тренера, але й наставник має цікавитися і позафутбольним життям гравця, щоб він відчував до себе увагу як до людини.

            — Яку б характеристику як тренеру ви собі дали?

            — Є тренери-деспоти, є демократи, я десь посередині між ними. До кожного гравця намагаюся підходити індивідуально: дехто все розуміє з першого разу, а на декого, буває, треба нагримати, щоб він усе усвідомив. Звичайно, що кожен має право на помилку, головне — аби людина зробила з цього правильні висновки. На полі ж бажано помилятися подалі від своїх воріт...

            — Чи допускаєте ви сміх у роздягальні? І, скажімо, як часто жартували в легендарному «Динамо»-75?

            — Невже ми виглядали такими монстрами (посміхається)? Ми були звичайними молодими людьми, але це було давно, а нам ще рано жити спогадами. Що ж до моєї тренерської позиції, все має бути до місця. Після матчу, якщо він завершився позитивно для нас, будь ласка, — я розумію гумор і сам можу пожартувати, але ні в якому разі не перед грою, коли всі думки мають бути спрямовані лише на футбольне поле.

            — Як треба прививати гравцю психологію переможця, щоб у нього не тремтіли колінця, коли він виходить на поле?

            — Я б сказав, що з цим людина народжується, хтось наділений цією рисою більше, хтось менше. Звичайно, працювати в цьому напрямку можна, але щоб щось у людині розвивати, це повинно в неї бути присутнім. Футболіст має сам ставити перед собою серйозні завдання, намагатися чогось досягти, а тренер йому в цьому допомагатиме. Але якщо людина сама не хоче щось робити, примусити її ніхто не здатен.

            — Не спадало вам на думку, що ви могли б тренувати національну збірну України і чогось із нею досягти?

            — Непросте питання. Якби я спробував це, тільки б тоді міг дати однозначну відповідь...

            — Чи підтримуєте ви якісь відносини з колишніми динамівцями?

            — Звичайно, якщо бачимося з кимось, вітаємось, розмовляємо, але спеціальних зустрічей ніхто не організовує. Кожен з нас займається своєю справою, у кожного своя доля. До речі, стосовно професіоналізму: Володимир Безсонов, з яким ми працювали разом у київському ЦСКА, розповідав, що всі 24 години на добу життя його дочки Ганни — відомої української гімнастки —підпорядковане спорту.

            — Зараз дуже гостро обговорюється питання квоти на легіонерів в українському чемпіонаті. Яка ваша думка з цього приводу?

            — Дивлячись на європейські чемпіонати, розумієш, що сильні іноземці нікому на заваді не стануть. Стежачи за діями такого гравця з-за кордону, й українські футболісти мають намагатися досягти більш високого рівня індивідуальної майстерності та зайняти місце в основному складі. Як на мене, обмеження на легіонерів потрібно вводити протягом 2-3 років, як це зробили в Росії, й встановити його з часом на відмітці 6—7 іноземців на полі. Але цей процес має бути природним, а не штучним.

            — На вашу дуку, як змінилися українські футболісти у порівнянні з радянськими часами? Адже вже майже 13 років незалежності минуло...

            — Не думаю, що щось змінюється в оцінці ігрових якостей. Футболісти, які швидко приймають правильне рішення на полі, завжди цінувалися, але нині їх стало суттєво менше. Зараз більше гравців, що, образно кажучи, носять рояль, менше тих, хто на ньому грає. Також дещо змінилося в психології людей, їхньому ставленні до футболу, адже контроль за життям футболістів значно зменшився. Зменшилася кількість людей, готових самовіддано долати всі перешкоди на шляху до вершин професійного спорту, багато в чому відмовляючи собі. У багатьох людей змінився спосіб мислення, їхні уявлення про життя, виховання, рівень культури, причому, на мою думку, не в кращий бік. Мабуть, це наслідки радянської епохи, коли кожний отримував свій пай незалежно від якості праці, залишилася звичка все отримувати, не докладаючи зусиль. Ми живемо в такий собі перехідний період, який, хочеться сподіватися, швидко мине.

            — Чи змінився рівень футболу в Україні за роки незалежності?

            — Після розпаду СРСР настав повний розлад і у футбольному господарстві. Стосовно спортсменів, ті, хто був на перших ролях у своїх командах, в пошуках кращої долі від’їжджали з України, залишалися учорашні дублери справжніх майстрів. Тому багато сучасних футболістів — значно нижче рівня гравців союзного чемпіонату.

            До того ж фактично зникла система підготовки кадрів, закрилося чимало ДЮСШ, спортивних інтернатів. Відношення до спорту номер один раніше було серйознішим, у футбол грали всі, майданчики були ледь не в кожному дворі, зараз же мало де створено умови для розвитку дитячого футболу, який лише останнім часом почав потроху відроджуватися.

            Український футбол тримається на непоганому рівні завдяки тренерським кадрам та великому бажанню футболістів грати, адже саме вони, а не тренери, виходять на поле. В цілому ж, коли зросте рівень життя в країні, тоді можна очікувати й серйозних футбольних здобутків, адже стан економіки поширюється на всі сфери життя, і спорт не є винятком.

            — Що скажете про гру нинішніх лідерів українського чемпіонату?

            — Звично бачити нагорі турнірної таблиці «Динамо» та дві донецькі команди. Приємне враження справляє гра підопічних Євгена Кучеревського. «Дніпро» зібрав під свої знамена дуже сильних вітчизняних гравців, котрі змогли проявити свої найкращі якості під керівництвом досвідченого тренера. На того ж Венглинського та Мелащенка, мабуть, тиснула висока конкуренція в Києві, адже в «Динамо» завжди потрібен тільки позитивний результат.

      — І наостанок. Скучили вже за тренерською працею?

      — На пенсію виходити поки що не збираюся. Але немає бажання переливати з пустого в порожнє, хочеться серйозної роботи.