Моя утопія

21.11.2009

П’ять років тому в колі «помаранчевих» активістів існувало таке поняття — «ідеали Майдану». Важко достеменно сказати, що саме ховалося за цим висловом. Та є одна річ, яку я відношу до ідеалів Майдану і якої мені найбільше не вистачає з тих революційних днів. Це людська солідарність, взаємна підтримка, доброта і ввічливість.

Під час революції українці були настільки близькими один одному, що, здавалося, ми зможемо звернути не тільки Кучму з Януковичем, а й гори. Моє найбільше розчарування пов’язане з тим, що ми цю близькість втратили.

Ніколи не забуду щирість і тепло стосунків, які існували між людьми на вулицях і майданах. Якось прокинувся вранці в зимному наметі. Було так холодно, що пальцями не міг застебнути блискавку на куртці. Почалася трансляція з Верховної Ради на майданівському екрані — я спробував вилізти на вулицю, де було ще холодніше. Поруч проходила тітка в помаранчевій куртці. Побачивши мене — підійшла: зі словами «Доброго ранку!» налила з термоса гарячого чаю, дала канапок і печива. Сказала кілька підбадьорливих слів — і побігла далі по табору, певне, шукати таких самих мерзлюків.

На Майдані ми грілися не чаєм, а теплом, яке йшло з гарячих сердець. Найкращою розрадою були люди. Пригадую, начитаєшся новин про свавілля влади — з’являється тривога. А поїдеш на Майдан, побачиш тисячі людей, які плече до плеча стоять за спільну справу, з посмішками на обличчях, — стає легше.

Колись хтось вигадав одну приказку, яку я, зізнатися, ненавиджу: «моя хата скраю». Можливо, я ненавиджу цей український принцип через його пекучу правдивість. Але в чому я переконаний на сто відсотків, то в тому, що в 2004 році українці були найкращими сусідами, які тільки можуть бути, а їхні хати стояли зовсім не скраю, а єдиною фортецею. Не хати — намети.

Люди намагалися допомогти одне одному: підтримували словом, носили на Майдан пиріжки й варення, плетені рукавиці, ковдри. Люди набувалися благородства на Майдані й розносили його по цілому місту. Київ був таким, яким я його ще ніколи не бачив. Кількість «перепрошую» й «дякую» зросла в рази. Море посмішок вражало. Їдучи додому в метро, люди співали гімн, «Червону руту» і забутий уже хіт «Разом нас багато».

Здавалося, люди демонстрували на Майдані свої найкращі риси. Найбільший національний герой Індії Махатма Ганді колись сказав: «Ми повинні бути носіями того ідеалу, який хочемо бачити в суспільстві». Ганді був ідеологом боротьби за незалежність Індії від Британії й закликав вести цю боротьбу винятково ненасильницькими методами — саме так, як це було під час Помаранчевої революції...

Як на мене, в ті зимові дні всі революціонери намагалися дотримуватися максими Ганді про його ідеал: були такими українцями, якими, мабуть, давно й хотіли бути.

Але чим більше минає часу, тим більше стверджуюся в прикрому висновку: Майдан був утопією. На кілька тижнів у центрі Києва виросла ідеальна країна — з ідеальними людьми та вірою в ідеальних лідерів. На довше не вистачило ні тих, ні інших.

Ми рідко бачимо один в одному друга. Сваримося. Штовхаємося в «маршрутці». Заздримо. Злословимо. І зводимо вищий паркан — бо хата наша скраю. Я ніколи не забуду, як водій автобуса, українець, залишив нас, групу українців, у Берліні. Наша група мала підсісти у транзитний автобус, що їхав до Києва. Ми передзвонили водію — домовилися про місце зустрічі. Важко сказати, чому і як ми розминулися, але в обумовленому місці автобуса не було ні за 5, ні за 15 хвилин. Коли ми передзвонили ще раз — виявилося, що транспорт уже далеко за Берліном. Нас не чекали «Бус» поїхав, хоча шофер прекрасно знав, що ми поруч, в аеропорту. Знав номер телефону — не попередив. Ця пригода ілюструє те, як українці ставляться один до одного навіть за кордоном, де, здавалося б, ми мусимо особливо підтримувати один одного.

Але є віра в краще. Якщо Майдан із його жителями був утопією, то й у цій утопії бачиться позитив. Адже утопія — це той вказівник, до якого треба прагнути і йти. Дні, що їх українці провели на Майдані, засвідчили: так жити можна. Ми ж і хотіли, щоб так було завжди! Але ідеалу завжди чекаємо від інших...

  • Діти «вулиці»

    Активіст Павло Зуб’юк починає роздуми про Помаранчеву революцію з... Леніна. У Києві на станції метро «Театральна» досі стоїть бюст і висять гасла вождя. Українською та російською мовами написано: «Лише та революція чогось варта, якщо вона може себе захистити». «При всій моїй зневазі до Леніна, — каже Павло, — це дуже правильна цитата. Ми надто рано розслабилися. Після перших же «болячок» треба було організовуватись і протестувати».

    Зуб’юк був активістом «Пори» — неформальної організації, яку вважають одним з авангардів Помаранчевої революції. Цікаво, що активісти перекладають відповідальність за нинішнє розчарування не тільки на політиків, а й на громадський сектор. >>

  • Мода, яку принесла революція

    Будь–яка вартісна подія залишає по собі слід не тільки в історії, а і впливає на майбутнє. Це і є критерій для визначення, чи була подія значимою. Помаранчева революція, поза сумнівом, підпадає під таку класифікацію. Вибори п’ятирічної давнини започаткували певну моду як у речах і смаках, так і в політичних технологіях. >>

  • Повінчані революцією

    У це не хочеться вірити, однак... З–поміж більш як чотирьох десятків подружніх пар, яких поєднав Майдан у буремні дні Помаранчевої революції, лише ця, тридцять сьома, витримала випробування часом. П’ятирічний ювілей свого весілля Юрій Жук та Христина Єсейкіна святкуватимуть 12 січня — це день, коли священик Києво–Печерської лаври отець Валерій вінчав їх на Хрещатику. Після цього молодята більше року не узаконювали свій шлюб у РАЦСі, бо вважали, що повінчані Богом і цього є достатньо. І лише другого лютого 2006–го зареєстрували шлюб, а 16 березня народився їхній синочок Юрко, найбільший і найцінніший революційний здобуток молодої сім’ї, яку поєднав Майдан. >>

  • Судний день

    День виборів почався зі страшної новини — на виборчій дільниці в селі Молодецьке Черкаської області вбито капітана міліції Петра Потєхіна. Йому завдали черепно–мозкової травми. Зловмисники забрали зброю, бюлетені не чіпали. >>

  • Ярослав Грицак: Цього не можна соромитися!

    Професор Львівського національного університету ім. Франка Ярослав Грицак — відомий історик і в Україні, і за кордоном. Він кілька років викладав у Колумбійському університеті та Гарварді. На замовлення британського видавництва 49–річний фахівець готує книгу про історію України. А ми розмовляємо з паном Ярославом про Помаранчеву революцію.

    Грицак вважає Майдан великою подією — поштовхом, який дав Україні можливість стати кращою. На жаль, п’ять останніх років не принесли того, що чекали у 2004–му. Ярослав Грицак стверджує: в політиках можна і треба розчаровуватись, а найважливіше — не розчаруватись в Україні. >>