Радна Сахалтуєв: Мені вже пізно замислюватися

Радна Сахалтуєв, заслужений художник України, народився 15 травня 1935 року в столиці Бурятії Улан–Уде. Закінчив ВДІК і з 1961 року працював на студії «Київнаукфільм».

Із Радною Пилиповичем ми говорили про різне. Але мовчали про головне — анімацію. Як зізнався сам майстер, вона його вже не цікавить. На сьогодні він вважає за краще займатися книжковою графікою. Але для нас, покоління, що виростало на чудових радянських мультиках, він, у першу чергу, один із творців культового мультфільму «Острів скарбів», незабутніх «Пригоди капітана Врунгеля» і «Айболить».

— Радна Пилиповичу, не так давно у країні був скандал із забороною порнографії. А ви свого часу захоплювалися, як я пам’ятаю, малюванням усіляких еротичних сюжетів...

— Раніше так. Малював від нудьги. Тепер уже давно цим не займаюся. Це було навіть не захоплення, а, швидше, вправа для кисті руки. А заборона порнографії — це абсолютний ідіотизм. Ми в глибокій кризі, а їх хвилює порнографія.

Коли я вчився в інституті, мені розповідали, що в Москві у 30–х роках жив знаменитий чоловік, який збирав еротичну літературу. У нього була шикарна бібліотека. А в ті часи НКВС завжди несподівано приходило з обшуком. Ось так і до нього прийшли. Побачили багато іноземних книг, але нічого не зрозуміли, поки не натикнулися на листівки. Тоді лише зметикували, що щось не те, але пішли. А через день до нього в гості приїхав Генріх Ягода, він узагалі був людиною досить освіченою і цікавився цієї справою... Подивився бібліотеку, доброзичливо поговорив із колекціонером, потиснув йому руку і поїхав, а незабаром прибули енкаведисти і всю бібліотеку конфіскували. Отже, з порнографією завжди борються. Щоправда, по–різному.

— І Пікассо, і Фелліні любили малювати еротичні (або порнографічні?!) картинки...

— І Ейзенштейн, до речі. Якщо добре зроблено, то нічого жахливого в цьому немає. Бувають, звичайно, абсолютно бридкі малюнки. Я бачив німецькі журнали часів війни — напіверотичні — вони просто страшні.

«Кращі обкладинки в Україні зараз у журналі «Малятко»

— Ви стежите за новими книжковими ілюстраторами?

— Я не можу стверджувати, що дуже добре знаю цей ринок, але те, що я бачив, не вражає. Хіба що в «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА» чудові художники працюють. Ще бачив ілюстрації Гапчинської — мені сподобалися. А загалом, коли бачиш на Петрівці дитячу книжкову продукцію, розумієш, що вона страшенно вбога. Що не кажи, але в Радянському Союзі цьому більше уваги приділяли. Навіть якщо порівняти дитячі журнали — теперішні й того часу: «Мурзилка», «Веселые картинки» — там же неймовірні художники працювали! Усе зіпсувалося після появи комп’ютера. Хоча талановиті люди були і будуть, комп’ютер їх не замінить. Але зараз дуже маленькі гонорари...

— Тому і халтурять більше?

— Та просто високого класу художники відмовляються працювати за такі гроші! Навіщо трудитися, щоб отримати за розворот 200 гривень? Та навіть 500 гривень за розворот — хіба це гроші?!

Кращі обкладинки в Україні зараз у журналі «Малятко», в інших дуже низький рівень. Так, у журналі «Пізнайко» є пристойні малюнки, а обкладинки у них просто страшні.

— Раніше існували якісь особливі критерії малюнка для дітей?

— По–перше, були художні редактори. У видавництві «Детгиз»(російське видавництво, засноване у Ленінграді. — Ред.) художнім редактором працював знаменитий Дехтярьов. Суперхудожник! З дитячим малюнком працювали зірки, стовпи ілюстрації, люди старої школи. Зараз немає художніх редакторів. Ті люди, які виконують їхні функції, не мають спеціальної освіти. Вони говорять: «Це вимоги ринку. Діти люблять яскраве та гаряче».

— А що ж насправді люблять діти, як ви вважаєте?

— Діти не люблять, коли працюють під так званий «дитячий малюнок», примітивно стилізований. Також дітей завжди цікавить реалістичне зображення: вони люблять усілякі дрібні деталі, коли все чітко і ясно намальоване. Для дітей не можна робити абияк.

Радянська влада, попри там що, піклувалася про ідеологію і на дитячо–юнацьку літературу виділяла немалі гроші. Гонорари були пристойні, ну і у відповідь, звичайно, вимагали якість. Тоді за типову книжку 700 рублів платили, а можна було і до 5 тисяч гонорар отримати. А зараз за малюночок баксів 30 платять, не більше. Мені пропонували з вінницького видавництва зробити обкладинку за 75 доларів — це коли долар був ще по п’ять гривень, — я відмовився.

«Я від природи не дуже обдарований»

— Робота для вас радість чи подолання труднощів?

— Загалом радість. Без роботи не можу, звик до неї. Інша справа, що велике кіно для мене вже неможливо зробити — старий уже та й відвик від цього, сидячи в майстерні.

— Для художника самотність це...

— Це насолода. Ти можеш читати, якщо не хочеш працювати. Зараз багато книг з’явилося. Коли відпочивав у Коблево, побачив дівчинку, яка продавала морозиво і, не відриваючись, читала Коельйо. Я запитав: «Невже так цікаво?». «Змушує замислитись», — відповіла вона. Але мені вже замислюватися пізно, тому я такою літературою собі голову не забиваю. Читаю хороші детективи. Ось Додік (Давид Черкаський. — Ред.) після походів у Будинок кіно читає Чехова або Діккенса. Почитав дві сторіночки і заснув. Теж добре. А я класиків уникаю.

— Над чим зараз працюєте?

— Роблю книжку для видавництва «Розумна дитина». Пригодницьку. Вона, правда, у мене тягнеться, як гума...

— А скільки, як правило, триває робота над книгою?

— Над цією я працюю вже два роки (сміється). То одне, то інше.... Але за радянських часів залізно треба було дотримуватися термінів. Великий обсяг — працюєш півроку. Менший — три–чотири місяці.

— Ви задоволені своєю творчою біографією?

— Ніколи над цим не замислювався й іншим не раджу. Я людина не пихата. Є люди, талановитіші за мене. Я від природи не дуже обдарований. Єдине, що мені дано, — відчуваю рух, намалювати його для мене — не проблема, а все інше великою працею дається. Ось Додік — той малював, як Бог! Блискучий мультиплікатор, «одушевитель»! Зараз він уже зледачів, забув — за шинками, за виступами, а малював класно. Та він і зараз, якщо захоче... але не хоче... А я свого ремесла досяг, вибач за грубість, свинцевою дупою.

«Коли би залишився в Улан–Уде, через рік–другий спився б...»

— Чого ви навчилися в дитинстві, що знадобилося вам у дорослому житті?

— Моє дитинство проходило під час війни. Життя тоді було досить аскетичне, і це, мабуть, вплинуло на мій характер. Скромне життя — воно найбільш нормальне. Зараз, коли гарячої води немає, — це для більшості трагедія, а мені нормально. Я до 26 років мився лише холодною водою.

— Із віком людина дійсно розумнішає?

— Якщо з молодості людина була мудаком, то вона ним і лишається. Лише досвід з’являється. Люди похилого віку, як правило, безглузді люди. Ось говорять, що старі люди поганого не порадять, а це ж повна нісенітниця. Я так вважаю.

— А ви щось своїм дітям радите?

— Що я їм можу радити, вони дорослі люди!

— І ніколи не радили?

— Ну бувало, якщо проблеми були пов’язані з алкоголем. Оскільки сам про це знаю, не з чуток. Можу підказати, але жодних повчань. Повинні самі дізнатись. Так правильніше і здоровіше.

— Чого зараз потрібно більш за все боятися в сучасному світі?

— Як на мене, потрібно боятися наркотиків і «бухла». Від них усі неприємності. Зараз дуже багато спокус. Отже, якоюсь мірою прогрес — це мінус. Усе залежить від збігу обставин: або вистрибнеш або потонеш.

— Як ви до Москви потрапили?

— Тоді всі до Москви рвалися. Москва — вона ж завжди була центром тяжіння. Ще у Чехова всі до Москви прагнули, так що це закономірно. До речі, якби залишився в Улан–Уде, через рік–другий спився б... У бурятів узагалі спиртне — слабке місце. Маленький народ, як починають пити, то все! Тоді для провінціалів із автономних і союзних республік були пристойні преференції. Іспити можна було складати вдома, і лише останню співбесіду ти проходив у Москві.

У нас на курсі були естонка, латиш, єврей, киргиз, вірмени і я — бурят, хоча вчилися з нами і діти московських художників, але їм було складніше вступити, так що їх було мало. Я поступав із Валерою Лєвенталем, який згодом став головним художником Большого театру. Геніальна людина, вища на три голови за всіх нас, а його не зарахували! Син скульптора Вучетіча поступав, і його також не взяли. Ось така була дивна тенденція при Хрущові. І жодної корупції. А зараз... Я тебе запевняю, що геній із народу Вася Шукшин у теперішній ситуації точно би не вступив до інституту. І я теж!

— Хто у вас викладав?

— У ВДІКу тоді відомі художники кіно викладали: Іванов–Вано, Сазонов, Піменов, Богородський, Богданов із Мясниковим. Останні, до речі, робили з Довженком «Мічуріна». Їм, правда, Олександр Петрович дав такого «прочухана», що вони цю співпрацю і через багато років із жахом згадували. Він не любив художників, знущався з них, умів принизити людину — була у нього така риса. Художники в Довженка чомусь викликали особливу неприязнь. Може, тому, що він теж малював...

Я вчився на паралельному курсі з тим, який набирав сам Довженко. Він у них рік викладав, а потім помер. Микола Вінграновський, Ролан Сергієнко, Лариса Шепітько, Георгій Шенгелая, Баадур Цуладзе — такий у нього був курс.

— Спілкувалися з ними? У вас було якесь спільне студентське коло?

— Віталися, але не дружили. Різні були. Художники більше часу проводили з художниками, режисери з режисерами. Але весело було в будь–якому варіанті. Узагалі ВДІК — це найприємніший спогад. Кращі роки життя.

Леся КОВЕРЗНЄВА