Шишкотерапія

Наближаючись до дитячого центру Громадської організації «Долоні», що в Києві на бульварі Ярослава Гашека, можна почути дитячі радісні вигуки. Це приміщення — не дитсадок і не будинок творчості. Тут дітей навчають найпростішого — сприймати навколишній світ. І дехто з цих малят у цих стінах уперше починає говорити.

Увага тримається не більше п’яти хвилин

Відвідувачі нестандартного закладу — це діти, яких від самого малечку переслідують тяжкі діагнози. Затримка психічного розвитку, розумова відсталість, аутизм, гіперактивність і навіть дитячий церебральний параліч — ось лише деякі недуги, з якими звертаються до центру. Педагоги намагаються допомогти кожному і ставляться до малят не байдуже, адже з власного досвіду знають, як це — мати дитину–інваліда. Працівники центру — засновники громадської організації «Долоні», учасники якої виховують дітей з функціональними обмеженнями. До батьківського об’єднання входять 40 сімей, які активно допомагають реабілітаційному центру.

Двері закладу відчинені для відвідувачів дві години на добу — від 10–ї до 12–ї. Упродовж цього часу відбуваються чотири заняття, кожне з яких триває не більше 20 хвилин. Діагнози діточок дуже різні, тому й тривалість уроку працівники центру обирають індивідуально. «Якщо дитині один рік, то вона може бути уважною впродовж 5 хвилин, — пояснює корекційний педагог Любов Бовкун. — Та й це — у кращому випадку. А в деяких дітей із відповідними проблемами уваги вистачає на дві–три секунди. Наше завдання — подовжити тривалість уваги, щоб ці діти змогли відвідувати дитячі садочки та школи».

Заняття відбуваються в групах по три дитини. Форма уроків — ігрова: діти складають пірамідки, однакові предмети докупи тощо. Крім того, малечу навчають розрізняти столові прибори та користуватися ними.

Працівники центру кажуть, що найважче працювати з гіперактивними дітьми. Зосередити увагу непосидючої дитини на чомусь одному — надскладне завдання. Тим паче, коли учень стає буквально невловимим, гасаючи по приміщенню. У такому разі з багатьох методик вчителі обирають так званий холдинг — звичайне фізичне утримання дитини на одному місці. Завдяки тому, що чотири заняття відбуваються не поспіль, а з перервами на відпочинок, малечу вдається краще зацікавити уроками: на другому занятті гіперактивна дитина стає значно уважнішою.

Реабілітаційний центр уже набув популярності серед батьків, які виховують малят із функціональними порушеннями. «Це той осередок, куди батьки можуть привести своїх дітей та зі спокійною душею залишити їх із педагогами, — каже заступник директора Дніпровського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді у місті Києві Тетяна Хатнюк. — Адже люди, які тут працюють, — справжні професіонали, які прагнуть допомогти не лише своїм дітям, а й усім, хто звернеться до них». Поки що до центру приходять дітки лише з Дніпровського району, проте працівники центру не приховують: якщо будуть не надто завантажені, допоможуть і немісцевій малечі.

Шишка як підручник

Віднедавна у реабілітаційному центрі з діточками займаються за програмою комплексної ранньої реабілітації дітей із функціональними обмеженнями раннього і молодшого віку. Її розробили самі батьки, визначивши, що саме потрібно їхнім дітям. Кімната, в якій відбуваються заняття, схожа на казкове приміщення: тут і різноманітні іграшки для розвитку, і ціла «ванна», наповнена різнокольоровими кульками, і фарби для малювання пальцями. У кутку стоїть мольберт зі свіжими творіннями вихованців центру: на папері розмазані жовта та червона фарби. «Ось це — сонце, а це — варення, — «розтлумачує» малюнки голова ГО «Долоні» Олена Гарастюк. — Діти малювали «ягоди», ставлячи пальцями крапки на папері, а потім «варили» з них «варення», розмазуючи крапочки».

Особливу увагу вчителі центру приділяють звукам. Точніше, музичним інструментам, які ці звуки видають. Чудернацькі вироби з дерева, якими можна погрюкати, — неабияка цінність: ці інструменти можуть стимулювати моторику та відчуття ритму.

Поряд з іграшками та музичними інструментами стоїть цілий кошик із... шишками. Звичайні кедрові шишки, які Олена Гарастюк власноруч запікала у своїй духовці (щоб ті «розкрилися»), — ледь не панацея для деяких пацієнтів центру. «Дитина, яка раніше не могла розтиснути кулак, обережно бере шишку та починає крутити її в руках! Тобто її м’язи дивовижним чином розслаблюються і не дають пальцям стискатися», — розповідає пані Гарастюк. До речі, коли дитина відламає від шишки кілька лусочок, тут на неї ніхто не кричить. Навпаки, для батьків це ще один привід радіти: малеча опанувала черговий крок у пізнанні навколишнього світу.

Приладдя для такої ігрової кімнати — задоволення не з дешевих: лише один тюбик «пальчикової» фарби коштує 111 гривень, а складана пірамідка з різних деталей — 100 гривень. Усі іграшки, з якими працюють діти, виготовлено з натуральних матеріалів, що не можуть зашкодити здоров’ю учнів.

Дошка «з цікавинками»

Гордість педагогів реабілітаційного центру — сенсорна дошка, до якої прикріплено різноманітні предмети. Невеличкі мотузкові драбини, дерев’яні кульки, кубики, спіралі, ручки — за все це можна посмикати будь–якої миті. Таким чином, стимулюються моторні функції організму та розширюється сенсорний досвід малюка. «Дитина з ДЦП може вхопитися за будь–який елемент дошки, підтягнутися до неї ближче та стати прямо, — пояснює Олена Гарастюк. — У реабілітації дітей із фізичними порушеннями ми прагнемо досягти прямостояння, адже це — основа руху загалом, той стрижень, на який потім нашаровують решту функцій організму».

Крім дерев’яних цікавинок, до дошки також приладнано квадратики, обтягнуті тканинами різних текстур. Торкаючись до них, дитина розвиває свої тактильні відчуття, усвідомлюючи різницю між м’яким, твердим, колючим та шершавим.

Усі предмети, розташовані на дошці, через певний проміжок повторюються. Якщо дитина зацікавилася мотузковою драбинкою, то, вивчаючи інші іграшки, вона обов’язково знову знайде таку саму драбинку на іншій ділянці дошки.

Сенсорну дошку від початку і до кінця робили члени ГО «Долоні». Корисною «толокою» вони задоволені — кажуть, що інтерес до спільної справи проявили не лише матері, а й татусі хворих діточок. Тепер батьки ніяк не можуть натішитися результатом: малеча так і тягнеться до дошки з «сюрпризами».

Друге слово у житті

Уроки у гральній кімнаті вже дали свої перші результати. Маленький Славко, наприклад, після заняття з малювання назвав ім’я психолога центру, побачивши його. Мати хлопчика, почувши це, розплакалася та зізналася вчителям, що це — другий випадок у житті, коли її дитина сказала бодай слово. «Для нас це просто бальзам на душу, — зізнається Олена Гарастюк. — Це підтвердження того, що дітям просто потрібна увага».

Працівниці реабілітаційного центру радіють, що завдяки їхній програмі багато діточок зможуть отримати «квиток» до суспільства. Та водночас жінки зітхають: їхні діти такої можливості не мали. Любов Бовкун розповідає, що проблеми у її дочки почалися у шість місяців, після планової вакцинації. У три рочки дівчинці дали направлення до логопеда, але лікар сказав: «Та ви ж ще не розмовляєте! Приходьте, коли почнете говорити». Зараз дівчині вже 18 років, але вона й досі не розмовляє.

«Нас дуже дивує, коли хтось із матерів здорових діточок каже, що виховувати малечу дуже важко, бо «кожен день те саме», — ділиться пані Бовкун. — Насправді те саме — це коли ваша дитина роками не говорить ані слова...»