Книжкова серія «Поэты — узники ГУЛАГа», що виходила упродовж дев’яностих років минулого століття в Москві мізерним накладом по 300—500 примірників, нараховує кілька десятків видань, а серед авторів можна бачити й уродженців України. Якщо одні імена жодних рекомендацій не потребують (наприклад, Василь Стус), то інші нічого не скажуть навіть літературним ерудитам. До останніх належить Вілен Лисенко — збірка «Изнанка века» з’явилася вже після його смерті. Вона містить тридцять п’ять віршів і залишається єдиною книжкою справді талановитого поета, долю якого знівечив політичний режим. Та й не тільки життєву долю — він у прямому значенні пройшовся вогнем і мечем майже по всьому творчому доробку: коли б упорядник зайнявся підготовкою повнішого видання поезій Лисенка, то з’ясував би, що майбутня книжка вийшла б теж невеликою...

Вілен Михайлович народився 1932 року в Могилеві–Подільському — місті, яке серед населених пунктів регіону є, певно, найбільш мультикультурним. Українська, єврейська, молдавська та російська національні стихії тут взаємопереплітаються, а відтак, доповнюючись ще й ромськими впливами, формують неповторну ауру покордоння. Хлопець відчував це безпосередньо на собі, адже в його жилах текла кров українська (від батька) та єврейська (від матері). Тітка була авторитетною в місті вчителькою російської мови, тож він ще у шкільному віці, вочевидь, не без її впливу, почав віршувати саме по–російському.