Життя без дублів і суфлерів,

Сьогодення завжди пов’язане з минулим, особливо недалеким. Це зовсім недавно ще не було телевізорів, телеведучих і телешоу. Наша сьогоднішня авторка — Людмила Олександрівна Лисенко — одна з перших телеведучих на українському ТБ. Їй 61 рік, 43 з яких пов’язані з телебаченням. Вона активна і невгамовна. Напередодні професійного свята радійників, телевізійників і зв’язківців, яке відзначатимуть 16 листопада, «УМ» друкує роздуми заслуженої журналістки України і повного кавалера ордена княгині Ольги про телебачення — сучасне і колишнє.

Про телевізор і «Радянське слово»

1960 рік. Під час туристичної поїздки у Ленінград ми мешкали у татового фронтового друга дядька Чорномиза, там уперше побачили телевізор, і тато — по блату свого воєнного побратима — купив нам додому такий самий! Я, десятирічна дівчинка з Нової Ушиці на Хмельниччині, запитала тоді дядька, як зветься ота професія артистки, що так гарно говорить на екрані, й упевнено заявила всім, що Я ТАМ буду працювати.

Зі своєю першою заміткою про зиму в нашому розкішному парку я пішла до районної газети «Радянське слово» у сьомому класі. Мій мудрий тато сказав тоді: «Хочеш бути журналістом — подумай. Якщо працювати на совість, писати про життя, а не описувати пейзажики, то це пекло, галера, втрачене особисте життя, проблеми в родині. Крім того, ніколи, ні за яких обставин ти не повинна «вступати туди» — в комуністичну партію, бо — пиши пропало. Треба буде навчитися від усякої падалі захищатися знаннями. Великими, найновішими, найкращими серед інших — знаннями».

Чимало моїх ровесників справедливо проклинає ту пору, яка «зашелестіла за Шелестом». Але мені так пощастило в житті, що, правду кажучи, всі фази соціалізму з його різними «обличчями» мені не дуже шкодили чи заважали розвиватися і стати однією з перших ведучих українського телебачення. Хоча у житті траплялося різне. Так, приміром, перед захистом диплому по Параджанову вийшла публікація у «Правді України» про фільм «Білий птах з чорною ознакою» — і на моїй науковій праці було поставлено хрест. Свого часу, як усім аспірантам гуманітарної секції Академії наук, мені, безпартійній, пропонували співпрацю з КДБ — «освєдомітєлєм». Я відмовилася. Ця зухвалість могла закрити шлях до будь–якого творчого зростання.

Про даішника з «демократизатором» і складні операції

Наш фах дає цікаву ілюзію «переживання» доль своїх героїв, вони входять у твоє життя, наповнюють його і стають реальністю, а це збільшує «епоху» твого життя і твоє індивідуальне людське щастя. Звісна річ, якщо у журналістиці ти належиш до «сіячів», а не до інформаторів, шоуменів чи рекламістів.

За великий час роботи на УТ–1 у мене були лише авторські просвітницькі передачі, тобто я — «сіяч» і зараховую себе до тих зухвальців, які дещо знають про щастя як повноту життя і творчу долю. Тут, очевидно, все залежить від самооцінки своєї життєвої траси, а саме — розуміння цієї самооцінки, у свою чергу — від бажання і практичної спроможності цінувати час, кожну мить, наповнюючи її враженнями, роздумами, справами. Ніколи не можна забувати, що і ти, і твоя доля, і вік, і рік життя, і його найменша миттєвість — неповторні.

До тієї пори, коли мені «русскіє камуністи» розбили основу черепа і переламали щелепи, я, правду кажучи, не дуже над цим задумувалася. А сталася та історія 3 березня 1994 року (за дивним збігом — у день похорону Влада Лістьєва). Хто бив і хто стояв за перевдягненим «гаїшником» із «демократизатором», що переламав мені обличчя, так і залишилося загадкою. Правники незалежної України прислали мені вердикт: «У зв’язку з відсутністю складу злочину у слідстві відмовити». А я тиждень від обезболюючих не відчувала язика і зовсім не могла говорити, обличчя напухло, стало синім, і мені надійно зашинували зуби; рентгенівські знімки показували лівосторонній перелом основ черепа та правосторонній— щелепи з кількома вибитими зубами. Ще по гарячих слідах, 5 березня, я свідомо відмовила журналістській міжнародній «гарячій лінії», що бралася самостійно розслідувати той інцидент, — мотивуючи тим, що в Україні розпочалося слідство і я мушу вести себе як юридично грамотна та свідома громадянка. Через три тижні друзі–журналісти і зовсім не знайомі люди почали збирати кошти мені на операцію за кордоном. Відліт організував тоді голова Держтелерадіо, уже покійний Зиновій Кулик. Тільки через три місяці після складних операцій у Торонто та після мого виступу про роз­праву на конференції Всесвітньої комісії з питань розвитку телебачення і радіо Картер–центру в Атланті була опрлюднена та частина правди про моє побиття, яку я знала.

Після повернення майже «з того світу» особливо шаную і люблю час свого життя, хоча багато чого мене в ньому не влаштовує. Я не згодна з його безвідповідальністю, дурістю, здирництвом та бездіяльністю і намагаюся боротися з цим потворством «від протилежного», тобто — пошуками зразків і утвердженням позитивного.

Про Лесину «Одержимість»

За сім років проекту «Не все так погано в нашому домі» ми відзняли десь 250 відеопрограм та ток–шоу. Навіть якщо я кілька разів повторилася у формулі успішного життєтворення, то со–о–о–отні секретів я все–таки добре знаю. Крах — це застій, а не те, що думають невдахи. Треба йти далі і не ображатися на реальність. Коли синоптик каже: «Сьогодні та завтра буде негода», — треба просто брати парасольку.

Після того як мене побили, викрали авто, камеру (які згодом, щоправда, повернули), покалічили чоловіка — оператора «Плеяди», розформували творчу бригаду і, врешті, звільнили з посади директора студії «Наука і культура», за текстом догани, — у зв’язку з несвоєчасною здачею касет співробітниками нашого об’єднання (у трудовій формулювання: «у зв’язку з реконструкцією студії»), — я почала працювати над позитивним образом України та українців, щоразу ствер­джуючи «Не все так погано в нашому домі». У 1999 році, вже при Зиновії Кулику, був другий старт ефіру, його героями стали безробітні інженери, військові, учителі, які показували приклад виживання. На початку 2006 ми підійшли до обіцяної глядачеві межі — розповідей не про кількість змін, а про їхню якість, планували навіть змінити назву на «НЕ ТАК усе погано». Попередньо, у грудні 2005–го, ми записали всі січневі ток–шоу. Проте, як виявилося, ідентичне нашій новій назві есдеківське виборче гасло «НЕ ТАК» зіграло з нами злий жарт. Наказом нового президента НТКУ Віталія Докаленка передачу зняли з ефіру — якраз на семирічний ювілей «Не все так погано» (разом іще з двома десятками інших програм).

Серед моїх великих і дер­жавних нагород, які я вдячно шаную, є дуже дорога мені премія Лесі Українки «Одержимість». Коли її вручали у переповненому Волинському муздрамтеатрі, я була щасливіша, ніж у Маріїнському палаці, — там одержувала звання «Заслужений журналіст України». Я вийшла на сцену — застуджена, з температурою, майже безголоса. І подякувала за те, що всі на Волині дивилися Лесину «Плеяду». Зал встав і не хотів сідати, доки не закінчилася церемонія. Було дуже незручно, але зараз я згадую це взаємне розчулення (навіть — «перечулення») з особливою ніжністю і вдячністю — як один із найщасливіших днів свого життя, — і бачу всіх цих людей, здається, на крупному плані.

Ще в 1994 році я номінувалася на премію Тараса Шевченка у галузі журналістики, і дуже втішена, що тоді її отримав Вячеслав Чорновіл.

Про комплекс неповноцінності та інстинкт самозбереження

Найбридкіше, що в ефір (а це, згадайте античне, — осідок богів!) вповзла примітивна й брудна політика; що в мою прекрасну професію через рейтинги та — відповідно — грубі гроші влізла аматорська креатура усіх гілок слабесенької, немічної влади і залізної руки олігархів і — маємо жахливий результат.

Як і раніше, я не хочу виносити сміття з хати НТКУ. Проте ні для кого не секрет, що на моєму каналі просто хороші люди кількісно створюють організацію, гідну статусу «національної», а якісно (м’яко кажучи) не сприяють просуванню її слави у конкурентному інформаційному просторі України. Найстрашніше, що більшість уже давно поглинула внутрішня криза второсортності, страшна прірва публічного розламу особистості. Можна уявити, які це зараз завзяті критики якісної, сучасної роботи: комплекс неповноцінності у парі з дарвіністським законом самозбереження — це страшна сила!

Чи може Перший Національний стати каналом суспільного телебачення? Треба розуміти, що громадське ТБ взагалі ніяк не може з’явитися в Україні зараз. Бо на його створення треба хоча б рік спокійної, стабільної влади. Все «упирається» в три проблеми, які ніяк не можуть вирішити можновладці між виборами: гроші, контроль і території. Маючи досвід роботи віце–президентом телекомпанії, я навіть спробувала виписати програмне наповнення суспільного телебачення. Проте на Перший не замахнулася, бо і була, і нині впевнена, що модерновий канал треба починати з нуля. Якщо думати про нову та перспективну справу, слід забути про НТКУ — гріх чіпати приречений, невиліковно хворий, організм. Утримання його — від виборів до виборів — на штучній нирці чи на штучному вентилюванні легенів кардинально питання не вирішить.

Людмила ЛИСЕНКО

ДОСЬЄ «УМ»

Людмила Олександрівна Лисенко

Народилася у 1948 році на Хмельниччині.

У 1967–му студенткою–другокурсницею Київського держуніверситету імені Т. Шевченка почала вести програму «Погляд» на УТ–1.

Закінчила аспірантуру Інституту мовознавства, фольклору та етнографії імені М. Рильського.

1989—1993 роки — віце–президент НТКУ. Відома телеглядачам «першої кнопки» за програмами «Інтерклуб», «Суботні зустрічі», «Плеяда», «Не все так погано в нашому домі». Заслужений журналіст України, повний кавалер ордена княгині Ольги.

Працює над кінороманом про Марію Примаченко, пише автобіографічну книгу «Життя без дублів і суфлерів». Бере участь у роботі Всесвітньої комісії з політики телебачення і радіомовлення.