Не буде з Хама пана

У день Святої Трійці року Божого 2009–го, після святої літургії в Успенському соборі Києво–Печерської лаври, об 11.30, на Віктора Януковича зійшов «дух святий» в образі Ганни Герман із суфлером американського виробництва. На невидимому екрані було написано: «Серце підказує мені: обрання Президента всенародно на прямих виборах — це єдиний правильний вибір, на який слід зважитися. І я його роблю. І нехай Господь нам помагає!» Якась пані Оксана з Тернополя негайно назвала виступ Януковича «вчинком справжнього мужчини». Той аж розквітнув в усмішці. Навіть депутатка Ліля Григорович назвала цей вчинок «чесним кроком».

Із запізненням на вісім із половиною годин того ж 7 червня «двотищі дев’ятага» року на екранах телевізорів з’явилася Юлія Тимошенко і сказала: «Прапало всьо. У мєня нє то на суфльорє». «Дух протиріччя» зрадив її, «стрибнувши в гречку» з Януковичем, і вона мусила визнати, що «кАОліциї на двох», навіть на чотирьох, поки що не буде. А вона йде на вибори Президента. І переможе!

Тепер обоє — Янукович і Тимошенко — зареєстровані кандидатами в президенти. До виборів — два місяці. Ще є час поміркувати, чи гідні ці «герої» найвищої посади в державі.

Змова «неапостолів», які пішли по «воєнні трофеї»

Тоді, 7 червня, змовники не поділили крісла: кому бути Президентом, а кому — Прем’єром. Тому українського ГКЧП не сталося. Ревізія Конституції і вибори кишенькового Президента в залі Верховної Ради — не пройшли. Бо коли два зловмисники збираються «на дєло», то вони найбільше бояться одне одного. А коли виникає загроза зриву «дєла», вони наввипередки біжать доносити на «подєльніка». Цього разу боягузливішим, зате спритнішим, виявився Янукович...

Пригадую, 1973 року слідчий Микола Цімох дав мені в слідчому ізоляторі КДБ прочитати сатиричну повість одного латиноамериканського письменника, називалася, либонь, «Змова 12 апостолів». Дванадцять генералів змовилися вчинити державний переворот. (У Південній Америці тоді це була звична справа. Побутував навіть анекдот, що змовники вчинили державний переворот у перерві між футбольними таймами. І ще встигли на другий тайм). Так–от, один із дванадцятьох змовників поміркував собі: «Треба донести». І попрямував до служби безпеки. Але по дорозі зайшов випити чашку кави. Коли ж підійшов до СБ — його «пов’язали».

— Та я прийшов донести на змовників!

— Ти прийшов останнім, — сказали йому.

Із початком виборів Президента український варіант цього анекдоту розігрується далі. Головна інтрига залишається тією самою: хто з цих двох змовників стане Президентом України, а хто — Прем’єр–міністром? Бо майже прямо було сказано, що «кАОліция», тобто таємна змова БЮТ і Партії регіонів, не скасовується, а «поки що» відкладається.

Тепер вони так понакручували «рейтинги», що ми, українці, стоїмо ошелешені: то це з–поміж оцих двох нечестивих змовників, та ще й неукраїнців, ми маємо обирати собі Президента? А вони потім поділять Україну «на двох»? Не знаю, як кому, а мені не треба такого вибору.

Наївно сподіватися, що Тимошенко і Янукович, поклавши руку на серце, чесно спитають себе: а чи маю я моральне право бути Президентом України? Або Прем’єр–міністром? Їхній життєвий досвід не передбачає такої «лірики», як мораль, — вони послуговуються імперативами на кшталт «мета виправдовує засоби» або «після нас хоч потоп». Російське слово «временщики» влучно характеризує психологію таких політиків. Президентська посада не зобов’язує таких віддавати всі сили на забезпечення спільного добра громадян, а є «воєнним трофеєм», вдало вирваним з рук противника.

Відстань до ідеалу

«Великі», «історичні» народи відповідально і прискіпливо ставляться до вибору першої особи в державі. Вимоги до кандидатів на посаду Президента України чітко сформулював Євген Сверстюк в «УМ» за 28 жовтня:

«1. Однозначна особистість, українець з бездоганною репутацією і докладно висвітленою біографією.

2. Людина високої культури і широкого кругозору, з глибоким розумінням української історії і національних пріоритетів, що були нівельовані століттями неволі.

3. Особа з бездоганною професійною репутацією і позитивним сімейним іміджем.

4. Людина, порядність і правдивість якої не ставилися під сумнів.

5. Незалежна політична фігура, не зв’язана з власним бізнесом і не обтяжена популістськими навичками, закоріненими в комуністичному вихованні.

6. Президентові народ хоче вірити. Як правило, вірять тому, хто вірить у Бога і сповідається перед ним».

Хай це буде тільки ідеал, але ідеали якраз і є орієнтирами. Важливою є відстань, на якій перебуває особа від цього ідеалу.

Як «ведуть» Януковича

Отож про відповідність, хоча б часткову, наших кандидатів названим вище якостям. Візьмімо першу ознаку, «докладно висвітлену біографію». Що говорять кандидати про своє етнічне і соціальне походження? Про джерела і розміри свого багатства, своїх прибутків? Про багатство нічого не зазначають, але туфлі з крокодила чи нова сукня щодня — це багато про що свідчить, особливо для жінок.

Що стосується походження, то більшість політиків у світі, навіть із суто прагматичних міркувань, цього не приховують. Щоб не бути запідозреними в нечесності. Адже журналісти у будь–якому разі про це дізнаються і розголосять. Не так діють два наші провідні кандидати в президенти. Віктор Федорович воліє змовчувати, що його мати — росіянка з Орловської області. А батько білорус з Вітебщини, про якого тепер пишуть в інтернеті, що він відбував покарання на Донеччині за співпрацю з німецькими окупантами.

Утім, як видно з передвиборчих брошур 2004 року, ні мати, ні батько його не виховували: мати померла, коли Віктору було два роки, а батько одружився з іншою. Його виховання стало справою бабусі та вулиці. Результат — дві кримінальні справи («грабіж із насильством» та «зумисні середньої тяжкості тілесні ушкодження»). І красномовна лагерна кличка «Хам».

За совєцьких часів із судимістю не можна було й колгоспним бригадиром стати. А Янукович якимось дивом робив кар’єру, його пускали за кордон, у Комуністичну партію прийняли. За жаргоном спецслужб це називалося «вести». Хтось його вперто і вміло «вів» до владних вершин. Отож небезпідставним є питання: чи самостійно він тепер приймає рішення? І, якщо стане Президентом, то важливі для українського народу рішення прийматимуться в президентському кабінеті чи деінде? Людьми, про яких ми не знаємо і яким долю своєї країни не довіряли? Може, в кабінеті Ріната Ахмєтова? Чи в Кремлі?..

П’ять років тому Україна повстала проти «грядущого хама» — але він нічого не зрозумів і знову безсоромно преться в лідери чужої йому духом нації. Помаранчеву революцію він сприйняв як прикрий збій у політичній технології, а не як урок. Але цей урок засвоїли ми, українці. Бо Помаранчева революція пробудила нашу людську честь і національну гідність! Попри наші «післяпомаранчеві» розчарування...

Від Івана Франка до Гулака–Артьомовського

Юлія Володимирівна також утримується будь–що говорити про своє походження. Ніби соромиться своєї матері Людмили Миколаївни Тєлєгіної та свого батька Володимира Абрамовича Грігяна. Та залишмо з’ясовувати її походження Дмитрові Чоботу. Нам доволі того, що українського в неї — лише прізвище чоловіка.

Звичайно ж, цілком слушне твердження, що громадянин України неукраїнського походження може бути більшим українським патріотом, ніж багато етнічних українців. Але ми — постколоніальна і постгеноцидна нація. А в багатьох націй, які щойно вирвалися з імперії, на перших порах велику вагу в економіці, а відповідно і в політиці, здобувала так звана «компрадорська», тобто зрадницька буржуазія. Особи і групи осіб, для яких національні інтереси нічого не важать. Вони керуються тільки власними — особистими та клановими (родинними) інтересами. І в такому разі переважання людей некорінного походження в політиці, в економіці, в адміністративних структурах є ознакою хворобливого стану нації. Маємо справу з цим явищем у сучасній Україні. Бо нам, етнічним українцям, при розподілі національного багатства дісталася лише популярна пісенька: «Запануємо ми, браття, у своїй сторонці». Ось чому інформація про етнічне походження десятків найбагатших олігархів старанно приховується від нас, «аборигенів».

Погодьтеся, рідко який народ дозволяє собі таку розкіш: у годину загрози власному національному буттю обирати президентом людину чужої національності, чужої культури, байдужу до національних бід (того ж Голодомору, наприклад).

Та щоб мене знову не звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі», пошлюся на однопартійця Віктора Януковича — Миколу Азарова. Цей «парєнь із Калугі» прибився в Україну в 1984 році. Він принаймні не прикидається українцем. Напередодні виборів 2004 року один журналіст запитав Азарова, чи не збирається і він висуватися в президенти України. Азаров відповів: «Ещё лет пятьдесят президентами Украины должны быть украинцы».

Правильно. Років через півсотні, коли буде стабільний Закон, коли буде тверда Українська держава, президентом можна буде обрати хоч Барака Обаму — і нічого з Україною не станеться.

Я допускаю, що й тепер Президентом України може бути не українець родом. Але це має бути людина, яка перейнялася українським національним духом і готова душу й тіло покласти за Україну. І обов’язково — щирий християнин. Бо, як стверджує Євангеліє, «тіло — нічтоже, дух — животворить».

Чи можна визнати Юлію Тимошенко людиною української культури? Сяк–так оволодіти українською лексикою (про фонетику не кажу), зрідка надіти вишиванку, сказати у Львові «Любі мОї» — і тим підкорити Галичину і пів–України... Та це радше нагадує декорацію, політичну технологію.

Партія регіонів небезпідставно бере Тимошенко на кпини, що та не знає, де народився і вчився Іван Франко. Так ніби їхній Янукович знає... Той поїхав було на Черкащину, де йому підсунули шпаргалку, що родом із Городища Гулак–Артемовський (поет Петро чи композитор Семен — байдуже). То він прочитав: «Гулак–Артьомовскій», бо Артьомовск — це десь поблизу рідного Єнакієвого. Згадаємо ще Анну Ахматову–Ахметову, Павла Безпощадного–Безсмертного, Бабеля–Бебеля, Стокгольмський договір — Гельсінкський акт у виконанні Януковича. І плутанину Косова з Чорногорією. Та цей «проФФесор» узагалі поза будь–якою культурою! Це трієчник, який чув, що в цьому слові якась літера подвоюється. Такому школяреві вчителі милостиво ставили трійку. Бо щось же він знає!

Скажіть, хтось їх — Януковича або Тимошенко — бачив в українському театрі, на українській виставі? Вони йдуть хіба на Аллу Пугачову чи на футбол. Ото їхня культура. Цікаво, а якою мовою вони аж до Трійці плели змову проти України? Напевно, своєю рідною, російською. Бо при тому журналістів не було. Для обох цих кандидатів Україна — не Батьківщина, а лише територія і населення, над якими дуже хочеться попанувати.

Недавно говорили, що Януковича можуть обрати Головою Верховної Ради. Якби обрали — усі побачили б рівень його освіти. «Спікер» має тримати в голові безліч інформації і оперативно реагувати на пропозиції та зміну ситуації. Але чи спроможний Янукович говорити без шпаргалки–суфлера?

Може, «ведучі» переконали Януковича, що він переможе в першому турі, чи він сподівається на фальшування, але я впевнений, що він зазнає поразки і на цих виборах. Якщо вибори будуть чесними, то в першому турі він має шанс набрати 25–30% голосів, а в другому — матиме 70% «проти». Бо має вдвічі більше противників, ніж прихильників. Благочестивий український народ ще раз вкаже нечестивцеві його місце.

Два приклади проти Тимошенко

Що стосується Юлії Тимошенко, то вона, на мою думку, найбільше перейнята одним — бути на верхівці влади «в цій країні». Що означає «в цій»? Хай би спробувала в якійсь іншій, якої не шкода. Як вона дбає про долю «цієї країни», бачимо вже з цих двох прикладів.

1. Прем’єр–міністр Тимошенко уклала договір з Росією про купівлю за завищеними цінами непотрібної кількості газу. Росія погрожує вимогою платити і за невибраний газ. А перепродати його іншим державам Україна не має права! Чим будемо розплачуватися? Газовою трубою — цією кровоносною судиною нашої економіки, яка швидко стане не нашою.

2. Тимошенко запевняла нас, що в 2010 році створить контрактну армію — а насправді так урізала фінансування українського війська, що фахівці кажуть про загрозу його втрати. Це щось схоже на Винниченка і Грушевського 1917 року, які взагалі розпустили 3 млн. озброєних українців — і втратили Україну.

На кого ставить Кремль

Бачачи, що головні претенденти на найвищу посаду не збираються зміцнювати незалежність України, а готові здаватися на милість Росії, деякі західні політики вже ладні махнути на Україну рукою: хай вона повертається у «сферу інтересів Росії». Ці політики нездатні мислити хоч би на одну каденцію вперед. Ще ж зовсім недавно — впродовж цілого півстоліття! — Росія вимахувала над їхніми дурними головами ядерною голоблею, а вони вже забули науку своїх мудрих політиків:

«Ампутація України була б для Росії смертельною», — Отто фон Бісмарк, рейхсканцлер Німеччини в 1871—1890 рр.

«Без України Російська імперія неможлива», — Збігнєв Бжезинський, державний радник з безпеки при президентові США в 1977—1981 роках, політолог.

«Втратити Україну — втратити голову», — Володимир Ульянов–Ленін, голова Раднаркому Росії в 1917—1924 рр.

Щоправда, не знав цього Леонід Кучма, Президент України в 1994—2004 рр. «Росія без України обійдеться, а Україна без Росії — ні», — казав він.. Але ж він у березні 2002 року самокритично визнав у Нижньовартовську: «Мы, украинцы, немножко с придурью». До речі, будучи депутатом, він писався «русским», а на Президента кандидував уже як українець.

Що без українського економічного і людського потенціалу неможливе відродження Росії як великої євразійської імперії, знає і двоглавий лідер Росії Путін—Медведєв, тому так поспішає приторочити Україну до своєї «тєлєгі», яка стрімко котиться в прірву. Хоче підживитися українською силою, як це не раз бувало в історії нашої «дружби».

Це Президент і міністр закордонних справ мусять терпляче нагадувати, що Росія зобов’язалася бути одним із гарантів нашої безпеки після того, як ми добровільно позбулися ядерної зброї. А ми, звичайні громадяни, маємо право без дипломатичних хитрощів говорити: як Росія ставилася до України 350 останніх років — приблизно так само буде ставитися і в наступні 35. Короткий період єльцинського лібералізму закінчився. Росія психологічно й ідеологічно готова сьогодні до відновлення імперії. Щоправда, в неї поки «багато амбіції, та мало амуніції». Поки що. А як тільки вона зміцниться українською силою — світ ще здригнеться.

Україна без підтримки цивілізованого світу зараз не може захиститися від російських імперіалістичних зазіхань. Маю на увазі не обов’язково окупацію. Росії на першому етапі досить буде, щоб ми залишилися у сфері її впливу. А згодом вона переконає світ і рештки малоросів, що ніяких таких українців як нації, тим паче держави, ніколи не було і бути не може.

Звідси геополітичний висновок: якщо Україна не стане членом колективної безпеки НАТО, то її поглине Росія. Цього разу остаточно.

Тим часом чуємо, як ополчилися проти НАТО претенденти на булаву Симоненко, Литвин, Тігіпко, навіть Тягнибок і Яценюк, які теж бубонять, що це питання для України не актуальне. Мовляв, ми до того не готові, в НАТО нас не чекають. За таку позицію вороги України дорого платять!

НАТО і Євросоюз — це не лише гарантія незалежності. Це європейський стандарт життя, це високе поцінування особистості. Це зменшення рівня корупції. Це повернення нас як повноправної нації в коло європейських народів.

Тільки сліпий не бачить, що Партія регіонів — це проросійська партія. Націлена на те, щоб України в Україні було все менше і менше. Щоб поступово звести Україну до рівня російської провінції. І тому вона свідомо розколює Україну за мовними ознаками, за регіональними інтересами.

Що Партія регіонів категорично проти вступу України в НАТО, знають усі. Але не всі зауважили, як визначилася Юлія Тимошенко 7 березня 2009 року на 45–й Мюнхенській конференції з питань безпеки:

«У світі є країни, у тому числі в тому регіоні, який я представляю, які або не можуть, або не хочуть — і це теж нормально — вступати в НАТО. Всі ми ці країни знаємо поіменно. Очевидний приклад — Україна.

Україна 14 років намагається вступити в НАТО, чітко декларуючи свої наміри, абсолютно відкрито підходячи до питання співпраці з НАТО. Але є об’єктивні речі, які за 14 років не дали зробити цей крок. По–перше, це ситуація всередині самої країни, де частина країни хотіла б бачити Україну в НАТО, частина — ні.

Але є питання й більш високого рівня. Це — як сприйме Росія, і як це позначиться на взаємодії і партнерстві Європи і Росії, якщо Україна і подібні країни рухатимуться в НАТО».

Розумному досить. Головне для Тимошенко — позиція Росії, а не український національний інтерес.

Отримавши ці позитивні сигнали від Тимошенко і, ймовірно, закріпивши їх таємними домовленостями про взаємну підтримку, Кремль розробив, як він гадає, безпрограшну модель поведінки на українських виборах: одночасно підтримати і Януковича, і Тимошенко. Що Янукович миліший — нема мови, але в крайньому разі годиться і «бариня з косою».

Отже, обрати президентом Януковича чи Тимошенко — це поставити під серйозну загрозу національну незалежність.

Носії Духу Руїни

Ми пам’ятаємо, що проголошення незалежності в 1991 році ініціювала національно–демократична частина Верховної Ради УРСР — Народна рада (1/3 депутатів), але Акт про незалежність підтримали майже всі депутати (крім чотирьох). Більшість депутатів тоді були комуністами. Ними керувало не прагнення національного визволення, а бажання зберегти за собою владу в Україні. Відтоді до 2005 року влада перебувала в основному в руках тієї самої совєцької номенклатури, яка складалася переважно з людей, далеких від розуміння національних інтересів, а часом і відверто ворожих до України.

Це була не національна, а територіальна панівна верства, яка не була носієм національних цінностей і не мала чітких державницьких орієнтирів. Хоча більшість із них українського походження, та вони були надійно русифіковані і психологічно зорієнтовані на російську культуру, а в політиці — на «зірки Кремля». Значна частина їх — неукраїнського походження (в попередніх урядах — Янукович, Тимошенко, Шуфрич, Табачник, Клюєв, Папієв, Кушнарьов), вони народилися поза Україною (Тігіпко, Кінах, Цушко, Азаров), формувалися поза українською культурою, а декотрі, живучи в Україні, й не підозрювали про її існування. Деякі з них лише в крайньому випадку вдавалися до «ритуального україноговоріння» — на офіційних імпрезах та перед телекамерами. Вони з труднощами читали, а декотрі досі тяжко пітніють, читаючи промови українською мовою (а потім виполіскують від неї рота). Декотрі (як–от Тігіпко) навіть не вміють по–українському написати своє прізвище.

В Україні саме ці «недонатуралізовані», малограмотні люди і є панівною верствою. І якщо Янукович знову повернеться до влади, в його уряді свідомих українців не буде. Хіба кілька малоросів — для декору.

Саме такий — неукраїнський і маріонетковий — уряд був у нас у 1920—30–х роках. Точніше, то був не уряд, а окупаційна адміністрація, яка здійснювала волю Москви і привела український народ до Голодомору, репресій, до фізичного винищення третини, якщо не половини населення.

Це покоління постсовєцьких, ненатуралізованих людей ще не вичерпалося. Воно хоче передати панування в Україні своїм дітям.

Даремно сподіватися, що чужинці або люди, які мають проблеми з національною ідентичністю, будуватимуть Українську державу. Янукович зняв усі питання щодо цього, спробувавши ще як опозиціонер викинути з уряду міністрів Івана Вакарчука та Василя Вовкуна, які українізують наші освіту й культуру.

У кожного з чужинців — своя національність, але спільна ідея — урвати з України якомога більше. Така ідея не об’єднує, а роз’єднує. Вони є носіями одвічного Духу Руїни.

Із перемогою Януковича та/чи Тимошенко почнеться перерозподіл власності на користь «своїх». Перерозподіл цей буде здійснюватися найбрутальнішими методами. Наїдуть братки–рекетири — і «все буде Донбас!». Або Дніпропетровськ. А нам потрібна — УКРАЇНА.

Василь ОВСІЄНКО,
лауреат Премії ім. В.Стуса,
у минулому в’язень сумління

ВИБІР

Свідомі українці мають голосувати за Ющенка

У моїй книжці «Світло людей», присвяченій світлим особистостям, яких я зустрічав на своєму життєвому шляху, є такі слова: «Дуже не вистачає нам серед політиків світлих позитивних особистостей. Наразі я знаю одну таку світлу позитивну особистість, яку нема потреби розхвалювати чи, як тепер кажуть, створювати їй імідж. Це Віктор Ющенко. Це природний українець і правдивий християнин. Цей чоловік по своєму народові не потопчеться. Бо це його народ. Україна для нього — це не бізнес, це від серця».

Написано це 2004 року, до виборів. І я на тому стою й нині. Бо це чоловік без лукавства. Це він пробудив нашу історичну пам’ять і нашу національну гідність. Це він зупинив дрейф України в історичне небуття.

Багато хто критикує Ющенка. І я часом теж. За брак твердості та послідовності у здійсненні проголошених принципів і стратегій. Зокрема, у подоланні корупції, у кадровій політиці. Але на тлі інших кандидатів у президенти — з їхньою багатовекторністю, з їхньою невизначеністю, з їхнім безпринципним популізмом, заграванням із різними електоральними групами — Ющенко залишається твердим і послідовним будівничим цивілізованої, демократичної Української держави, де є найважливіші свободи — слова й вибору. Ющенко — найближчий до нашого національного ідеалу.

Тому робімо правильний вибір і вже зараз переконуймо оточення. Достатньо свідомим українцям (етнічним і політичним) проголосувати за Ющенка — і він вийде в другий тур. У другому ж турі його перемога над Януковичем — поза сумнівом. Бо додадуться мільйони громадян, свідомих свого обов’язку перед Батьківщиною, які ще сумніваються, за кого голосувати. Будьмо мудрими, щоб потім не шкодувати. І пам’ятаймо: кандидати — тимчасові, а наше чисте сумління — одне на все життя.

Місія Ющенка ще не виконана. Він має вивести нас із єгипетської (російської) неволі і привести до рідного нашого Європейського дому.

Ми, свідомі громадяни України, остаточно утвердивши свою незалежність, свою суверенну волю щодо Росії, допоможемо і їй вилікуватися від імперських амбіцій.