Михайло Захаревич: «Першим меценатом «франківців» був Симон Петлюра»

Театр, який працює 90 років поспіль (цьогорічний сезон «франківців» — ювілейний), — своєрідний клейнод нації. Утім тільки зрідка спадає на думку, що такий театр — це, окрім усього, ще й підприємство. Журналіст «УМ» зустрілася з генеральним директором Національного академічного драматичного Театру ім. І. Франка Михайлом Захаровичем і розпитала його про бухгалтерський бік творчого процесу, прозаїчні речі, які «годують» геніальних артистів і технічний персонал, про всі нюанси фінансово–правових відносин з податковою. Отримавши стільки інформації, здається, час самій зайнятися театральним менеджментом, але в театральній справі, за лаштунками спектаклів, психологічних «вистав» серед трупи, організаційного процесу стільки нюансів, що впоратися з ними може тільки досвідчений адміністратор. Який знає всі ходи і виходи в Міністерстві культури, вміє зацікавити банк чи багате ЗАТ, розіграти складну фінансову партію без патів і цейтнотів, заповнити зал і організувати гастролі. Михайло Захаревич — унікальний театральний директор, артистичний профі.

Фінансові відносини театру і держави

— Михайле Васильовичу, розкажіть про ваше менеджерське тлумачення поняття «театр»?

— Театр — творче підприємство. Колектив, сформувавши певний продукт, реалізує його і таким чином отримує дохід. Утім театр повсякчас діє відповідно до затвердженого Статуту, є юридичною особою і має власне найменування: Державне підприємство «Національний академічний драматичний Театр імені Івана Франка». Так, засновником театру є дер­жава (в особі органу управління, уповноваженого Кабінетом Міністрів України), керівництво ж ним здійснює тандем: художній керівник і генеральний директор. Із Богданом Ступкою на капітанському містку ми вже разом вісім років (обидва працюємо за контрактом із Міністерством культури і туризму).

— Днем народження театру вважається вечір першої прем’єри?

— Саме так. 28 січня 1920 року у Вінниці «франківці» презентували глядачам свою першу виставу — «Гріх» за Володимиром Винниченком. У Києві ж (і в теперішньому приміщенні) театр — з 1926 року. Проте, гадаю, ми святкуватимемо 90–річчя в Міжнародний день театру — 27 березня. Наразі хочемо, щоб глядач запам’ятав наш 90–й сезон.

— До яких роздумів схиляє ювілей?

— Власний досвід (а це 42 роки служіння театрові) та аналіз діяльності «франківців» упродовж дев’яти десятиліть дають підстави зауважити: держава ще в 1920–х роках збагнула, що театр може бути її рупором, і, аби змусити його працювати в цій ролі, почала докладати певних зусиль, послуговуючись ідеологічними, фінансовими, а згодом — і репресивними засобами. За період «панування» радянської влади чиновники «створили» понад тисячу розпорядчих документів, якими скеровували митців. Були й конкретні постанови щодо конкретних театрів. Застосувавши репресивні методи стосовно Леся Курбаса, держава примусила керівників інших театрів бути поступливими (виконувати її вказівки); не гребувала вона й економічними чинниками.

— В історії Театру імені Франка таких фактів багато?

— Так. Відомо, що, народившись у Вінниці, Театр Гната Юри працював як стаціонарний у Харкові, а потім держава перевела його до Києва.

Мало хто знає, що першим меценатом «франківців» був Симон Петлюра. Гнат Юра, окрилений грошовою підтримкою Петлюри, поїхав до Вінниці, зустрів там Амвросія Бучму з його театром, і, зрештою, два колективи злилися в один. Новий театр деякий час працював у Вінниці під орудою Бучми, а потім колектив обрав керманичем Юру. Гнат Петрович сподівався, що театр отримає стаціонарне приміщення, однак Петлюра передав споруду Миколі Садовському. Ображений Юра поїхав разом із трупою до Черкас, але, не маючи наміру залишитися там, згодом повернувся до Вінниці. Саме під час роботи в Черкасах Театр імені Франка і почав обслуговувати інтереси держави: вона відрядила його спершу до Кременчука, потім — до Донбасу і Харкова. Проте вже на самому початку (делегуючи «франківців» до Кременчука) держава окреслила певні засади фінансового обліку: вказала, хто повинен його вести, які суми і куди театр мусить перерахувати як обов’язкові, визначила кількість безкоштовних квитків.

— Такий «податковий тиск» був до снаги театрові?

— Дохідна частина «бюджету» театру була скромною, а витрати — чималими, тому під час таких «гастрольних турів» театр потерпав. Це доводять матеріали Державного архіву Вінницької області, а також документи фонду Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України.

— Які податки сплачує театр нині?

— По–перше, ПДВ (20 відсотків від доходу). По–друге, податок на прибуток («франківці» — єдиний серед інших театрів колектив, який, окрім ПДВ, перераховує в державну скарбницю і цей «оброк»). Буває, що за рік ми сплачуємо державі 200—300 тис. грн. самого тільки податку на прибуток. Наприклад, заробивши 1000 грн., на власну діяльність маємо 30 відсотків, решта — обов’язкові платежі.

Коли свого часу держава поставила перед театрами завдання заробляти щонайменше десять відсотків від своїх видатків, ми заробляли п’ятдесят! Наразі через інфляцію — через підвищення посадових окладів — цей показник знизився.

Мистецтво заробляти самотужки

— Як театр здобув право на госпрозрахунковий рахунок?

— За радянських часів (1987 року) в театральній царині було поставлено експеримент: п’ять (а згодом це число збільшили до семи) театрів перейшли на нові умови господарювання, отримавши можливість власними зусиллями формувати прибуток і направляти його у фонд соціального розвитку (дотацію, поза тим, зараховували в дохідну частину). Тоді я працював у Запорізькому театрі, і мене як представника периферійних театрів запросили до московської робочої групи, яка розробляла нові умови господарювання (треба сказати, фахівці визнали їх надзвичайно ефективними). Експеримент подарував можливість почати господарювати, до нього фінансові працівники театрів були фактично бухгалтерами (мали одне–єдине право: створювати плани і їх виконувати). 1989 року на нові умови господарювання чиновники перевели всі театри. Проте 1999–го, коли настав час звітувати перед державою, тільки «франківці», продемонструвавши ефективність господарської діяльності свого театру, спромоглися аргументувати доцільність нових умов господарювання.

— Наразі фінансові можливості українських театрів надзвичайно різні: багато важать статус (національний, обласний, міський) і «місце реєстрації» закладу культури. Водночас 70—80 відсотків фінансових надхо­джень мало не кожного театру — це бюджетне фінансування.

— Щороку театр розробляє і подає державі на розгляд проект бюджету, де представляє дохідну й видаткову частини, а також план постановок наступного року. Держава формує загальний річний проект бюджету і, у свою чергу, подає його в Міністерство фінансів. Після опрацювання проекту Мінфіном та затвердження Верховною Радою Міністерство культури і туризму доводить нам до виконання конкретні розміри субсидій і трансфертних витрат.

Допомога держави для нас важлива, позаяк бюджетні кошти — це фактично заробітна платня працівникам театру; держава ж допомагає утримувати основні фонди (приміщення, його ремонт і таке інше). Крім того, раз (або двічі) на рік ми отримуємо державне замовлення на створення тієї чи іншої вистави. Щоправда, стовідсоткового фінансування держава ще жодного разу не виділила: наприклад, на постановку «Легенди про Фауста» від держави ми отримали 100 тис. грн., а витратили — майже 500 тисяч. Окрім «Легенди...», минулого сезону ми презентували ще шість прем’єр, які підготували цілковито власним коштом.

— Скільки осіб у штаті театру?

— Цитую акт Рахункової палати, складений за результатами перевірки використання державних коштів упродовж 2007–го, 2008–го і першого кварталу цього року: «Відповідно до Звіту з праці за 2008 рік, фактична облікова чисельність штату працівників — 457 осіб». В акті, крім того, зазначено, що діяльність театру є ефективною, а використання державних коштів — обґрунтованим і доцільним.

— Закон України «Про театри і театральну справу» (2005) полегшує життя?

— Фінансово–облікові відділи театру не дуже тішаться з приводу його прийняття. У Законі куцо зазначено, мовляв: театр може бути підприємством. Тож ми працюємо як підприємство, але водночас отримуємо дотацію від держави. Через це фінансові органи, які контролюють нашу діяльність, зарахували театр і до бюджетних організацій, і до підприємств: із крокодила і цапа зробили «крокоцапа».

— Утім на майстерності заробляти це не позначилося.

— Дохід за минулий рік склав понад 10 млн. грн. Дохідну частину формуємо з коштів, які отримуємо від продажу квитків, програмок, оренди транспорту, сценічних майданчиків. До того ж театр повсякчас шукає меценатів.

Плюс ювілей довгобуду

— Коли «франківці» відкриють Малу сцену, будівництво якої було розпочато 20 років тому?

— Богдан Сильвестрович навіть жартує, мовляв, ще один ювілей театру... Ми її майже добудували. Не раз різні підприємці зверталися з пропозиціями зруйнувати цей «довгобуд», аби звести щось нове. Свого часу спеціально створена державою комісія вивчала доцільність розвалу незавершеної будівлі і зведення на її місці багатоповерхової сучасної споруди. Ми тоді заявили, що будівництво висотного будинку поруч із театром стане ударом для закладу культури. На наше щастя, комісія дійшла висновку, що руйнація «довгобуду» недоцільна. Якби вона прийняла інше рішення і ми зруйнували Малу сцену, нині поруч із театром стояли б одразу дві недобудовані (через кризу) споруди. Натомість — одна, але фактично на 90 відсотків завершена (її загальна площа — понад 2000 квадратних метрів). Рік тому ми врятували будівлю, справивши покрівлю фактично власним коштом, бо держава на той момент виявилася неспроможною надати фінансування. Ті кошти, які впродовж 20 років вона перераховувала театрові на добудову цього об’єкта, ми використовували вельми ефективно, тому незабаром Мала сцена (а її зведення було розпочато разом зі спорудженням виставкової зали на вулиці Інститутській, Дитячої юнацької бібліотеки на вулиці Горького і новим корпусом Університету імені Івана Карпенка–Карого на Львівській площі) стане єдиним прикладом доведеного до завершення будівництва і раціонального використання державних коштів. Завеземо обладнання — запросимо глядачів.