«Причащається чадо Боже...»

Душі нашій потрібно живитися — для цього є причастя. Душі також потрібно час від часу «купатися» — для цього сповідь. Отець Алєксандр Мень називав причастя «духовними батарейками», адже воно дає нам внутрішню силу розуміння дійсності й витривалості у вірності. Священики радять сповідатися принаймні чотири рази на рік, у кожен із тривалих постів. Готуватися до сповіді слід так. Помолившись, згадувати різновиди гріхів і Божі заповіді та визнавати перед собою, яку з них порушили. Слід пригадати також обставини, час, мету й середовище помилки. І прийняти рішення більше не грішити. Основних гріхів та протилежних їм чеснот є сім. Це гордість (покора), жадібність (щедрість), розпуста (цнотливість), заздрість (доброзичливість), зажерливість (поміркованість), гнів (лагідність), лінощі (працьовитість). Заповідей, як відомо, — десять. На сповіді не потрібно «виправдовувати» себе і намагатися «звалити провину» на когось, хто «підмовив» чи «подав приклад».

Дехто цікавиться, а навіщо сповідатися священику? Можна ж подумки самому собі визнати свої провини й попросити прощення. Святі отці пояснюють, що, сповідуючись священикові, людина отримує свідка своєму визнанню і бажанню визволитися від того чи іншого гріха. Однією з ознак доброї сповіді є щирий жаль, відчуття розкаяння. Але не слід впадати у відчай, коли такого відчуття немає. Адже з кожною наступною сповіддю буде не лише загострюватися духовний зір, а й ставатиме чутливішим серце. І розкаяння, у результаті духовної праці, таки прийде. Коли ж силувати себе, намагаючись без належного підготування «викликати» сльози покаяння, можна довести себе до неврозу. Слід у молитвах просити Всевишнього, аби розкрив нашу провину і дав побачити нас самих збоку. Не слід розчаровуватися, коли висповіданий гріх згодом повториться. Головне — навчитися його помічати в собі й визнавати. «Не лякайся — хоча б ти падав щодня і відходив від шляхів Божих, стій мужньо, і ангел, що охороняє тебе, вшанує твоє терпіння», — навчав преподобний Іоанн Ліствичник. Покaятиcя — це зрозуміти помилку тa пошкодувaти зa вчинене зло. Нaвернутиcя — це почaти жити по–іншому. Єпископ Каліст (Уер) у книжці «Внутрішнє царство» пояснює, що покаяння — це «зміна розуму», новий погляд на себе, інших, Бога. Покаятись — означає збагнути, що поряд зі злом є добро, і переконатися, що перемагає любов.

Святе Причастя — найголовніший знак єдності всіх християн планети. Воно в різних конфесіях відбувається по–різному, втім усі християни поєднуються через нього у великій міжнародній спільноті. Перед причастям потрібно обов’язково висповідатися. Без сповіді допускаються лише діти до семи років. Утім і вони мають почитати з батьками молитву (молитви до причастя є в кожному молитовнику). Підліткам і дорослим слід готуватися до причастя так. Кілька днів слід «говіти» — тобто постувати і прочитати спеціальне молитовне правило.

Причастя — це найважливіша частина служби Божої. Через Царські Врата священик урочисто виносить чашу. Причасники, схрестивши руки на грудях, підходять до чаші і приймають зі спеціальної ложечки причастя з вірою, що то Кров і Тіло Христові. У православній традиції є звичай після цього цілувати чашу — знак пробитого Христового ребра, з якого витекли кров і вода.

Богослови пояснюють, що просфора (хлібець) для причастя складається з двох частин, що означають невидимий поділ єства людини на плоть (мука і вода) та душу (дріжджі та свята вода), які перебувають у єдності. Просфора готується з численних зернин, що означає людство. При цьому нижня частина співвідноситься з земною природою людини та людства; верхня частина — з печаткою (хрест і написи ІСХС (Ісус Христос) та NІКА (перемога) відповідають духовному началу в людині, в якому відобразився образ Божий. Вино, зроблене з численних виноградних грон, що дозріли на виноградній лозі, є символом єдності членів тіла–Церкви з її головою — Христом.