Маленькі Карпати

Маленькими Карпатами називають на Черкащині село Сунки Смілянського району. Ландшафт цього населеного пункту справді нагадує природу Карпат: Сунки розкидані на зелених пагорбах й з усіх боків обрамлені казково мальовничим лісом. Краси селу додають і тамтешні ставки. Їх тут аж одинадцять. У цьому селі зов­сім немає порожніх хат. Тут навіть кияни влітку живуть: майже 30 столичних родин придбали в Сунках дачі. Цікавою є й історія села. Колись завдяки його власниці — княгині Наталі Яшвіль — про Сунки знали у Санкт–Петербурзі та Парижі.

Вишивки для імператриці

До Сунок Наталя Яшвіль, котра належала до дворянського роду й мала англійське коріння, перебралася після раптової смерті чоловіка на початку минулого століття. На руках молодої вдови було двоє малих дітей. У великому, але занедбаному маєтку, який її чоловік придбав колись у родини Раєвських, друзів Пушкіна, жінці самій довелося наводити лад.

Саме в Сунках Наталя Яшвіль показала, як вона вміє господарювати. Завдяки волі, розуму та енергії цієї жінки напівзруйнована садиба розквітла й почала давати прибутки. Виноградники та фруктові сади були приведені в ідеальний порядок, а врожаї переробляли на власному винному заводі. Свої ліси графиня здавала в оренду, а в одному з них облаштувала заповідник, де водилися кабани, лосі, олені, фазани.

Але найбільшою гордістю графині була організована нею в Сунках артіль вишивальниць. У майстерні працювали місцеві селянки, маючи від цього непоганий заробіток. А зразком для їхньої роботи слугували музейні речі, виготовлені на Смілянщині в XVII—XVIII століттях. Сільські майстрині вишивали так талановито, що вже незабаром виготовлені їхніми руками речі стали популярними в Києві, Москві, Санкт–Петербурзі. Більше того, у великій кількості їх експортували за кордон. У Парижі вишивальниці з Сунок за свої роботи одержали золоту медаль. Майстрині з цього українського села вишивали речі навіть для імператриці Олександри Федорівни.

Далекоглядна графиня вчила мистецтву вишивки і школярів. Наталя Яшвіль власним коштом звела для сільських дітей добротну школу. І там учні опановували не лише грамоту, а ще й май­стерність народної вишивки. Своє вміння сунківські майстрині передавали з покоління в покоління ще довгі роки. В селі досі є талановиті вишивальниці. Серед них — Ніна Петровщенко. «Від її рушників, скатертин та портретів очей не можна відвести», — розповідає «УМ» сільський голова Сунок Олександр Романенко.

Кераміку продавали мішками

Від тих часів веде початок і такий сунківський промисел, як писана кераміка. Ще в середині минулого століття в Сунках працювали цілі родини гончарів — Дорошенків, Дем’яненків, Луценків, Гнатенків, Мартиненків, Сухих. Глечики та миски, вироблені їхніми руками, знали в центральних регіонах України не менше, ніж львівські в західних.

«У нашому селі до Великої Вітчизняної війни було аж 122 майстри писаної кераміки. Люди до Сміли та по навколишніх селах носили її мішками продавати», — розповідає Олександр Володимирович. На жаль, зазначає він, зараз цей промисел занепав. Хоча в селі живуть літні люди, котрі вміють трудитися за гончарним кругом, але вони вже давно нічого не ліплять. А молодь вчитися тепер не має бажання. Тож побачити писану кераміку в Сунках можна хіба що в сільському краєзнавчому музеї.

Музей у Сунках відкрили кілька років тому у двох затишних кімнатах Будинку культури. Тут можна побачити і дерев’яне добротне крісло княгині, котра свого часу багато хорошого зробила для села.

За переказами, Наталя Яш­віль була доброю людиною й турбувалася про селян — виписувала їм ліс для будівництва, брала на своє утримання сиріт і навчала їх. Нерідко робила подвірний обхід села й цікавилася людськими проблемами та допомагала їм. У Сунках Наталя Григорівна збудувала лазню, де помитися могли всі мешканці села. Звела графиня в селі й цегельню, де з якісної сунківської глини виробляли цеглу високої якості. «Досі збереглася вогнетривка цегла, яку робили на тому заводі. Ось бачите, ми її в нашому музеї виставили, тут навіть букви викарбувані з ініціалами Наталі Яшвіль. У селі дотепер є льохи, викладені з цієї цегли», — продовжує сільський голова Олександр Романенко і демонструє купу старовинного будматеріалу, акуратно складену в краєзнавчому музеї.

Княгиня і художник

Захоплення княгині Яшвіль такими народними промислами, як вишивка та писана кераміка, було не випадковим. Сама Наталя Григорівна непогано малювала. Живопису вона вчилася у відомого художника Чистякова. Як згадував її друг, художник Михайло Нестеров, «вона гарно, строго по–чистяковськи малювала аквареллю портрети та квіти». До речі, полотна, написані княгинею, дотепер можна побачити в Луганському обласному художньому музеї.

Із відомим російським художником Михайлом Нестеровим княгиня дружила довгі роки. Познайомилися вони в Києві у Володимирському соборі, який розписував Нестеров. Уже пізніше княгиня запросила художника з дружиною та дітьми пожити в її маєтку на хуторі Княгинено неподалік Сунок.

«Хутір Княгинено був куточком раю. Суцільний фруктовий сад з двома ставками: в одному водилися карасики та коропи, в другому було зручно купатися. Дно цього ставка було застелено дубовими дошками», — писав у своїх спогадах Михайло Нестеров, котрий з родиною мешкав у маєтку дев’ять років поспіль. Його пензлю належать картини «Пустынник» и «Видение отроку Варфоломею» (їх придбав відомий колекціонер Павло Третьяков), які принесли художнику славу.

У Сунках живописець Нестеров багато працював, там він написав майже всі етюди до «Марфо–Маріїнської обителі» та портрет Наталі Яшвіль. Тлом для цього портрета стала мальовнича Черкащина. Після цього художник почав постійно поєднувати портрет із пейзажем, на що його надихнула сунківська природа, яка так нагадує Карпати.

Розмірене життя княгині Яшвіль у Сунках зруйнувала Перша світова війна. Небайдужа до всього, що відбувалося навколо, Наталя Григорівна та її донька Тетяна облаштували у своєму будинку в Києві госпіталь і стали там сестрами милосердя. Але попереду цих жінок чекали ще більші випробування. У 1917 році донька княгині вийшла заміж, а через рік овдовіла. Її чоловіка та рідного брата, котрі повернулися до Києва з австрійського полону, розстріляли більшовики. Горе спонукало Наталю Григорівну та її доньку до протесту. Обидві жінки не боялися переховувати поранених білогвардійців та відправляти їх в армію Денікіна. Зрештою, з рештками розбитого війська Денікіна у 1920 році на борту есмінця обидві княгині емігрували до Константинополя, а потім дісталися Праги.

В еміграції Наталя Яшвіль теж не сиділа склавши руки. Вона вкотре взялася за меценатство й підтримувала мистецтво. За свій кошт організувала курси іконопису, сама намалювала цикл мініатюр до церковних текстів та серію різдвяних поштових листівок. А ще талановито розписувала дерево, фарфор, навіть ілюструвала казки Пушкіна. Її донька Тетяна майстерно вишивала, навчившись цьому ще в рідних Сунках. Вишиті нею ікони є нині в кількох православних храмах Америки, а вівтар собору Святого Віта в Празі прикрашає великий емальований хрест, виготовлений у її майстерні.

Княгині Наталі Яшвіль не стало у 1939 році, її поховали в Празі.

«У нашому селі немає порожніх хат»

Нині в цьому селі мешкає 1295 осіб. Селяни самі обробляють землю: тут створено й успішно працює ТОВ «Еліта». Є в Сунках і власні підприємці. Одні взяли в оренду ставки та розводять там рибу. А інші, як жартує сільський голова Олександр Романенко, вкладають у село інвестиції: купують старі хати, ремонтують їх, будують до них дороги. Тож кияни, котрі придбали тут дачі, спокусилися не тільки на чарівну «карпатську» природу та чисте повітря, а ще й на комфорт. А якщо врахувати, що чотири роки тому стараннями сільської ради село було газифіковано, то зрозуміло, чому люди звідси не тікають, а навпаки — приїжджають і живуть.