Музиканту, композитору, продюсеру Олександрові Спаринському виповнилося 50. Колись він грав на весіллях і забавах, по барах і ресторанах; об'їздив пів-Союзу у складі різноманітних ВІА, займався бізнесом, видавав платівки й касети, організовував гастрольні тури, виступав iз мистецтвознавчими лекціями за кордоном. А писати музику почав у сімдесяті роки, до сьогодні не зраджуючи своїй головній професії...
— Ви весь час мандруєте: Англія, Франція, Австралія; що примушує блукати по світах?
— Намагання практично довести оту новітню нашу присутність. Створивши й видавши за останні десять років близько десяти власних видань: музичних, мультимедійних тощо, певний час дивувався: з одного боку — розголос, підтримка мас-медіа, як нині кажуть — міцний PR, з іншого — аморфність нашого ринку — відсутність широкого комерційного попиту...
— І ви вирішили завоювати закордон! А у чому, на ваш погляд, причина тутешньої аморфності?
— Почасти причиною є україномовність. Як не дивно, але в країні, що нібито просувається до Європи, почуття потрібності, необхідності вживання рідної мови практично відсутнє. Принаймні на побутовому рівні. І тому намагання через, приміром, дискусії політиків, у якийсь спосіб покращати цей стан не знаходять практичного втілення. Отже, вирішив: менше слів!
Під тим гаслом і з'являлися альбоми останніх років. Практично всі вони не є творіннями «однієї доби»: зажадав — і видав. Робота над Різдвяними постановками, наприклад, розпочиналася на зорі незалежності — у 1991, коли ми, створивши перший сценічний Вертеп, з успіхом провезли його Західною Україною. Дитячі казки теж перевірені велелюдною та вдячною аудиторією — дитячою. Збірка державницьких творів «Україна — Мати наша» — взагалі своєрідний Greatest Hits наших постановчих імпрез, що збирають майже мільйонні аудиторії на майдані Незалежності.
Причому як за внутрішнім змістом, так і за музичним матеріалом роботи різняться. Якщо «дитячий» диск презентовано на рівні менталітету дитини, Різдвяний — як етнографічний екскурс, то останній диск поєднує як українознавчу, наукову частину — у мультимедійному втіленні, так і власну — авторську: це сучасна інтерпретація фольклору, вирішена у популярному стилі world music.
— От і на вашому ювілеї звучали твори самих несподіваних жанрів: хори a capella, електронна музика, динамічні світло-лазерні проекції театру Lux Aeterna, — й фольклорні стилізації, романси тощо. Чи можливе таке поєднання?
— Про доречність поєднання хай суддею буде час. З іншого боку, відсутність прецеденту диктує своєрідну обережність: хто знає, як поцінує цей продукт слухач. Адже при всій просуненості західного музичного ринку його керманичі доволі прагматичні; будь-які новітні утворення сприймають раціонально. Мій же останній диск, як би м'якенько сказати... дещо сміливий... Й про друк певного гарантованого накладу з боку тамтешніх мейджорів не йшлося; лише про представництво диску в їхніх каталогах. Наступний крок — зацікавити сильного видавця: в моєму випадку це Пітер Гебріел, до якого збираюсь наступного місяця.
Ще один аспект — відсутність досвіду щодо тонкощів укладання угод, дистрибутивних зобов'язань, отримання роялті примушує нас також бути поміркованими, обережними. І ще важливий аспект. Якщо у попередньому енциклопедичному виданні «Різдво Христове» англійська (як мова міжнародного спілкування) була зовсім відсутня: коли я завітав із диском до менеджерів магазину Virgin у Лондоні, й вони, зачаровані золотавою обкладинкою й чудовим музичним рядом, воліли подивитись мультимедійну складову — англійською було одне слово Help! На це справедливо нарікали за кордоном; в теперішньому ж CD — усі видовищні розділи — іконографія, писанки, відео продубльовано англійською, додано широку передмову про святкування весни в Україні, її музичення, мову, інструменти.
— А яке особисто ваше ставлення до українського шоу-бізнесу?
— Залежно про який «шоу-бізнес» йдеться! Справді професійних виконавців світового рівня можна перерахувати по пальцях однієї руки. Сьогодні, на жаль, невігластво править бал, тотальний несмак піднімається в ранг національної культури. І це не пусті ремствування, а суто практичний погляд. Зверніть увагу, в мистецькому плані майже всі великі комерційні проекти зазнають фіаско — від кінофільмів до мюзиклів. Коли ж читаємо про «успішні тури» по Англії чи Америці виконавця Х чи гурту Y — це намагання видати бажане за дійсне: глядачі на тих «успішних турах» — або наші остарбайтери, або свіжі емігранти, а зал — чи то іподром, чи український «клюб...»
Якщо зовсім утилітарно — пропоную риторичне запитання: скільки коштує квиток на Кіркорова чи на Дюран-Дюран? А скільки, скажімо, на Іру Білик чи Руслану? От коли вони зрівняються за ціною, тоді варто розмірковувати про «зірок», їхній успіх, і, відповідно, про бізнес.
Водночас, оскільки я видаю альбоми тутешніх виконавців, пишу для них, складаю концертні програми за їхньою ж участю — своє відношення назвав би практично-дослідницьким...
— Олександре, відгримів ваш ювілей, і тепер?
— Новий захід на часі — звіт художніх колективів Києва у Палаці «Україна», що відбудеться 29 травня, на Трійцю. Робота триває повним ходом. Адже у нас буде, як завжди, незвичайний дивертисмент з традиційним чередуванням номерів. Ми з режисером Олегом Марцинівим концерт трансформуємо у цільне дійство. З єдиним сюжетом, музичною драматургією за участю близько 3000 виконавців. Це будуть справді «Зелені свята в Києві»...
— Чимало митців сьогодні жаліються на відсутність роботи, грошей, а ви то диск видаєте, то виставу, то власний ювілей готуєте?
— ...Ще музику до фільмів створюю. На кіностудії «Укранімафільм» днями скінчив мультик «Війна яблук і гусені» (режисер Наталя Марченкова); такий собі мюзикл, але — без слів! Зараз готую театр клоунади і пантоміми «Мімірічі» для участі в Единбурзькому фестивалі... Просто жалітися не вистачає часу!
— Ваші пісні співали Едуард Хіль і Віктор Шпортько, Віталій Білоножко, Анне Вескі і Вахтанг Кікабідзе, інші знаменитості. Чому Ви залишили пісню?
— До різновиду пісні, — романсу, планую повернутись невдовзі разом зі співаком Олександром Василенком: матеріалу вистачає! А просто попса мене сьогодні мало цікавить. Великі концертні дійства, музична драматургія більш привабливі; працювати в мультиплікації — просто люблю. Як і взагалі писати для дітей. Люблю спів а-capella. Доречі, можу похвалитись! Оце отримав Certificate of Achievement — нагородну грамоту з Лос-Анджелеса, куди на конкурс «UNISONG» надсилав свій твір. Моя пісня на вірші Тараса Шевченка «Сон-трава» увійшла до десятки найкращих із посеред більш ніж чотирьох із половиною тисяч претендентів і 47 країн світу. Уявляєте, а-капельна пісня: один вокал, без музичного супроводу і — у десятці кращих творів року! Приємно!
— Кажуть, «Людина, старанна у своїй справі, стоятиме попереду королів!»
— Відповім своєю улюбленою тезою: «Не боїмося досконалості, нам не досягти її ніколи!»
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
