ґуд бай, Мішель

...Ми зустрілися у порошковській кав’ярні «Фест». І хоча вже було досить зимно, Мішель прийшла у грубому светрі, а не в куртці. Усміхнена дівчина в окулярах і з русявим пишним волоссям просто випромінювала радість і тепло. Все це вельми контрастувало з негодою, набундюченими обличчями хлопців у сільській кав’ярні та й загальною ситуацією у Порошково. Невже хтось може отримувати задоволення від життя у цій, як комусь здасться, дірі? Виявляється, може. Для цього треба просто народитися не тут.

Українську вивчила за рік

Мішель Крамер — одна з шести волонтерів «Корпусу миру», які працюють на Закарпатті. Цю організацію, нагадаю, фінансує уряд США, і вона має своїх представників у 76 країнах світу. В Україні таких американських добровольців — 250. 26–річна Мішель, яка пропрацювала на Закарпатті майже два роки, через кілька днів покидає наш край. Чим не привід поділитися враженнями?

Свого часу вона приїхала у Порошково на прохання місцевої школи. Почувши про добровольців «Корпусу миру», дирекція звернулася до цієї організації, аби ті прислали людину, яка допомагала б школярам учити англійську мову. Так дівчина із середньої Америки неподалік Чикаго (штат Айова) потрапила в Україну. Чесно кажучи, ставши добровольцем «Корпусу миру», вона навіть не здогадувалася, куди поїде. Це могла бути Африка, Азія чи якісь острови. Випало їхати в Україну. Чи не шкодує вона за цими двома роками? — запитую я, не зводячи з неї очей. Мішель дзвінко сміється сміхом вільної людини з вільного світу. «Ні, — каже вона. — Якби переді мною знову постав цей вибір, я нічого не змінювала б».

Перші три місяці вона провела під Києвом, де інтенсивно вивчала українську мову. Тож наша півторагодинна розмова відбувалася українською. Де ж ви, ті, хто так плаче про неможливість опанувати державну мову упродовж усього життя в Україні? — думалось мені. Ось живий приклад: дівчина з Америки, яка її опанувала за якийсь рік.

Хоча Мішель перепрошує за свою українську. Каже, що якби мала вдома телевізор, то знала б її краще. А то більше часу в Порошково вона спілкується англійською. «Овва! — дивуюся я. — Здається, наша глибинка не так і глибинна».

У школі, де вона займається з дітьми розмовною англійською, спілкується рідною. Бо ж англійські філологи у Порошково нею добре володіють. Окрім того, будинок, який вона винайняла, належить сім’ї, котра кілька років провела в Америці. Тож у хаті у неї правило: жодного слова українською!

«А як тобі побутові умови?» — запитую, добре знаючи рівень життя на Заході і в нас. Мішель сміється і каже, що все о’кей. «Я вибирала будинок із туалетом всередині», — додає вона сміючись. — Тому я щаслива!» Тепер уже сміюся я.

Окрім занять у школі, Мішель ще й заснувала клуб англійської мови — після уроків двічі на тиждень там збиралися діти, аби разом провести час: погратися, порозмовляти, помалювати. «Я буду дуже скучати за своїми учнями», — каже вона.

Розповідає, що хотіла, аби в Порошково був дитячий майданчик. Пропонувала подаватися на якийсь грант, писати до різних фондів. Та цілий рік усі «думали». Коли ж надумали, вже прийшов час їй їхати. Цікаво, чи без цієї життєрадісної американки самі порошковці спроможуться відкрити дитячий майданчик навіть із допомогою фондів чи грантів? Поживемо — побачимо.

Закарпатські марафони

А ще Мішель розповідає про марафон у Празі, в якому вона вперше брала участь. Виявляється, щороку в столиці Чехії відбувається біг на 42 кілометри, на який з’їжджаються бажаючі з цілого світу. Цього року від України там бігало п’ятнадцятеро волонтерів «Корпусу миру», яких загітувала порошковська американка. «Боже, бігти 42 кілометри! Це ж умерти можна!» — вигукую я. «Я пробігла за шість годин!» — сміється Мішель. «Ох, ці американські дівчата, — дивуюся я про себе. — А може, «Корпус миру» — це таємний спецназ?» — «Не хвилюйся, я тренувалася, — сміється міс Крамер. — Кілька разів на тиждень бігала до Полянської Гути і назад». Я згадую цей ведмежий кут, де сам бував тільки двічі в житті. Туди хіба ведмеді доходять. І Мішель час від часу забігає.

«Туди й назад — якраз по двадцять кілометрів», — продовжує дівчина. «Божевільна!» — думаю я, згідливо киваючи співрозмовниці. Не можна ж ображати гостей. «Тоді я зрозуміла, наскільки українці — добрі люди». «Ось із цього місця, будь ласка, детальніше», — приготувався я записувати.

«Біля мене ставало кожне авто. Всі пропонували підвезти, аби я не мучилася. Але я мусила їх розчаровувати: «Сенк’ю! Це тільки спорт!» Згодом мене вже всі впізнавали по трасі і навіть віталися. А ще я роздивилася, яка у вас чудова природа. От тільки зимою трохи нудно. Вечори занадто довгі. Правда, в нашій країні вона теж дечому навчилася: розкладати вогонь, сушити гриби, заготовляти горіхи й яблука.

«Мрію стати медсестрою...»

Мішель розповідає про свого батька–фермера. Каже, що виросла на фермі в Айові, на якій було півтисячі свиней. «Але це — небагато, — додає вона. — Це така невеличка ферма. В Америці вони набагато більші». Нині вирощувати свиней стало невигідно, тож батько переключився на пшеницю та сою. Ґаздує там із дружиною. Найманих працівників не мають, зате мають усі потрібні трактори, комбайни та механізми. Мішель сміється, що в дитинстві багато їздила на тракторі. За кілька тижнів вона зустрінеться з рідними, котрі місяць відпочинку проведуть, мандруючи Європою.

Цікавлюся, як вона бачить своє життя в майбутньому. Окрім України, Мішель уже встигла рік пожити в Мексиці і вивчити іспанську мову. Також учила її в університеті штату Вісконсенс. Але хоче стати медсестрою. Бо їй подобається допомагати іншим. Наприклад, іспаномовним мешканцям Америки, які потребують додаткової соціальної опіки.

Дивні ці американці! Людина з вищою освітою і знанням двох іноземних мов, з трирічним досвідом проживання за кордоном, хоче стати... медсестрою. Зрештою, в «Корпус миру», напевно, інакші не йдуть...