Галина Тарасюк: Поверніть Спілці її майно!

Галина Тарасюк — відома українська письменниця, автор 20 поетичних, прозових, публіцистичних книг, лауреат багатьох престижних премій, кавалер ордена княгині Ольги, заслужений працівник культури України. Ще на початку цього року вона єдина із членів Національної спілки письменників України публічно звинуватила голову НСПУ Володимира Яворівського та його «команду» в «дерибані» спілчанського нерухомого майна — поліклініки, будинків творчості тощо. За це її виключили зі Спілки письменників. Утім на зборах Київської письменницької організації 20 жовтня 2009 року Галину Тарасюк поновили в лавах членів НСПУ. Але сама пані Тарасюк, дякуючи київським колегам за цей подвиг, відмовляється поновлюватися у Спілці доти, доки її нинішні очільники Володимир Яворівський, Анатолій Крим, Василь Шкляр та інші не повернуть усе розбазарене, продане або здане ними в довічну оренду нерухоме спілчанське майно.

Обіцяли золоті гори, а купили «за понюшку табака»

— Пані Галино, ставлення до майнового «шкандалю», завдяки якому ви стали відомі не тільки у колі своїх читачів, а й на ширших громадянських обширах, було різним. Сам Яворівський назвав це політичним доносом. Хтось — вашим піаром, хтось — спробою розколоти Спілку письменників, а хтось — навіть громадянським подвигом... Тож, перепрошую за банальне запитання, як склалося так, що головним конфліктологом у протистоянні з Яворівським–Кримом опинилися саме ви? Вам найбільше треба?

— Пане Євгене, незаконні оборудки з майном Спілки почалися з розвалом Радянського Союзу. І в цьому замішано чимало поважних осіб. Не будемо уточнювати, бо прості люди, прочитавши таке, просто заплюють нас, письменників. А чи мені найбільше треба? А як можна вважати себе письменником, «цвітом нації, пророком і провідником її», і такий поглум над собою дозволяти пройдисвітам, якими виявилися обрані нами ж в очільники НСПУ колеги? Виходить, що наше потурання провокує цю вакханалію беззаконня і захланності. Бо саме письменницькій спільноті до снаги призупинити це цинічне розкрадання! Тим більше зараз, коли письменникам спала полуда з очей і вони переконалися, що поліклініки немає, що їх звідти вже виганяють утришия з матюками, як бомжів! Що проданий не тільки Одеський будинок творчості, а й Коктебель і Ялта! Що в самому приміщенні НСПУ поселився на півстоліття, а це значить — навіки, нардеп від БЮТ пан Сенченко — в одній половині, а в другій — сам пан Яворівський у статусі нардепа від БЮТ! Що знаменитий письменницький ресторан «Еней», де могли за чаркою поспілкуватися письменники і за копійки пообідати, приватизований і перетворений на дорогий французький ресторан, ніби на поглум обкраденим письменникам. Як казав Шевченко, «а братія мовчить собі, витріщивши очі»! Та ще мене винить у розколі Спілки!

— Маніпуляція свідомістю, зокрема й письменників, була завжди. Згадаймо ті роки розстріляного відродження, брежнєвський застій, зрештою, маємо це сьогодні, напередодні президентських перегонів. Себто нічого не змінюється у ставленні влади до письменника, зокрема українського?

— Тоді нащо ми бігали із синьо–жовтими прапорами в 90–ті? Навіщо були всі ці потуги, вся ця боротьба за свободу, незалежність і демократію? Невже щоб створити сприятливі умови для трансформації якогось злодійкуватого провінційного Бендера у нового Берію? Принаймні так почувається нині недоторканний нардеп, пристрасний апологет ідеї нещадної «сильної руки» Володимир Яворівський. Несподівано для себе опинившись у кріслі голови НСПУ, Яворівський наобіцяв письменникам золоті гори: достойні пенсії, соціальний захист, видання книжок, законодавчу підтримку літератури, а потім загнав своєю бездіяльністю на маргінеси у непролазні злидні, бо найлегше маніпулювати свідомістю залежної, приниженої людини, тим більше творчої, тим більше жадної якоїсь слави, популярності. Сьогодні Яворівський купує собі прихильність у членів НСПУ за премії, звання, стипендію. Кого — за посаду голови обласної організації, а кого — просто «за понюшку табака»: сотню на ліки чи десятку на «півлітра». І ці письменники агітують інших «триматися за Яворівського», бо, цитую, «доки він, доти й Спілка». Тепер Вам зрозуміле обурення Павла Мовчана і Любові Голоти, які теж стали заручниками довіри до Яворівського, водночас жертвами його злочинних дій, оскільки, як виявилось, протоколи всіх засідань усіх рівнів «письменницької» влади, де йшлося про продаж чи оренду нерухомості, переписували.

Прошу Юлю: поверни те, що твої розікрали

— У тінейджерській державі... йде поглинання слабшого сильнішим... Не було б Яворівського, став би хтось інший і навряд чи був би ліпшим у даній ситуації.

— Ваша правда. Яворівські були завжди, є і будуть. Але завжди були, є і будуть чесні, совісні люди. От хоча б ви, пане Євгене! Ви ж не спокусилися подачками в конвертах? Тому я питаю слідом за Любов’ю Голотою, яка не так давно виступила на шпальтах «УМ» зі статтею «Ставимо крапку, впадаючи в кому»: чи мають право люди, які стали з власної вини одіозними символами морального падіння національної еліти, очолювати Національну спілку письменників України? І мені байдуже до тих, хто мене хотів зробити «цапом–відбувайлом» чи «козою». Головне, що в моєму протесті люди побачили гідний учинок. Якби ви знали, скільки мені було дзвінків! Не відомі мені жінки ридали від гніву й обурення, хотіли йти пікетувати Кабмін разом із Юлею! І зараз дзвонять. Особливо після останніх «депутатських скандалів»...

— Мені не хотілося б нашу розмову переводити в політичну площину...

— Мені теж, бо йдеться про справу радше морально–кримінального характеру, однак вчинену відомим політиком із БЮТ, якого сама Юлія Тимошенко вважає честю і гордістю свого Блоку. Тому в мене є одне прохання до Юлії Володимирівни: примусити своїх однопартійців Яворівського і тих, кому він здав нерухомість Спілки письменників у практично довічне користування, повернути її у державну власність. Хай світ побачить, що хоч один із претендентів на булаву гетьманську вміє не лише співати, а й читати, маю на оці, українську літературу. Тобто дбати про напрацьовані народом духовні скарби та культурний імідж України.

— «Слаб человек»... Якби ви отримали Шевченківську премію, чи ішли б тоді на конфлікт із керівництвом Спілки?

— Пане Євгене, не повторюйте, прошу вас, ті інсинуації, які придумали про мене старі спілчанські пліткарі! І то тільки тому, що Яворівський їм сказав, нібито через мене тепер звання Героя України письменникам не будуть присвоювати. Як–то кажуть, кожен судить про іншого у міру власного зіпсуття. Це раз. Друге, Яворівський хоч і впливає на рішення комітету, однак, як показало життя, не настільки і не завжди. Там діють інші правила у виборі лауреатів... Сама ж я не вважаю себе обділеною. Але відступати в кущі — не в моїх правилах. Тож після довгих розслідувань журналістських, зіткнень із Кримом і Яворівським і роздумів про «тщетность правдоборства» я написала того листа Президентові з проханням допомогти розібратися, що діється у Спілці з народним добром. Але я про інше. На другий день після мого вигнання зі Спілки я встала не як звично — о 5–й, а о 3–й годині ранку, сіла за комп’ютер і за тиждень написала те, що не годна була за два роки. Тому мені були не зрозумілі співчуття колег, обурення читачів, які дзвонили, заспокоювали. Тому хочу запитати: звідки ви мене вигнали, панове Яворівський, Крим, Дімаров, Шкляр, Базилевський, Качан, Масенко, Гримич і прочія?

— Як мені відомо, нещодавно на зборах київської організації письменники майже одноголосно проголосували за ваше поновлення в лавах членів НСПУ...

— Звичайно, мене порадувала така, хоч і запізніла, але майже одностайна підтримка колег, але не настільки, щоб я забула від радості про основну мету своїх претензій до керівництва НСПУ — повернути Спілці її майно і піти гідно зі своїх посад. Але позаяк на такий подвиг клан Яворівського не піде навіть під страхом смерті, письменникам треба просити Генпрокуратуру довести справу з перевіркою економічно–господарської діяльності НСПУ до логічного кінця, особливо враховуючи факти підробки документації. По–друге, провести незалежний аудит, перевірити банківські рахунки, зокрема й закордонні, Яворівського і Крима. І по–третє — зупинити і засудити переслідування Яворівським письменників. Цього я вимагала у своїх зверненнях до багатьох владоможних. Але вони радять звернутися до суду. Думаю, це слушна порада, вважаю своїм святим обов’язком нею скористатися. Бо для мене Спілка — це громадська організація, покликана забезпечувати своїм членам соціальний захист, сприяти творчості, видавати і розповсюджувати книги. Вона це робить, але тільки для групки керівників і їхніх підгодованих прихвоснів. Решта письменників залишилася без нічого.

Ще один акцент. До проблеми з «дерибаном» майна я підійшла як професійний журналіст із 40–річним стажем роботи, звична втручатися у суспільне життя. Мені допомогли розслідувати справу колеги–журналісти і Генпрокуратура. Є ж документи, які чомусь колеги не хочуть бачити... Хоча питати з Яворівського передовсім повинні ті, хто йому делегував усю повноту влади. Письменники. На жаль, страх перед Яворівським заступає голос розуму і совісті. Їм вистачило мужності поновити мене в НСПУ, але примусити злодіїв повернути награбоване — ще ні.

— Кажуть, що ви з Михайлом Сидоржевським (екс–редактором «Літературної України») створили нову газету як альтернативу «Літературній Україні», звідки вас «пішли» згадані вже не раз особи?

— Як сказав на презентації нової газети відомий поет Герой України Борис Олійник: «Подякуймо «Літературній Україні», яка виховала цілі покоління письменників, і берімося за нову справу». Отож «Українська літературна газета» — ще одна газета, яка орієнтується не на партії і клани, не на вождів, а на талант, як нам зичив професор Юрій Ковалів, і працюватиме на розвій української сучасної літератури. По–друге, приємно, що в наш бездуховний час перманентних виборів знайшлися люди, які підтримали фінансово нове видання. Слава їм!

ТВОРЧІСТЬ

«Буковина — моя друга батьківщина, а в Київ — просто вийшла заміж»

— Ви сформовані як письменниця Буковиною. У Чернівцях закінчили університет, написали свої перші книги. Що змусило вас покинути це місто в час, коли основні творчі й людські зв’язки вже були сформовані? Чи не поїхали ви у Київ по Шевченківську премію, як це закидають буковинці Марії Матіос?

— Ні, я просто вийшла заміж у Київ. За кінорежисера Володимира Андрощука, документаліста й автора–постановника багатосерійного художнього фільму «Час збирати каміння». Несподівано навіть для себе. Він як непримиренний борець за справедливість приїхав на Буковину захищати мене від розправи місцевого «прокуратора». А через два місяці ми одружилися... Але Буковина справді стала моєю другою батьківщиною після Вінниччини, де я народилася й виросла. Без цього благословенного краю, дивовижних Чернівців, людей я була б наполовину українкою. І навряд чи змужніла б для творчості подальшої...

— Основна тема вашої прози — тема смерті, самотності і зради. Що додав вам до розширення особистого досвіду (побутового і творчого) київський період життя?

— Думаю, що тематичне коло значно ширше. Оскільки мене цікавлять явища і людські типи, народжені епохою незалежності й накопичення первинного капіталу. Звичайно, Київ подарував мені не тільки нові типажі, а й теми для романів «Між пеклом і раєм», «Храм на болоті», «Хижачка», «Блудниця вавилонська», «Гаспид і Маргарита»... І не тільки життя великого мегаполіса, а й Полісся! Історію і говірку якого я заповзялася вивчати. А потім — відчуття причетності до погрому історії . У мене таке відчуття іноді, що я ходжу по межі між минулим і теперішнім. І тільки відхили тонку завісу — і ти в історичному Києві. Київ тим і благословенний, що дарує причетність до всієї держави, до всієї історії України...

Євген БАРАН,
критик