Що потрібно серцю?

Каліцтво чи вроджену неповносправність свого часу вважали «карою за гріхи». Як і будь–яку «інакшість» чи брак чогось, що бачилося ознакою «норми». Та після революції Духу, яка дала людству розуміння єдиного для всіх Бога–Творця, почалося поступове усвідомлення спільності, взаємодоповнюваності і глибинної потреби людини в людині, незалежно від її зовнішніх ознак чи здібностей. Навіть розумових. Утім аж у ХХ столітті заговорили про особливий дар стосунків з розумово неповносправними. Чи не першим відкрив цей дар канадський філософ Жан Ваньє. Він побував у психіатричному інтернаті, де служив капеланом його знайомий священик Тома Філіп, і був вражений нелюдськими умовами тамтешнього існування. У 1964 році мислитель придбав у Франції будиночок і поселився там з двома розумово неповносправними чоловіками. З часом таких людей з особливими потребами та їхніх молодих помічників–волонтерів у будиночку більшало. Створилася спільнота, яку назвали «Лярш», тобто «Ковчег». Сьогодні таких спільнот налічується вже понад 135, у більш ніж 30 країнах світу. Україна стала першою з пострадянських держав, що сприйняла ідею «Ковчега». У березні 2007 року спільноту у Львові офіційно визнав міжнародний рух «Лярш».

Дар безумовної любові

У майстерні «Бджілки» львівської спільноти «Лярш» із задоволенням працюють три невеличкі гурти. Одні на нескладному верстаті пиляють дощечки і потім шліфують їх для брелоків або підставок під іконки. Інші виготовляють із бісеру вишукане намисто. Решта на кухні ліпить вареники для обіду. Тут, у просторому цокольному поверсі греко–католицької церкви, розумово неповносправні перебувають щодня години до четвертої. Їхні помічники розмовляють із ними, самі працюють поряд, а у визначений час проказують молитву та читають і обговорюють уривок з Євангелія. «Я тут почуваюся дуже щасливою, любленою, особливою. Коли сумно, то знаєш, що за тебе помоляться, тебе потішать, заспівають пісню — як Андрій, який їх сам вигадує. А Сергій дуже лагідно усміхається, відразу на душі теплішає», — розповідає Христина, яка вже три місяці навчає хлопців працювати з деревиною.

У сусідній кімнаті — довгий стіл, за яким жінки й чоловіки творять візерунчасті прикраси з бісеру. 51–річна Геня, найстарша у спільноті, розповідає: «Ми тут ще листівки малюємо, робимо святкування». Геня усміхається й обнімає свою наставницю — Ірину. «Це привілей — працювати з такими людьми, — каже Ірина. — Дехто каже: ви святі, що з ними працюєте. А насправді у нас на роботі все класно, хоча й важко. Правила встановити тут неможливо, все вловлюється на рівні серця. Зі спокоєм, миром сприймаємо будь–яку ситуацію». Через дорогу — майстерня «Мрійники». Тут чоловіки й жінки тчуть гарненькі тайстри, виготовляють декоративні свічки, ліплять з глини і також творять бісерні ґердани. Своїми витворами не торгують, утім можуть подарувати. День за днем асистенти, за словами Жана Ваньє, з повагою «повертають життя тим, хто розбитий і розгублений». Неповносправні перестають почуватися «огидними, поганими, винними». Їм передається впевненість і любов помічників. Жан Ваньє зазначає, що в дружбі з розумово неповносправними «не знаходимо нічого такого, що можна було б привласнити, за що можна було б домогтися слави; немає нових знань, немає кінцевої продукції, нічого видимого, за що можна було б схопитись». Утім приходить усвідомлення нового світу, яким не керують влада і страх, суттю якого є знедолені й слабші. «У цій спільноті найважливішими є стосунки зі слабшими. Ми тут вчимося безумовної любові, прийняття кожної людини, якою вона є, незважаючи на неповносправність чи посади в суспільстві, — каже провідниця львівської спільноти «Лярш» сестра Лукія з чину василіанок УГКЦ. — Наші друзі не помічають соціальних бар’єрів, що розділяють людей. Вони люблять нас ні за що і бачать у нас, перш за все, людину. Так нас Бог, певно, бачить».

Як називати, як сприймати?

До майстерень «Ляршу» приходять неповносправні, яким виповнилося 18 років. Адже для молодших є спеціалізовані садки, школи. Старшими ніхто вже не опікується, вони сидять удома, закриті й самотні. До того ж у родині таких людей не сприймають серйозно, як дорослих. За них усе вирішують, постійно поправляють. Іноді батьки дивуються, коли дізнаються, що у спільноті їхня дитина говорить, усміхається, танцює. «У Львові є чотири майстерні «Ляршу» та «обідня програма», призначена для друзів (як називають у спільноті розумово неповносправних) з глибшою неповносправністю, — розповідає прес–секретар Центру «Емаус» Андрій Іщик. — Вони там просто перебувають разом кілька годин, багато хто з них не говорить, дехто не ходить». Друзі також відвідують заняття з танців і театральну студію «Сміх і сльози» у Навчально–реабілітаційному центрі «Джерело». Їздять на екскурсії, прощі, влаштовують свята. До речі, Львівська міськрада цього року виділила 78 тисяч гривень на табори, які організовує «Лярш».

В Україну ідею «Ляршу» привезла у 1992 році Зеня Кушпета, відома піаністка з Канади, яка 17 років тому повернулася на історичну Батьківщину. «Мені дуже хотілося допомагати тут особам з особливими потребами, — розповідає пані Зеня. — Такі люди були заховані по домівках, бо для їхнього виходу у світ не були пристосовані будинки й вулиці, не було програм для неповносправних». З однодумцями пані Зеновія заснувала спільноту «Віра і світло», далі — центр «Джерело», а потім щоденні майстерні. Завдяки цій праці, сьогодні помітні зрушення у суспільній свідомості. Введено термін «розумово неповносправний» (тим часом у Росії досі — «умствєнно отсталий»). За словами Андрія Іщика, є зрушення і в Церкві. Коли Жан Ваньє засновував свою спільноту, Церква її не сприймала, так само і в Україні 20 років тому священики не знали, як ставитися до таких людей, чи можна їм іти до причастя. «Неповносправна людина має бути в центрі Церкви, а ми зазвичай її відкидаємо, бо вона не так поводиться. Ми дивимося на поведінку, а Господь — на серце. Людина, обділена інтелектуально, більше здатна до спілкування серцем, вона менше осуджує інших», — каже асистент Ірина.

Утім на державному рівні в Україні досі не розмежовуються розумово неповносправні і психічно хворі. Їх утримують разом в інтернатах. Як пояснив Андрій Іщик, психічно хворим потрібно надавати фахову медичну допомогу, а розумово неповносправні просто потребують бути разом, спілкуватися.

Богослов’я на практиці

Укорінення ідей «Ляршу» в Україні почалося із заснування в 2001 році при львівському Українському католицькому університеті Центру духовної підтримки осіб з особливими потребами «Емаус». Очолює центр Зеновія Кушпета. Відтоді для першокурсників УКУ щороку організовуються презентації «Лярду» та спільнот «Віра і Світло». В УКУ також виходить друком вісник «Емаус». Утім ще з початку 1990–х років видавництво «Свічадо» почало перекладати українською і видавати книги Жана Ваньє. Громадськість під впливом цієї літератури змінювала ставлення до людей з особливими потребами.

Емаус — це назва біблійного міста. Після того як Христа розіп’яли, до нього вирушили двоє Ісусових учнів. Вони в усьому розчарувалися, почувалися дуже самотніми. Їм складно повірити в переміну, що мала настати, адже вони бачили Учителя розбитим. Дорогою до них приєднався Ісус, і відчай розвіявся. Та впізнали вони Його аж в Емаусі. Людям з особливими потребами потрібно, щоб хтось поговорив із ними, дав зрозуміти, що Бог їх не залишив, що кожна особа має в цьому житті свої дари і покликання. Що після страждань і терпінь приходить день воскресіння.

За словами президента Інституту релігії і суспільства УКУ, відомого публіциста й правозахисника Мирослава Мариновича, з появою центру «Емаус» в УКУ з’явився епіцентр застосування богословських наук у практичному житті. «Коли людина з особливими потребами перед тобою розкривається, у тобі відкриваються джерела, які теоретично неможливо осягнути, але треба духовно пережити, — пише пан Маринович. — І ти починаєш розуміти, що не ти даєш, а насправді тобі дають». До речі, цього року Інститут екуменічних студій Українського католицького університету за підтримки міжнародного «Ляршу» запроваджує нову спеціалізацію та магістерську програму з соціальної педагогіки, передусім для роботи з розумово неповносправними.

ДОВІДКА «УМ»

Жан Ваньє — гуманіст, письменник, богослов. Син генерал–губернатора Канади, доктор філософії та богослов’я, викладач Торонтського університету Жан Ваньє, коли йому було 35 років, залишив професійну кар’єру для того, щоб жити разом із розумово неповносправними. Прожив 44 роки з двома друзями, яких узяв з інтернату для психічно хворих.

ВАРТО ЗНАТИ

«Лярш» — це переважно будинок, де мешкає 5–6 розумово неповносправних людей (їх забирають з інтернатів) разом із молодими асистентами–добровольцями, що належать до різних культурних та релігійних середовищ. Вони разом моляться, спілкуються і працюють. Люди з особливими потребами живуть тут постійно. Волонтери самі обирають, на який термін оселяться разом із ними. «Лярш» — це екуменічний рух, де кожен поважає віросповідання іншого, відкриває для себе різноманітність світу та потрібність і цінність кожного.