Зерно на воді

Наприкінці нинішнього сільськогосподарського року український селянин опинився на черговому роздоріжжі: або вирощувати, або ні... Під прогнози аналітиків, що у перспективі виробництво продуктів харчування стане найвигіднішим бізнесом у світі, хлібороб намагається звести свій власний дебет із кредитом. І розуміє, що нині про прибутки говорити завчасно. Натомість треба вкладати, вкладати і ще раз вкладати.

І при цьому ... боротися за своє право фінансувати розвиток галузі. Скажімо, один з найбільших вітчизняних агровиробників і експортерів, вкладаючи у логістичну мережу сотні мільйонів доларів — у тому числі й кредитів, виданих під державні гарантії уряду Данії(!), — через доморощених державних чиновників не може виконати багатомільйонні контракти, відмова від яких нанівець руйнує імідж України як експортної держави. Йдеться про поставки продовольства на ринок Ірану, гуманітарну допомогу Ефіопії, зрештою, можливу втрату традиційних ринків збуту.

Ціна врожаю: боротьба за грами і копійки

З початку нинішнього маркетингового року — з 1 липня — Україна вже продала на експорт 8,5 млн. тонн зерна. Міністр агрополітики Юрій Мельник, демонструючи посадовий оптимізм, прогнозує: загалом експортують ще 11,5 млн. тонн. Оскільки цьогоріч зібрали зерна на 10 млн. тонн менше, ніж у рекордному 2008 р.— 43,5 млн. тонн проти 53 млн., а продати планують усього лише на 4 млн. тонн менше (20 млн. тонн проти минулорічних 24), розумієш: влада сподівається на запаси внутрішнього ринку.

З іншого боку, прибутки більшості експортерів зерна впали до «санітарного рівня». Оператори ринку розповідають: якщо у кращі часи мали до 20, то нині — лише кілька доларів. «Не вірте, коли кажуть, що трейдер має 100 доларів заробітку на тонні пшениці, — каже Юрій Мельник. — Усі вони залежать від світової ціни». А вона також грає проти українського селянина: у світі цьогоріч перевиробництво зернових. Раніше прогнозували зібрати 1753 млн. тонн, а тепер бачать, що буде не менше 1760 млн. Це значить тільки одне: ціни зростати не будуть.

Український транспорт дорожчий за ... голландський

Цьогорічні хвороби росту, втім, не заважають експертам робити глобальний прогноз. «Впровадження інтенсивних технологій та здійснення низки реформ у агропромисловому комплексі дозволять Україні вже через сім років вирощувати 80 млн. тонн зернових, — стверджує президент Української зернової асоціації Володимир Клименко. — 45 млн. з них ми зможемо експортувати». Втім, ніхто не забув досвід минулого року, коли держава з величезними труднощами змогла відправити назовні 24 млн. тонн збіжжя. Найвужчими місцями у ланцюжку «від лану до іноземного покупця» були і поки що залишаються транспортування та зберігання збіжжя. А інвестувати мільйони в обладнання та логістичну схему, враховуючи нинішнє безгрошів’я, відважуються одиниці.

«Половина нашого врожаю (20–25 млн. тонн) — це експортний потенціал України, — сказав Президент України Віктор Ющенко на недавньому відкритті річкового терміналу–елеватора для зернових та олійних культур сільгосппідприємства «Нібулон» у селі Вітове Чигиринського району Черкаської області. — Якщо вести мову про економіку цього процесу, то через транспорт, перевалку і складські витрати виробник платить удвічі більше, ніж би це коштувало, наприклад, у Нідерландах». За словами глави держави, тільки завдяки цьому елеватору на 10% знижується собівартість доставки зерна з нашої держави закордонним покупцям.

Кілька місяців тому уряд ініціював програму спорудження міні–елеваторів для великих фермерських господарств. Та, на думку експертів, радикально вплинути на ситуацію може лише спорудження великих складських об’єктів.

Полтавщина проблему розв’язала

Минулої п’ятниці у Полтавській області — у місті Глобине та селищі Ромодан — підприємство «Нібулон» відкрило ще два нових елеватори потужністю по 60 тис. тонн, збудованих за останнім словом техніки. «Наша інвестиційна програма на 150 мільйонів доларів передбачає спорудження елеваторів загальною потужністю першої черги 440 тисяч тонн, — розповів генеральний директор ТОВ СП «Нібулон» Олексій Вадатурський. — Ми введемо їх у дію до 1 січня 2010 року. Таким чином, у центральній Україні працюватиме ще 8 елеваторів та річкових терміналів. Якщо помножити їх потужність на чотири обороти зерна, то ми щороку зможемо обробляти до 1,76 млн. тонн збіжжя. Після пуску другої черги загальна місткість складських приміщень подвоїться. Завдяки їм, а також нашому флоту, українські аграрії отримують вищу, а значить справедливу, ціну за свою працю: додатково 50–100 гривень на кожній тонні». «Тільки завдяки правильній логістиці, якщо помножити зекономлені гривні на загальну кількість експорту, виробники отримають додатково 2,5 млрд. гривень», — підсумував Юрій Мельник.

Завдяки двом новим елеваторам загальна потужність складських приміщень у Полтавській області становитиме 1,5 млн. тонн. «Така кількість елеваторів розв’язує проблему аграріїв області зі зберігання власного збіжжя, — стверджує полтавський «губернатор» Валерій Асадчев. — Для нас це дає підстави з оптимізмом дивитися на виконання обласного, а також районних та місцевих бюджетів». За словами Асадчева, місцеві кошториси, які наповнюються за рахунок підприємств АПК, у нинішній кризовий час працюють. На відміну від інших, які «живляться» від доходів промислових підприємств.

«Накрити» елеваторами Полтавщину — справа більш ніж важлива. Бо ця область вирощує 20% від загальної кількості вітчизняних зернових та олійних культур. Також суттєво зменшиться дефіцит елеваторних потужностей у сусідніх регіонах: Дніпропетровщині, Запоріжжі, Черкащині. Як вважає президент Української аграрної конфедерації Леонід Козаченко, Україні було би достатньо десяти таких аграрних проектів, як «Нібулон», щоб розв’язати невідкладні проблеми галузі.

Присядемо на доріжку!

Утім, лише елеваторними потужностями, як би оптимістично не оцінювали їхній розвиток посадові особи, проблему не вирішити. Друга складова — транспортна — є не менш важливою. «Дніпро фактично стає транспортною артерією, якою йтиме зерно, — прокоментував наміри Олексія Вадатурського пустити цією рікою власні багатотоннажні несамохідні судна Валерій Асадчев. — І повірте: невдовзі тут ходитимуть не тільки зерновози!».

Але, на превеликий жаль, українське зерно через технічну нерозвиненість морських портів та деструктивну позицію чиновників галузі не мають багато шансів вийти за межі внутрішніх вод. Ситуація може серйозно вдарити не тільки по експортному потенціалу України, а й її конкурентному становищі з давніми «заклятими друзями» — Росією та Казахстаном. Як відомо, вже кілька років ці три держави збираються створити спільний пул зернових експортерів, при цьому кожна торгується за свою долю у ньому, апелюючи до власних козирів. У Казахстану це дуже якісне зерно, в росіян — об’єднана зернова компанія, а у нас — глибоководні порти. Якщо ми втратимо цю перевагу, то сусіди просто зітруть нашу державу у цьому поєдинку, а Україна залишиться наодинці з власним збіжжям.

Проблема номер один: підхід до причалів міліє, державні порти, збираючи багатомільйонні канальні збори, використовують ці кошти на що завгодно, окрім як поглиблення дна. І при цьому умудряючись вставляти палиці у колеса приватним терміналам, які вміють працювати ефективніше. Лише один приклад: вже третій тиждень стоїть на рейді судно «Превентер», яке, за міжнародним контрактом, має прийняти на борт 60 тисяч тонн ячменю для Ірану. Миколаїв­ський морський торговий порт не дає дозволу «Превентеру» підійти до причалу «Нібулону», мотивуючи таке рішення тим, що довжина судна ... більше 170 метрів. Але з 2003 року «Нібулон» успішно прийняв біля свого причалу кілька сотень суден такого розміру, у тому числі протягом останнього року неодноразово довжиною 225 метрів, які нічим не відрізняються від «Превентера». До того ж, причал «Нібулону» проектувався під важкі крейсери–авіаносці довжиною понад 300 м, зокрема, крейсера «Варяг», які будував Чорноморський суднобудівний завод.

Керівництво Миколаївського порту не переконали ні доводи державного підприємства «Дельта–лоцман», яке на тренажерах відпрацювало всі етапи «спілкування» судна з Бузько–Дніпровськолиманським каналом, ні навіть гідрографічний катер, який, як сапер, мав іти перед «Превентером», спеціальним локатором «прощупуючи» глибину дна. При цьому «Нібулону» забороняють поглибити дно... власним коштом.

Іноземний слід чи бажання хабара?

Про матеріальну зацікавленість державних чиновників, яку вони мають від того, що допускають до роботи лише фірми, оформлені на підставних осіб, наша газета вже писала неодноразово. Утім державні чиновники не помічають проблеми, тримаючи акваторію на мілині. За вирішення ситуації взявся... Антимонопольний комітет України. Як повідомив на дні відкритих дверей його очільник Олександр Мельниченко, закордонні колеги шалено дивуються, довідуючись, що український АМК втручається у компетенцію дер­жавних структур. Але, як кажуть, маємо те, що маємо.

Як натякнув пан Мельниченко, ситуація, коли Україна стала світовим гравцем на ринку зерна, багато кому не подобається. І тому зацікавлених перешкодити їй у цьому чимало. У тому числі — за межами нашої держави: впливові сили зарубіжних країн мріють знешкодити серйозного конкурента. Утім існує й інша версія — державні чиновники таким чином відстоюють своє право на мільйонні «відкати». Гублячи при цьому водночас дві галузі народного господарства: транспорту й сільськогосподарську. Наприкінці минулого тижня АМКУ висунув вимоги до Міністерства транспорту й зв’язку, які мають усунути конкурентні перешкоди для «Нібулону». Цього разу Антимонопольний комітет, якого традиційно звинувачують у надмірній м’якотілості, вирішив діяти жорстко: на усунення порушень Мінтрансу дали 20 днів. Якщо до цієї дати «Х» Мінтранс не усуне перешкоди для здійснення «Нубілоном» днопоглиблювальних робіт біля причалу компанії, АМКУ скерує подання на виконувача обов’язків міністра і відкриє справу за фактом антиконкурентних дій Мінтрансу.

...Проте, якщо приватні компанії–ескпортери (а таких випадків в Україні є багато) навіть виграють суд проти державних чиновників, то все одно ніхто не зможе компенсувати втрат аграрного сектора. Бо втрата активності трейдера одразу ж спричиняє зниження закупівельних цін: падає конкуренція серед експортерів, і у програші залишається селянин. То ж не виключено, що, опинившись на роздоріжжі й роздумуючи, чи варто йому й надалі сіяти збіжжя, він може прийняти дуже небезпечне для держави рішення.