Живе пиво і живий музей Маркуса Васмайєра

«Перепрошую, але через травму я не зможу так гарно грати, як міг би», — Маркус Васмайєр сідає за стіл і починає розминати пальці на струнах цитри. Ще один інструмент, на якому грає знаменитий німецький гірськолижник, дворазовий олімпійський чемпіон 1994 року в гігантському слаломі та супергіганті, чемпіон світу 1985 року, — скрипка. Для своїх прихильників колишній спортсмен навіть записав спеціальний альбом «Різдво в Шлірзее» з традиційною для Баварії музикою в його виконанні.

Із всебічно розвиненим лижником ми познайомилися на території етнографічного музею архітектури, побуту та зимових видів спорту, створеного ним самим. «Український тиждень», що відбувався тут місяць тому, став першим міжнародним фольклорним фестивалем у музеї Васмайєра.

«Я чув про ваших козаків і писанки й раніше»

«Цю акцію ми робимо вперше, — каже спортсмен, який став громадським діячем. — Коли відкрили музей, я планував робити такі міжкультурні фестивалі, і першим мав бути фестиваль норвезької культури. Я багато був у Норвегії, спілкувався з норвежцями і з’ясував для себе, що їхня культура дуже подібна до баварської. Але Вікторія (Вікторія Щербань, українка, ініціатор «Українського тижня». — Авт.) виявилася спритнішою і наполегливішою. Вона мені багато і з такою любов’ю розповідала про Україну, що я не міг встояти, щоб не піти з нею на співпрацю».

Україна до вересневого фестивалю не була для Васмайєра terra incognita. Він знав про наші писанки — у бавраців є подібний звичай розмальовувати яйця на Великдень. «Ми з татом мали спеціальні книги, звідки, зокрема, дізналися про цей різновид українського мистецтва», — розповідає Маркус. Також він багато чув про українських козаків, дивився спеціальні документальні фільми. «Донедавна я про все це знав, а тепер, коли приїхали українці, безпосередньо доторкнувся до цієї культури», — тішиться Васмайєр. Відтак він остаточно вирішив відвідати Україну.

Як гірськолижник став музейником

Васмайєр — високий, стрункий 46–річний блондин із блакитними очима, трохи засмаглий і, здається, весь час у доброму гуморі; останнє є дуже важливим у процесі спілкування із персоналом та відвідувачами. Гостей у його володіннях підкуповують найсмачнішим у світі живим пивом, яке варять на місці, та різноманітними експозиціями. Наприклад, повноцінним музеєм історії електрики у Німеччині — це ще одне хобі Васмайєра.

Етнографічний музей архітектури у Шлірзее — лише одна зі справ Маркуса, і навіть не головна. Ще є робота на телебаченні і дві фірми.

«Я ж не завжди мислив себе лише у спорті. Мій тато — реставратор, і я гадав, що також займуся цією роботою, навіть учився. Але у 18 років почав робити хороші успіхи у спорті й пішов цією дорогою», — розповідає герой німецького зимового спорту.

Як гірськолижники стають музейниками? Це цікава історія. Коли Маркус був малим, його сім’ї велося нелегко. І тато, щоб родині було де жити, відреставрував один старий сільський будинок. Коли ж для Васмайєра настав час іти зі спорту, він довго думав, якою справою зайнятися, і згадав про відреставрований батьком дім. «Історія мого краю була мені близькою, тож я вирішив почати такий проект», — каже Маркус. Музей офіційно відкрили у 2007 році, хоча до самої реалізації йшли фактично 10 років: два роки Васмайєр виношував ідею, ще сім років підбирав експонати.

Зараз музей займає вісім гектарів, (а всього є 25 гектарів), уся ця земля належить Васмайєру. «Гадаю, ми й надалі будемо розширюватися, адже постійно знаходимо хати в Баварії, які стоять без догляду і можуть узагалі пропасти: розбираємо їх, а потім перевозимо сюди і збираємо знову», — розповідає захоплений спортсмен–музейник. На майбутнє він планує передати музей громаді — якщо діти не захочуть продовжувати цю справу. Нав’язувати такий вибір Маркус малим не хоче. Каже, що вони самі мають обрати собі шлях і зацікавлення.

— Маркусе, ваш підхід у вихованні досить ліберальний. Невже ви ніколи не кажете дітям «треба»?

— Звісно, слово «треба» час від часу потрібно говорити дитині. Якщо дитина щось хоче, то, як правило, вона уявляє собі вже кінцевий результат. Але на шляху до нього їй часто не хочеться докладати щоденно зусилля. Гарний приклад — спорт, де тебе не завжди переслідує ейфорія від успіху, а й здебільшого рутинна робота. Тому я повторюю своїм дітям: «Якщо ви хочете чогось досягти, то маєте працювати над тим, навіть коли немає бажання». Але я не орієнтую їх на конкретні цілі.

— Ви живете тут неподалік? Адже до нас підходили місцеві відвідувачі і, пишаючись, розповідали, що он та боса жінка, що порається біля тіста, то мама Маркуса Васмайєра, а он іде тато Маркуса. Та й ваші діти допомагають вам встановлювати загороду для свійських тварин.

— Так, ми живемо тут недалечко. Мені було важливо, щоб у цій справі мене підтримала вся родина. І, в першу чергу, моя дружина.

— О! Дружина у вас знаменита — така гарна й завжди усміхнена.

— Дякую. Брігітте — італійка, з півночі Італії, точніше — з регіону Південний Тіроль. Перш ніж почати цю роботу, я порадився з нею, запитав, чи їй це цікаво, і вона мене підтримала.

«Тут у прямому сенсі можна доторкнутися до культури»

Мені дуже сподобалося, що в музеї Васмайєра все можна роздивитися зблизька і навіть помацати руками — старовинний одяг, посуд, можна зазирнути у шафи. Згадую київський етнографічний музей Пирогів — там правила значно суворіші. «Це проблеми дер­жавних музеїв. Так само і в Німеччині, — відзначає господар експозиції в Шлірзее. — Гадаю, такі правила діють через те, що державні заклади працюють насамперед на збереження старовинних речей, щоб репрезентувати їх наступним поколінням. А ми, навпаки, хочемо інтегрувати людей у це життя, щоб вони у прямому сенсі могли доторкнутися до нашої культури та історії. Тому, як ви помітили, у хатах увесь час горить вогнище, працює кузня, у музеї–броварні ми варимо живе пиво, печемо домашній хліб. Щоправда, взимку ми не працюємо».

Методи XVII століття

До зими ще є час, і молодь у музеї працює над реконструкцією чергового старого будинку. Розпитую Маркуса про цю справу та про його помічників.

— Коли виникла потреба перенести ще одну будівлю, постало питання, як здійснити це матеріально. До цього часу я робив реконструкцію на власні кошти, але в даному випадку не міг собі цього дозволити, — розповідає Васмайєр, якого криза також не обійшла. — І от якось у розмові з моїм другом, колишнім футболістом мюнхенської «Баварії» Боббі Декейсером ми вирішили обговорили такий міжнародний проект, запросили молодих іноземців.

Щодо Боббі, каже Маркус, то це дуже цікава людина, яка ніколи не покладає рук і весь час шукає собі нову справу. Зараз у нього є всесвітньо відома фірма Dedon із випуску плетених меблів вищого класу. Крім того, Боббі — засновник фонду Dekeyser&Friends. У рамках цього фонду вони разом і здійснюють новий проект за участі 15 молодих людей. Відтворюють фермерську будівлю старовинними методами — як це було у XVII столітті, коли її зводили вперше.

У СВІТІ СПОРТУ

«Із Кличками я перетинався на певних заходах»

— Маркусе, розкажіть більше про роботу на телебаченні.

— Я працюю там із 1995 року — на центральному національному каналі ARD — як коментатор та експерт у спортивних програмах. Намагаюся, щоб це було живе спілкування й жива «картинка». Наприклад, я першим на нашому телебаченні почав спускатися разом із телекамерою поруч із гірськолижниками.

— Цікаво, чи зустрічалися ви з нашими спортсменами — братами Кличками, які часто бувають і тренуються в Німеччині?

— Я знайомий із ними — ми часто перетиналися на певних заходах. Але тут спрацьовує специфіка тісного спортивного світу, де всі один одного знають, вітаються, проте не завжди заводять дружні стосунки.

— Чи бачите ви своїх дітей своїми наступниками у спорті?

— Мій старший син сам обрав спорт. У 14 років він виявив бажання займатися лижним спортом. Але на той час ми не могли підібрати йому відповідної школи у Німеччині, тому хлопець поїхав навчатися у Північну Італію. Зараз йому 16, і він уже закінчує школу — складає іспити двома мовами: італійською та німецькою. Можливо, це трохи важко, але це був його свідомий вибір, який ми, батьки, підтримали.

— Маркусе, часто буває, що успішній спортсмен після завершення кар’єри котиться по похилій. Вам, як видно, спортивний гарт, навпаки, допоміг у подальших справах?

— Так і є. Як на мене, спорт — одна з найбільших шкіл життя. Там ти вчишся ставити мету, вчишся досягати її. І як у нормальному житті там є хвилеподібні періоди. Я би сказав, що у спорті більше поразок, аніж перемог. Так влаштоване наше життя, і чим раніше ти це усвідомиш, тим краще.

ДОСЬЄ «УМ»

Маркус Васмайєр

Колишній німецький гірськолижник, нині — бізнесмен, телевізійник.

Народився 9 вересня 1963 р. у Шлірзее, Баварія.

Першу велику перемогу у спорті здобув у 21 рік на Чемпіонаті світу–85 в Італії, коли переміг у змаганнях із гігантського слалому. На Олімпійських іграх–94 в Ліллехаммері (Норвегія) здобув дві золоті нагороди. Тоді ж отримав титул «спортсмен року» в Німеччині. На чемпіонаті світу 1987 року здобув бронзову медаль у слаломі–супергіганті. Одружений, має трьох синів.

Хобі: малювання, музика, зведення будинків, серфінг, гірські веломаршрути.

Улюблена страва — печеня з дикого кабана, приготована мамою.

Має власну сторінку в інтернеті — www.wasmeier.de.