Полювання на свободу

«Ми поволі прокидаємося від глибокого сну і наближаємося до професійного арт–ринку. Те, що зараз відбувається в Українському домі на «Арт–Києві», для мене райський сад. Тут художники полюють за частинкою вільного духу. Мистецтво — єдина ніша, де можна говорити правду, — характеризує настрій виставки–ярмарок «Арт–Київ» художник Арсен Савадов. — Сучасне мистецтво не має чіпляти глядача. Краще Малевича квадрат не намалюєш. Вже всі кадри пройшли, всі ерогенні зони стерлися, всі маніяки і фріки в мистецтві смішні. Хочеться свободи. А вона є тільки у мистецтві». І справді, на «Арт–Києві» зі свободою все гаразд. Хто як вміє, так і творить. На чотири поверхи «Українського дому» одні художники вловили свободу в епатажі, інші — в класиці чистого авангарду. Хтось побачив вільний дух у комерції, а дехто, знехтувавши свій професіоналізм, поринув геніталіями в порожнє, беззмістовне аматорство.

Король і серед колекціонерів король

Як уже писала «УМ», перший поверх Українського дому віддали приватним колекціонерам, решту — галеристам. За словами короля швейцарського contemporary Роже Пфюнда, це дуже цікавий підхід. «Ви показали, яку силу в мистецтві можуть мати колекціонери, якщо виставляються разом», — зазначив швейцарський художник, який уперше приїхав в Україну. На «Арт–Києві» пан Роже представив живописні роботи у Великій виставковій залі. У світі Пфюнд відомий більше як дизайнер грошових купюр. Свого часу художник розробив дизайн грошових банкнот Франції, Швейцарії, Китаю. У його залі можна побачити каталог, у якому представлено широкий спектр робіт Пфюнда з 1966 по 2008 рік. «Я бачив гривні. Не знаю, хто ці люди, які на них зображені, що це за будівлі, та, як на мене, дизайн застаруватий. Якби я мав змогу, зробив би більш сучасно», — додав Пфюнд.

Живописні роботи Пфюн­да для багатьох українців є відкриттям. Спосте­рігаючи за періодами його творчості, помічаєш, як він намагається не зупинятися, весь час вчиться, шукає нові мистецькі прийоми. Здавалося б, він працює в одному й тому ж напрямі, малює видатні постаті культури й мистецтва ХІХ і ХХ століть. На портретах впізнаємо Каллас, Ніжинського, Полу Негрі, Анну Павлову, Артюра Рембо, Германа Гессе, Марселя Пруста, Райнера–Марію Рільке. І жоден із портретів за технікою не повторюється. Пфюнд відкрив секрет своєї майстерності: «Генеруй ідеї! Не терплю робити те, що я вже робив. Намагаюся бути щомиті новонародженим. Це дає відчуття вічної свіжості». На жаль, в українських художників, на відміну від швейцарського, боязкість перед експериментуванням. Здалеку можна впізнати мавпи Іллі Чічкана, істеричних жінок Влади Ралко, пальми Олега Тістола, живопис, що світиться, Тіберія Сільваші, андеґраунд Арсена Савадова.

Перші відвідувачі дивилися не так на цінність робіт, як з чиєї колекції картини. Як зізналася «УМ» одна красуня, вона й так нічого не може побачити в сучасному живописі, а от хто з власників годиться на роль жениха, розгледить з першого погляду. Тож не дивно, що її очі просто прикипіли до робіт ужгородського художника Роберта Саллера. Вона довго, кривляючись, вдивлялася в «Мімікрію» митця, а потім побачивши, що картина належить Олесю Довгому з Київради, грайливо заусміхалася і пішла в натовп шукати чиновника, щоб хоч на виставці мати привід до нього позалицятися.

Чоловіки ж не могли відірватися від фотографій Ар­сена Савадова. Упродовж року він знімав шахтарів. Найцікавішою стала серія, в якій вимащені сажею чоловіки три­мають на руках білосніжну дівчину в білому вечірньому платті. «Ця фотосесія ледь не коштувала мені життя. У день зйомок, коли ми спустилися під землю, в шахті сталася аварія. Хлопці сприйняли технічні неполадки, ніби так годиться. Я теж, у свою чергу, зробив вигляд, що все гаразд.

Без посивіння волосся не робився жоден кадрик. Коли піднялися нагору, шахтарі сприйняли мене за свого, поїли чаєм і не відмовляли мені в жодній постановці. Я їх зачарував. Те, що ви тут бачите, — це відзнятий на плівку перформанс. Для мене особисто — це ознака мужності, свято душі», — згадує Савадов.

«Флешка» в трусах і «чорний куб» Шнайдера

До живописної української школи ні в кого не може бути претензій. Що вміють малювати — то вміють. Про це свід­чать 14 галерей, які представляють художників на трьох поверхах «Арт–Києва». Але ідей нашим хлопцям і дівчатам явно бракує. Блондинка в мистецтві Оксана Левченя–Констатиновська представила проект «Соцкапіталізм». На картинах — корови, доярки, в яких упізнається художниця Маша Шубіна, сіно, ферма. Цікавлюся, звідки в такої гламурної пані прояв «совка» на картинах. «Ми всі в цьому виросли, — каже розфарбована краля Левченя–Констатиновська, яка очевидно ферму бачила тільки в американських фільмах. — А те, що вони нетипові для нашого села, це вплив Заходу».

Сергій Хохол, підхопив ідею постмодернізму в епатажі і вирішив показати всім, що таке справжнє contemporary. Його серія робіт «Гівно в золотих рамках» навпроти філігранно написаних картин Віктора Сидоренка, Миколи Жу­равля, Миколи Ма­ценка, Ігоря Гусєва, смішна до спазм на обличчі.

Проте ціни виправдовують різні підходи. Якщо новачки продають свої роботи за тисячу доларів, то класиків оцінюють у декілька десятків. Куратор Олеся Авраменко за картину Гнилицього на емалевій пластині запросила 50 тис. доларів «Це найдорожча робота з минулорічного пленеру в Гурзуфі «Вулиця. Трансформація часу». Художник зараз дуже хворіє. Йому потрібні гроші на лікування», — виправдала позахмарну ціну Авраменко.

Куратор PinchukArtCentre Олек­сандр Соло­вйов теж не залишився осторонь «Арт–Києва». Представив власний проект «Флешка». На десятьох екранах навколо круга в Українському домі безперервно показують відеоролики Миколи Рідного, Володимира Кузнецова, Станіслава Во­лязловського, Ігоря Гусева, групи «Р.Е.П.», Іллі Чічкана, Лади Нако­нечної, Олександра Вереща­ка. Це неякісно зняте, мобільне, коротке, миттєве, без змісту відеомистецтво. «Епоха відео–арту пройшла ще в 90–х. Якісна картинка залишилася в минулому. Зараз кожен сам собі режисер. Художники розважаються камерами та мобільними телефонами. Я зібрав відео рівня youtube, «однокласників.ru». Для художників це побічне мистецтво, яке нагадує відеофільми», — пояснює Соловйов. Переглянувши хоча б відео Іллі Чічкана, погоджуєшся з режисером Пітером Грінуєм: кіно, а може, і все мистецтво — мертве. Чічкан засунув м’яча в труси, поставив камеру на штатив і давай перед об’єктивом викручувати геніталіями. І сміх, і гріх із такого відео–арту першого фріка в українському сучасному мистецтві. Інші художники теж не далеко втекли.

На жаль, до кінця незрозумілим залишився скандально відомий німецький художник–концептуаліст Грегор Шнайдер. У Києві його чекали в гості, та художник захворів і не зміг пояснити українцям свою ідею «чорного куба» за Казимиром Малевичем. Артефакт на «Арт–Київ» не привезли. Організатори випросили 25 фотографій, на яких художник відзняв «чорний куб» і лабіринти коридорів закритої німецької фабрики. Шнайдер за свій «чорний куб» отримав «Золотого лева» на Венеційському бієнале. n

ПРЯМА МОВА

Олег Сидір–Гібелинда,
мистецтвознавець

«Чорний квадрат» — моя улюблена тема. У Венеції у 2001 році я дві години стояв у черзі, щоб зайти у німецький павільйон і побачити «чорний куб». Сьогодні Шнайдер будує переходи. Це пафос перебудови, чистота авангарду, модернізму. Якщо можна продати, то важко. Решту робіт тут можна і треба продати. Правда, деякі з них уже мають власника. Це нормальна світова практика, коли на виставці висить робота, а біля неї кольоровий папірець, що картину продано. Ми, глядачі, від цього тільки виграємо. Для приватних колекціонерів це трошки реклама. Вони тут постійно виставляються. Почався конвеєр. У мене є підозра, що наші художники непогано живуть. Знайомий художник міг бути на пмж в Німеччині. Повернувся сюди і каже, що ніякий ідіот там йому не дасть 10 тис. євро за одну картину. В Європі скупердяї, а тут запросто куплять.

Люди, які відчувають, що не є contemporary, сюди не потикаються. Одні й ті самі імена. Для мене цікавою була галерея «Ленін». Чув про неї, та щоб побачити, не хотів їхати в Запоріжжя. Хотілося б, щоб реалізувався мій проект, який розставив би все на свої місця у мистецтві. Треба з лексикону прибрати одне єдине слово — успішний. У нас це — стрижень. Він успішний художник — усе, в людей починаються судоми радості, спазми. Художник повинен трошки страждати. Років 15 відчувати, по чім фунт лиха. Коли починає думати, як підлаштуватися і продатися, це вже кінець».

Ольга Петрова,
мистецтвознавець

«Це дуже буржуазно–респектабельна виставка. Представлені художники, які за останніх 18 років, за період незалежності України, весь час були на арені. Художники експонують свою техніку, яка випрацьована. Це на мене справило враження класики постмодернізму. Ніяких змін. У декого пішла інша тема. У Ройтбурда з’явилася блакитна ваза, оголена жінка, китаєць. Раніше там були одні гомосексуалісти. Але техніка практично не змінилася: ті самі режисерські підходи, ті самі голови, мухи. Зрілих художників органічно продовжують група «Р.Е.П», Леся Хоменко. Якраз молодим художникам я б закинула, що в них нема новизни, знаходяться під сильним тиском нових авторитетів. Це на них тисне. Хоча на вербальному рівні молоді хочуть заперечувати. Слон Лесі Хоменко — це фактично те, що робив Гнилицький. Є психологічна залежність, озираються на старих.

Для мене художнім потрясінням є швейцарський художник Пфюнд. У наших хлопців немає емоційного накалу. Маяковський казав, що мета творчості — самовіддача. Я побачила бажання голосно крикнути, заявити про себе. У Влади Ралко це відчутно. Її дуже багато і вона дуже одноманітна, нема розвитку. Вони її розкручують. Це проблема ринкових стосунків, а не художньої снаги. У рельєфах швейцарського художника я відчула шал ґатунку Пікассо. Пфюнд іде за системою класичних авангардистів. Рельєфи можуть нагадувати Брака, серійність узята від Ворхола. Але в нього є потуга людини вільного світу. Наші хлопці весь час хочуть прорватися. Вони вже прорвалися, але залишився присмак постійної боротьби свободи і несвободи. Образ ворога відчутний. У нього цього нема. Є вільне плавання. З таким поєднанням художників виставка, як на мене, якісна і спокійна».