Безправний тато

В Україні панує «юридичний матріархат». Принаймні в цьому переконані українські чоловіки, які роками намагаються в суді відстояти свої батьківські права. Якщо раптом дитина стає «яблуком розбрату» в колишній сім’ї, закон апріорі — на боці матері, кажуть фахівці. Навіть якщо вона наркоманка, алкоголічка і взагалі не цікавиться дитиною, суд дає жінці «останній» шанс. Судді часто закривають очі на бажання дитини жити з татом, а чоловіків не сприймають як повноцінних вихователів. «Але батько — не другорядний!» — запевняють татки й об’єднуються у громадський рух на захист власних прав.

«Мама для мого сина — лише жінка з фотографії»

Михайло Данкєв, 27–річний токар із Краматорська, вже рік «воює» у судах із колишньою дружиною за дворічного сина Іванка. І поки що програє... Спочатку все було у Данкєвих, як у всіх, — весілля, бажана вагітність, народження дитини... А потім почалася інша «історія». «Поки я був на роботі, до нас додому почали приходити гості — якісь Маринині друзі, родичі. Тривали постійні гулянки з алкоголем — і все в присутності Іванка, — розповідає Михайло. — Я був проти, але Марина не звертала увагу на мої зауваження. Тоді я переїхав жити до батьків, ми розлучилися. До Іванка я приходив на вихідні, справно виплачував аліменти... Але все частіше став помічати, що дитина живе в антисанітарних умовах (це, до речі, потім підтвердить і орган опіки та піклування), постійно хворіє, гулянки так само продовжуються, тому й забрав сина до себе». Півтора року Іванко жив із татом, Марина ж щомісяця отримувала аліменти на дитину, влаштовувала особисте життя. За цей час мама жодного разу не згадала про сина, не прийшла провідати. Аж доки Михайло не вирішив через суд забрати в колишньої дружини право отримувати аліменти. Тут Марина раптово згадала про Іванка — і тяганина почалася. «Суд дав моїй дружині останній шанс — вона ж мати, народила дитину — й вирішив, що син має жити з нею, — розповідає Михайло, — при цьому ніхто не звертає уваги, як я ставлюся до дитини, як Ваня до мене ставиться. Ніхто не враховує, що хлопчик зовсім не знає матері, — для нього це лише жінка на нашій весільній фотографії. У свої два з половиною роки Ваня знає, хто такі баба, дід, тато. Слово «мама» для нього незнайоме».

Уже були спроби примусового відбирання дитини в Михайла. «Прийшли представники виконавчої служби до нас додому, Марина схопила дитину і вибігла на вулицю — Ваня страшенно перелякався, почав плакати... Довго не міг заспокоїтися. Тепер каже: «Ця тьотя — погана», — згадує Михайло. — І от скажіть, як я можу дозволити виконати рішення цього суду — це просто загубить здоров’я дитини! Ваня ж — не річ, не земельна ділянка чи автомобіль. Він має власні почуття...»

«Тату, я живу, як на війні!»

Не менш драматична батьківська історія і в Олександра Матвійчука з Одеси — він уже п’ять років судиться за доньку Аліну. «Дружина взагалі не хотіла дитини, збиралася зробити аборт, а коли народила, сказала: «Хотів її, то й займайся», — розповідає Олександр. Так і було: впродовж шести років дівчинкою опікувався тільки батько. Ірина — мама дитини — дуже рідко провідувала Аліну. Дівчинка вчилася у найкращій школі міста, відвідувала гуртки й чудово ладнала з батьком. Але з якогось дива жінка вирішила відсудити доньку, коли тій виповнилося вісім років. Одеський суд усупереч бажанню дівчинки вирішив забрати дитину в тата і передати на виховання мамі. «Уже два роки я не бачуся з дитиною — навіть не знаю, де вона. А мені хоча б дізнатися, що з нею все гаразд, поговорити по телефону... Колишня дружина переховує доньку. І всі мої поневіряння по судах ні до чого не привели», — каже Олександр.

Мама забрала дівчинку просто зі школи — за допомогою міліції, без участі виконавчої служби суду та присутності батька. Як запевняє Олександр, дитину силоміць посадили в машину і повезли в невідомому напрямку. «Я впевнений, що Ірині дочка не потрібна, вона і зараз нею не займається, — каже Олександр. — Єдина її мета — зробити мені боляче. Я намагався вирішити проблему мирним шляхом, без суду, адже Аліна дуже страждала, казала мені: «Тату, я живу, як на війні». Але колишня дружина просто зациклилася на злобі й увесь час казала: «Я тебе знищу»...

Батько «відповідає» за зовнішній світ дитини

Подібних історій — сотні, запевняє Євген Коновалов, засновник татусевого руху в Україні. Деякі батьки, доведені до відчаю, навіть оголошують голодування — як, наприклад, Олександр Стащук із Тореза. Були, мовляв, навіть випадки, коли непутящі матері, вихованню яких суди віддавали перевагу, доводили дітей до інвалідності. «В Україні все частіше відбувається дискримінація татусів і взагалі чоловіків за статевою ознакою. Це дивно, можливо, звучить, але це факт, — каже пан Євген. — Дуже часто порушують права батьків представники органів опіки і піклування при райрадах, міськрадах, органи прокуратури, а найбільше — суди». При цьому, переконує Євген Коновалов, якщо батько є нормальним громадянином, активною людиною і спроможний забезпечити сім’ю, але має інвалідність, суд навряд чи ухвалить рішення на його користь — навіть якщо дитині доведеться жити натомість у дитячому будинку.

Правознавці лише розводять руками: судді — теж люди, і вони, ухвалюючи рішення, керуються не лише нормами закону, а й власними переконаннями. А у нашому суспільстві існує стереотип: батько не зможе виховувати дитину краще, ніж мати.

Вікторія Борисова, дитячий психолог Центру психології сім’ї «Лелека» каже, що з подібними випадками правової безпорадності татусів стикається часто. «Упродовж року один за одним до мене звертаються татки, які фактично б’ються головою об стіну нашої системи, — каже Вікторія Борисова. — Ситуацій, коли мами забороняють дитині спілкуватися з батьком, забороняють приносити іграшки, подаровані татом, — безліч. І тут не тільки порушуються права батьків, а, в першу чергу, — права дітей: їх не питають, чи хочуть вони спілкуватися з татом, не враховують відсутність батьківського виховання. Малюки часто навіть не знають, що тато є і що він хоче бачитися».

Проте батьківське виховання не менш важливе, ніж материнське, переконують експерти. «Чоловіки більш стабільні психоемоційно, вони менше схильні до гіперопіки, — стверджує Вікторія Борисова, — чоловіки не настільки імпульсивні, як жінки. І поняття «післяпологової депресії» їм не знайоме. Тому батьківське виховання більш стабільне, рівне: все дозовано — менше емоцій, більше логіки й аналізу. Існує закономірність: тато передає дітям мудрість попередніх поколінь, інтелектуальний розвиток. Батько відповідає за всі соціальні контакти дитини. Мама — це внутрішній світ дитини, тато — зовнішній. І від того, наскільки дитина «наповнена» батьком, залежить майбутня впевненість малюка — настільки сміливо дитина потім «вийде» до однолітків, до оточуючих. Упевненість, стабільність, самооцінку — немає значення, хлопчику чи дівчинці, — «дає» батько».

У дитини ж, яка стає для батьків предметом «розборок», неодмінно страждає психіка. «Кожен із нас складається із маминої та татової половинки, — каже пані Вікторія. — І якщо найближчі люди для малюка не можуть між собою домовитися, всередині в дитини теж відбувається конфлікт. Причому не тільки на рівні психіки, емоцій, а й фізіології в тому числі. І діти, які ростуть у постійному стресі, як правило, мають психосоматичні розлади. У них страждають нервова, серцево–судинна системи, кишково–шлунковий тракт».

Татки варять супи й заплітають кіски

Із правовою несправедливістю активні татусі не збираються миритися: вони об’єдналися в громадський рух — Міжнародний союз мужніх татусів уже згуртував 249 родин з України та Білорусі, у яких чоловіки–інваліди самотужки виховують дітей. Звертаються татусі у Європейський суд із прав людини та організовують на столичному майдані Незалежності пікети — аби на їхні проблеми звернули увагу чиновники. «Ми вимагаємо припинити дискримінацію татусів і взагалі чоловіків за статевою ознакою, — каже Євген Коновалов, — вимагаємо встановити кримінальну відповідальність посадових осіб за неправомірні рішення, коли йдеться про долі дітей». До чиновників у татусів є чимало пропозицій: «Ми, наприклад, уже давно вимагаємо ввести двотижневу оплачувану декретну відпустку для тат — одразу після народження дитини. У багатьох країнах це вже існує. У Швеції взагалі кожен із батьків зобов’язаний не менше двох місяців бути в декретній відпустці».

Підвищити статус батька, переконані активісти руху, допоможуть проголошений День тата та різноманітні розважально–сімейні акції. «Ми вже проводимо міжнародні змагання для татусів — минулого року до нас приїжджали учасники з семи країн Європи, — розповідає Євген Коновалов, — чоловіки змагалися у готуванні обіду, заплітанні кісок, співанні колискової. Татусі теж із задоволенням це вміють робити — потрібно ламати радянські стереотипи. Ми це і робимо».