У Києві я свій. Був. За два останні дні перебування на фестивалі «Молодість» відчув себе абсолютно самотнім і чужим, як це сталося багато років тому в Америці. Я це зрозумів, прогулюючись пішохідною доріжкою мосту метро. День видався доволі сірий, жодного перехожого, тільки шум машин. Почав рахувати металеві коробки і збився з ліку. Повз мене їх проїжджало тисячі. Люди з машин дивилися на мене, я на них, і тим часом ми всі залишалися в абсолютній самотності. Чому все більша різниця і самотність між людьми? І де в цьому світі місце мистецтва? Що робити мистецтву? Для кого воно?
Причина всьому — комфорт. Еліта має комфорт. Інші, умовно назвемо їх рабами, мріють про нього. А це різна психологія. Для кого з них призначене мистецтво? Упродовж трьох віків творчі, індивідуальні особистості виконували роль або просвітителів, або виражали те, що люди відчували, здогадувалися та не могли висловити. Сьогодні світ змінився настільки, що мистецтво поділилося між елітою, яка крутиться в цьому всьому, і рабами, яким не до цього. Для останніх мистецтво, яке було поряд із просвітленням і пророкуванням, стало дизайном. Візьмемо за приклад кіно. Ті фільми, які для публіки, на фестивалі не беруть, а на ті, які показують на «Молодості», безсенсово витрачати час і гроші поза межами кінофестивалю.
Мої очі не витримують сучасного кіно. Недавно я пішов на Тарантіно, який наробив багато галасу серед публіки. Подивився, прочитав декілька інтерв’ю з ним і зрозумів, що більше на цього режисера не піду. Так само «за чутками» пішов на «Адмірала». Це не моє кіно, а молодим воно подобається. Я не кажу, що сучасні люди — мутанти. Просто для них миготіння на екрані стало нормальним, а гучний звук рок–музики на всю вулицю — необхідним. Молоді люди перестали розуміти наш гумор і все більше сміються з американського чи англійського. Це одна з причин, чому я не викладаю студентам акторської майстерності.
Мистецтво змінилося. У своїй телевізійній версії «З приводу лисої співачки» за Еженом Йонеско я показав акторів старої школи. Там повертається відвертий грим, що означає актори не є цими людьми, вони їх творять. Сьогодні сучасного актора вчать бути собою, бути простішим, щоб до нього потягнулися. Їм кажуть — розвивайте тіло, вчіть іноземні мови, вмійте стрибати, їздити верхи, водити машину, за обличчям слідкуйте, якщо треба, зробіть пластичну операцію. Це було і в минулому, але на другому плані. Слава актора була в іншому. Але я не можу їх цього навчити. Мої настанови заважатимуть акторам у сучасному ритмі життя, коли за день знімають одну серію серіалу. Я їх учитиму набиратися духу, підходити до всього творчо. Відповідно з таким підходом за 12 годин роботи група зможе зняти дві хвилини фільму.
Ми бажаємо стати для всіх. Але чи варто це того? Ті, хто вільно володіє англійською, кажуть, що наші улюблені закордонні письменники Хемінгуей і О. Генрі в російському перекладі зовсім інші, ніж в оригіналі. Це справа рук наших перекладачів. За радянських часів перекладами займалися талановиті автори, які не могли проявити себе як творчі особистості. Вони знали мову, відчували автора, але не могли займатися просто перекладами. Їхня творча натура створювала зовсім інший текст. Ми любимо Хемінгуея не того, котрий жив на Кубі, а того, якого нам зробив перекладач. Гумор О. Генрі — може, зовсім і не його гумор, а наших перекладачів. Це прекрасна небезпека нашої культури. Ми повинні цінувати своє і не нав’язувати іншим. Голлівуд захопив світ спрощеним мистецтвом. Проте американці водночас творять мистецтво для себе, про яке не знають інші. Нам не треба доганяти Голлівуд, боротися з ним і розчинятися в глобалізації. Адже ми маємо власний гумор, зрозумілий тільки нам, який чомусь забуваємо, а чуємо інші, чужі для нас жарти. Повернувши своє, ми повернемо мистецтву його важливу місію просвітлення і пророкування, а дизайн залишимо Голлівуду.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
