Аукціон байдужості

...«В аукціоні візьмуть участь роботодавці, керівники профспілок і громадських організацій, політики, спортсмени, видатні люди України, для яких не втрачені поняття честі, совісті, патріотизму» — так анонсували учасників першого благодійного аукціону мистецьких виробів, виготовлених руками інвалідів, його організатори. Під час доброчинної акції планували зібрати кошти для молодої жінки–інваліда Оксани Шаленко, яка потребувала негайної операції. Роботи, які виставлено на продаж, надсилали з усіх регіонів України: графіка, написані маслом, тушшю й аквареллю картини, жіночі прикраси і поробки з бісеру, вишивка. Особливо вразило гостей дерево з намистин, виготовлене дівчиною–інвалідом за допомогою однієї руки і губ...

«На Андріївському узвозі продають багато речей, які роблять здорові люди. Та це — ширвжиток на продаж. Мистецтво кудись поділося з тих виробів. У речі, виставлені в нас, було вкладено стільки праці й серця, що, за великим рахунком, їх можна було б продавати на престижних міжнародних аукціонах», — наголошує Володимир Петровський, голова Всеукраїнської профспілки працездатних інвалідів. Та результатом аукціону стала смішна сума — 300 гривень. Саме стільки коштувала лялька–мотанка, придбана незрячим інвалідом Миколою Мацьком. Пан Микола, який став на доброчинному заході єдиним покупцем, пояснив, що не може піти з порожніми руками, знаючи, що нічого не продано. А що ж видатні люди, «розум, честь і совість нашої епохи»? «Треба сказати чесно: незважаючи на обіцянки, НІХТО не прийшов. На сьогодні й українська влада, й український бізнес, а за великим рахунком — і українське суспільство — ще не готові сприймати проблеми інвалідів ні як власні, ні як суспільні», — підсумовує Володимир Петровський.

Аукціон не допоміг Оксані Шаленко. Того дня, коли на Майдані гримів мільярдний концерт на підтримку кандидатки у президенти, дівчина померла…

Роботодавці бояться слова «інвалід»

Вищезгаданий аукціон мав стати родзинкою науково–практичної конференції «Актуальні проблеми трудової реабілітації і працевлаштування інвалідів», яку ініціювала громадська організація «Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів». А натомість укотре продемонстрував байдуже ставлення суспільства до людей з обмеженими можливостями. І це лише вершина айсберга проблем, які мусять долати ці мужні люди. Щоб працювати, заробляти гроші й просто жити повноцінним життям.

«За даними Мінпраці, на сьогодні в Україні працює 565 тисяч інвалідів, але ця цифра нереальна, — каже Володимир Петровський. — Бо, на превеликий жаль, інваліди заробляють тим, що заводять по 10 трудових книжок, віддають їх у різні фірми і просто купуються останніми за 100 гривень на місяць». Адже за законом, кожна структура мусить працевлаштовувати 4% інвалідів або сплатити 4% річних свого зарплатного фонду на соціальний захисту інвалідів. Це й уможливлює різноманітні махінації. «Держава має зацікавити роботодавця брати на роботу інваліда», — вважає Михайло Новоседський, керівник громадської організації «Обличчям до істини». Стурбованість пана Михайла викликає і механізм нарахування пенсій інвалідам. Згідно з чинним законодавством, левова частка пенсії залежить від розміру середньої зарплати. Тобто, не маючи великої зарплатні, людина ніколи не матиме достойної пенсії. А оскільки заробляють інваліди небагато, то й пенсія виходить — 500—600 гривень. На неї і здоровому прожити важко, що вже казати про людину, якій потрібні ліки, допомога по догляду, медичне обслуговування. І хоча пенсійний стаж інваліда дещо більший (бо нараховується від моменту отримання інвалідності), та він не відіграє великої ролі у розмірі виплат.

На Заході, отримавши інвалідність, працівник не звільняється з підприємства. Навпаки, підприємство облаштовує для нього робоче місце. Наші роботодавці бояться слова «інвалід», вони не знають, як плідно може працювати така людина, як вона цінує свою роботу. Фірми, що можуть і хочуть виконувати закон, працевлаштовують інвалідів І і ІІ групи. Їм дають роботу кур’єра або секретаря. Та працівник — це обличчя фірми. Тому часто інвалідів просто ховають від клієнтів. Але, попри все, вони працюють.

А що робити тим, хто обмежений у русі або сліпий? Цих людей ніхто не хоче брати на роботу. Їм залишається праця в УТОС або УТОГ. Незряча 47–річна киянка Валентина розповідає: «Я працюю в УТОСі. Щоб заробити 250—300 гривень, треба працювати місяць. Та й ці виплати невчасні. Нещодавно я отримала платню за червень. Сьогодні вже жовтень. А як платити за квартиру? Пільг у нас немає. І хто ще, крім інваліда, буде працювати за такі гроші?» Микола, інвалід II групи із зору, переконаний, що в УТОС людина повністю залежна від системи: «Деякі керівники УТОСів роблять на них особистий бізнес. Статут виконується лише для галочки. Я від темна до темна виготовляю затискачі для штор (тисяча на день) і отримую за це щоденні 17 гривень. Так цінують мою працю. Законів, які захищають наші права, чимало. Але вони не діють. Чотири роки я добивався, щоб людям–інвалідам, які працюють удома, доплачували чорнобильських п’ять гривень на місяць. Написав на ім’я директора три заяви, та все марно. Хіба я можу чогось добитися серед повноцінних людей, коли не потрібен такому самому інваліду?»

Володимир Петровський вважає, що ситуацію в УТОСах і УТОГах можна змінити, перепрофілювавши їх відповідно до потреб сьогоднішнього дня: «Традиційно згадані товариства працювали у виробництві. Та в умовах ринкової економіки інваліди не можуть витримати конкуренції у цій сфері. Але вони можуть бути у виграші в сфері послуг». Але й тут не все гладко. Харків’янин Сергій Мешій розповів про перший важкий досвід — спільну програму харківської міської влади і регіональних профспілок інвалідів «Суспільні роботи». Та коли фізично обмежені люди почали прибирати краще, ніж здорові, двірники місцевих комунальних підприємств відчули у старанних інвалідах конкурентів та побили їх, вимагаючи останніх забиратися геть з району. Сьогодні, попри всі труднощі, роботу над проектом продовжено. Долучився до нього і міський центр зайнятості.

Неєвропейські стандарти освіти

Юрист Олег Полозюк, інвалід–спинальник, розповідає, що закінчив у 1993 році юрфак університету ім. Шевченка: «Відтоді, крім ремонту, там нічого не змінилося. Незважаючи на те, що багато вишів мають у своїх назвах і статутах слово «європейський», вони далекі від європейських стандартів. Замість того щоб використати світовий досвід і пристосувати навчальні заклади до потреб інвалідів, у нас створюють своєрідні резервації — центри реабілітації, які мають статус навчальних курсів, а не ВНЗ. Такий механізм надання освітніх послуг є затратним і неефективним».

Катерина Кольченко, проректор університету «Україна», єдиного в державі ВНЗ безбар’єрного типу, розповіла, що в їхньому навчальному закладі створені спеціальні робочі місця для студентів–інвалідів: на заняттях присутній сурдоперекладач, текст лекцій демонструється на рухливому рядку над дошкою або видається у брайлівському форматі. Оскільки державної підтримки в такій важливій справі університет не отримує (бо є недержавним), йому доводиться розраховувати лише на соціальні програми. Однією з них була програма «Турбота», згідно з якою навчання студентів–інвалідів оплачувалося з бюджету Києва. Пані Кольченко розповідає: «Це був дуже гуманний приклад того, як міська влада повинна піклуватися про своїх громадян. Та наш мер Леонід Черновецький, який позиціонує себе як великий гуманіст і Божа людина, з минулого року відмінив дію програми. Не офіційно, звичайно, а прикриваючись фразою: «Ну немає у мене грошей!» Його борг перед університетом «Україна» становить сьогодні більш як 16 млн. гривень. Від нас пішло багато фахівців (бо хто ж працюватиме без зарплатні?). З вересня ми попередили 736 студентів–інвалідів про те, що не можемо навчати їх надалі через брак коштів. Сьогодні близько 40 з них знайшли спонсорів, за навчання 90 осіб буде сплачувати Фонд захисту інвалідів, а доля інших 600 залишається невизначеною. Це державний злочин перед Києвом, перед його мешканцями, а перед інвалідами — просто величезний гріх».

На Євро–2012 доведеться червоніти

Однією з умов повноцінного життя людини–інваліда є доступність. Який сенс шукати роботу чи влаштовуватись на навчання, якщо ти не зможеш елементарно вийти з власного будинку, не кажучи вже про поїздку на транспорті? Проблеми починаються з дверей квартири і ліфту, адже їхній проріз не розрахований на інвалідний візок. А пандуси просто не відповідають стандартам! «Держава викидає на це мільйони, а ви спробуйте спуститися тими двома залитими бетонними або металевими лініями у підземному переході! Та від інваліда на візку одні вуха залишаться, доки він ними з’їде!— обурюється Володимир Петровський. — Якщо людина придбала неякісний товар — їй повернуть його вартість. А неякісний пандус? Держава повинна його розбити і побудувати новий. За чий рахунок? Я вважаю, за кошт того, хто дав розпорядження будувати це неподобство. Якби чиновник хоч раз відшкодував збитки — більше ніколи в житті не дозволив би собі недбалості».

Подібну ситуацію маємо з озвученими світлофорами, які покликані допомагати незрячим переходити дорогу. Оскільки на різних світлофорах грає різна музика, людина–інвалід не впевнена, що звучить, — сигнал переходити дорогу, рингтон чиєїсь «мобілки» чи просто грає плеєр. Знову нехтування світовими стандартами. І за це нашій країні теж доведеться червоніти перед світовою спільнотою на Євро–2012. Адже, окрім здорових людей, до нас приїдуть і вболівальники–інваліди. Для нас це трохи дивно звучить, та в усьому світі люди з обмеженими фізичними можливостями живуть повноцінним життям.

«Ви коли–небудь були на стадіоні на футбольному матчі? — перепитує пан Володимир. — Знаєте, що там коїться? Думаєте, якщо я незрячий, то не хочу відчути цього? Мені не треба бачити. Коли я отримую таку енергію, потім цілий тиждень на крилах літаю, згадую, як усе було, як трибуни кричали і що виривалось із душ уболівальників, коли забивали гол і коли пропускали. Бо я така ж людина, як і всі». Отже, інваліди приїдуть, але в яких готелях вони житимуть, як пересуватимуться вулицями і хто допомагатиме їм у цьому — велике питання, від якого залежить імідж держави. Можливо, це стимулюватиме наших чиновників якщо не до дій, то хоча б до роздумів?