Золота лоза

Курирує незвичайну колекцію Інститут виноградарства та вина «Магарач»: науковці щодня стежать за «самопочуттям» унікальних саджанців. Однак проблема може підкрастись з іншого, не зовсім очікуваного боку: без гарантованого бюджетного фінансування на наступний рік частина колекції може «себе вижити».

Виноград живе кварталами

Виноградник як виноградник. Звичайно, якщо оцінювати очима, скажімо, пересічного туриста, що якоїсь літньої днини безтурботно мчить собі автотрасою через найбільше село України Віліне до сусіднього приморського селища Піщане. Однак виноградник за цим селом — національне надбання країни. Таким він був визнаний відповідним президентським указом ще 2005 року.

У так званих 28 кварталах (у кожному по 127 рядів кущів. — Авт.) загальною площею 16 гектарів «мешкають» аж 3 259 зразків різних сортів винограду. Причому не тільки диких родичів сонячної лози чи давно забутих «аборигенів», а й сучасні досягнення вітчизняної селекції. Подібним у старій Європі може похизуватись хіба що аналогічна ампелографічна колекція у французькому Монтельє. Кримська колекція є однією зі світових «родзинок» виноградарства і посідає у світі аж четверте місце.

А почалося все ще в далекому 1814 році, коли в Нікітському ботанічному саду поблизу Ялти висадили перші завезені з Франції, Іспанії, Італії виноградні саджанці. Звідти вже колекційні кореневласні зразки перенесли під Віліне у 1968 році. Ще через двадцять років усю колекцію прищепили на філоксеростійкі підщепи — і відтоді вона слугує й «Магарачу», й усій аграрній спільноті.

«Фактично ця колекція — наша польова лабораторія, справжній полігон», — розповідає старший науковий співробітник відділу селекції, генетики винограду і ампелографії Національного інституту, винограду і вина «Магарач», кандидат сільськогосподарських наук Алла Полулях. Саме тут науковці виводять нові гібриди й сорт винограду, проводять досліди з агротехніки. Словом, на базі цієї колекції реалізуються майже всі наукові програми Інституту.

Навіть вибрики погоди тут сприймають не те щоб із радістю, проте з певним зацікавленням. «Цьогорічні посушливі літо й осінь, коли не випало жодної краплини дощу (а виноградник тільки одного разу поливали), дали нам великий матеріал для порівняльного аналізу. Так певні сорти до кінця вегетації зовсім не зберегли листовий апарат. В інших непоганий урожай, хоча ягода й дещо дрібніша», — розказує вона. Природні дослідження дали змогу виявити та в майбутньому рекомендувати найбільш стійкі сорти до посушливо–спекотного клімату. До таких зараховують місцеві сорти Солдайя, Альбурла, Кутлакський чорний чи західноєвропейські Сіра, Фогельтраубен, Каберне Карменер, Пті буше.

Іноземці стають у чергу

Як не дивно, проте саме під Віліним зарубіжні селекціонери і виноградарі знаходять... свої рідні сорти. Наприклад, швейцарці, німці, росіяни. Свого часу там інтенсивні культури витіснили унікальних аборигенів, які віками зріли на невеличких передгірських територіях. Причому так суттєво, що за півстоліття вони геть зникли з лиця землі. Тепер європейці бідкаються: сучасні промислові насадження виснажують ґрунт, потребують регулярного хімзахисту, тим самим призводять до порушення природного балансу. А тому прагнуть повернути своїх зелених «пращурів» із неповторним смаком і ароматом із затишного кримського обійстя на історичну батьківщину.

А така традиційна виноградна республіка, як Грузія, узагалі може завдячувати кримчанам відновлення своєї ампелографічної колекції. За словами пані Полулях, у силу різних обставин її у гарячі для всього Закавказзя 90–і роки минулого століття майже повністю знищили. «Магарач» чим міг допоміг тамтешнім виноградарям — передав живці понад трьох сортів їхньої селекції, котрі збереглись лише на теренах Криму. Але з першого разу грузинам не поталанило — український подарунок неподалік Тбілісі не прижився, позаяк став жертвою начебто банального самозахоплення з усіма наслідками. Вдруге гості із сонячної республіки приїздили по «свої» живці у Віліне торік. І запевнили кримських колег, що цього разу вибрали надійніше місце для колекційної закладки.

Нині науковці переймаються важливою проблемою — як колекцію без втрат перезакласти, адже прищеплена культура зазвичай за 25 років вичерпує свій біологічний ресурс. Розпочати «перезапис» колекції науковці планують уже з наступного року. Щоправда, за однієї умови — гарантованого бюджетного фінансування.