І баланду з'їсти, і «по фенi заботати»

01.04.2004
І баланду з'їсти, і «по фенi заботати»

(Малюнок Миколи КАПУСТИ.)

      У Пролетарському районі Донецька почала працювати недільна школа дещо незвичної специфіки. Адже відтепер усі бажаючі діти та підлітки проходять тут курс молодого... ув'язненого. Учні школи сумлінно засвоюють теорію та здобувають певні практичні навички, що стануть у пригоді під час імовірного перебування у буцегарні. І, неважко здогадатися, згаданий навчальний процес користується підвищеним попитом. Це підтвердив і директор недільної школи Василь Гурнавський. За його словами, ідею заповнити  вільну нішу на освітній ниві йому підказало саме життя, адже ні в кого нема стовідсоткової гарантії... Як-то кажуть, від суми і від тюрми не зарікайся. «Зате після закінчення нашої школи буде теоретичний і практичний багаж, що дозволяє бути підготовленим до такого повороту долі», — стверджує він. До того ж з огляду на деяких представників виконавчої влади нікому сьогодні і в голову не приходить приховувати свій тюремний стаж. «Скажу більше — іноді саме цей рядок у біографії має визначальну роль під час призначення на керівну посаду, — впевнений пан Гурнавський. — Тепер, навпаки, окремі особи ідуть на величезні витрати, аби придбати липову довідку про судимість і поневіряння в неволі».

      А щодо звинувачень в антиморальності підготовки майбутніх в'язнів директор школи впевнений, що потенційний засуджений необов'язково стане реальним «зеком». «Скажімо, хіба юнаки, які йдуть служити в армію, — потенційні агресори й загарбники чужих країн? — ставить риторичне запитання. — Та й навички, отримані під час служби, теж тримаються про запас, чи що. Бо ті ж демобілізовані юнаки на «гражданці» ходять нормально, а не марширують, карбуючи крок. Хоча вміють це робити і при нагоді можуть продемонструвати. Так і у нашому випадку. Необов'язково наші випускники відразу кинуться шукати нагоди, аби мерщій опинитися за гратами. Однак коли подібне станеться, їм дуже знадобляться знання, отримані у недільній школі».

      Директор школи розказав, що зараз у нього навчаються діти віком від 8 до 18 років, а класи, яких у паралелі аж 14, просто переповнені. В молодших опановують «петардознавство», на який, до речі, кинули оком представники Міносвіти, аби ввести його в загальноосвітніх школах, і «феню».  «Якби ви знали, як ріже слух професіоналу оцей примітивний набір слів, який підлітки видають за справжню «феню»!», — скаржиться директор, великий знавець справи. Причому чимало учнів чомусь вважали себе потенційними відмінниками на цьому уроці, а опинилися серед двієчників. Тому, аби краще засвоїти предмет, тепер не тільки розмовляють на «фені», а й навіть пишуть нею диктанти, перекази й твори. Те ж саме стосується також уроків музики, де опановують пісні відомого спрямування — шансону.

      Викладачі в школі — стовідсоткові професіонали. Причому не теоретики, а практики. Тобто ті, хто завдяки власному досвіду може розповісти й навчити тонкощам перебування за гратами чи за колючим дротом. Бо тільки ці люди на практичних заняттях можуть навчати секретам непростих взаємостосунків із сусідами по камері, умінню правильно приготувати чефір чи сходити на, даруйте, парашу. 

      «Ми не ставимо мети, аби всі випускники обов'язково стали міністрами, народними депутатами чи канцеляристами глави держави, — дипломатично розуміє натяк пан Василь. — Хоча отримані у стінах нашої школи знання нітрохи не стануть на заваді навіть на такому високому рівні». Отже, перефразовуючи класика, ліпше скажу так: Прем'єром можеш ти не бути, але «топтати» зону... хтозна!

  • Одеса Жванецького

    Колись Михайло Жванецький писав: «Письменників в Одесі багато, тому що нічого не потрібно вигадувати. Щоб написати оповідання, треба відкривати вікно — і записувати». Скориставшись цією порадою, відкривши вікно в одеському дворику тепер, швидше, станеш хуліганом, ніж письменником. Змінився час — змінились люди... Що сталося з Одесою? Чому сьогодні вона зовсім не схожа на те «досить гарне місто на нашому Півдні та чиїйсь Півночі», про яке писав і пише Михайло Михайлович? «Одеса тут більше не живе», — як завжди влучно підмітив сатирик. Так, одесити, про яких він писав, роз’їхалися по світу. Але залишилися вулиці, будинки та навіть установи, де бували персонажі Жванецького, де виріс і загострив перо він сам. >>

  • Гумор як робота

    Ідея зробити першоквітневе інтерв’ю з Анатолієм Литвиновим, найкращим читцем гумору в 70—90–ті роки (хто не пам’ятає його хіт «Як ми з кумом вареники варили» і взагалі весь кумівський цикл Павла Глазового), була майже концептуальною: так набив оскомину сучасний гумор із жартами нижче пояса. Але втілити цю ідею в життя виявилося не так просто. Анатолій Васильович, якому зараз 73 роки, переніс інсульт і з дому не виходить. «Що ви вигадуєте? Навіщо вам моє інтерв’ю, я вже в минулому, питайте тих, хто крутиться по телевізору». І все ж, відірвавшись від спільного з онуком перегляду мультиків, Анатолій Васильович поспілкувався з журналістом «УМ» по телефону: згадав часи Глазового і Шарварка, розповів, як починаючи з 1 квітня 10 днів підряд з переаншлагами в палаці «Україна» проходив фестиваль гумору «Вишневі усмішки», як міністр культури СРСР Демичев захистив їх перед українським Мінкультом. «А ви не знаєте, чого учора не було Ані Безулик?» — раптом перескочив з однієї теми на іншу артист. «Кажуть, ніби закінчився контракт із телеканалом», — відповідаю. «Отак скоро усе закінчиться, — невдоволено буркоче Литвинов. — Я газет не читаю, дивлюсь новини по телевізору, «Велику політику». Я не дуже люблю цього Савіка Шустера, а програма Ані Безулик мені сподобалась, і я здивувався, коли вона не вийшла, подумав, що це вже «пєрвиє звоночкі».

    Насправді, крім розмови, це ще й був невеликий концерт для одного слухача — Анатолій Литвинов по пам’яті розповів кілька довжелезних гуморесок Павла Глазового і більше того — фрагменти виступів болгарською і сербською мовами. Так дивно було чути цей знайомий із дитинства голос, інтонації, акторську майстерність, і так шкода, що «сучасний телевізор» не показує українську естрадну класику бодай інколи. >>

  • Не до жартів

    1 та 2 квітня в Одесі традиційно проведуть «Гуморину–2010». А ще не так давно День сміху, який уже давно став візитною карткою міста, був під загрозою зриву. Проти проведення свята виступили православні одесити, адже цьогоріч 1 квітня припадає на Чистий Четвер Страсної Седмиці, — цього дня масові гуляння просто неприпустимі. 28 березня кілька сотень людей пройшлися вулицями міста, щоб висловити свій протест. >>

  • ДОСІ АКТУАЛЬНО

    Давненько вже не бачила

    Синка свого мати, —

    З того часу, як обрали

    Його в депутати. >>

  • Здрастуй, Маріє–брехухо

    1 квітня — брехня всесвітня! Ось і настав цей єдиний неповторний у році день, коли можна безбоязно пожартувати над власною дружиною, начальником чи просто хорошим другом. Як показують соцопитування, більше 70 відсотків людей збираються 1 квітня розіграти кого–небудь зі своїх знайомих. Причому, згідно з соціологічними дослідженнями, більше всього каверз слід очікувати від студентів і бізнесменів. А все–таки, що примушує людей, навіть позбавлених почуття гумору, неодмінно жартувати саме цього дня? Коли зародилася ця традиція? >>

  • Сміх та й годі

    Завтра Одеса перетвориться на грандіозний цирковий майданчик — так місто відзначатиме черговий День сміху. На Дерибасівській знову зберуться тисячі людей з розмальованими щоками та перуками із фольги, з браслетами, які світяться у темряві, та перснями, які поливають перехожих водою. Кілька років тому мене перестріли навіть дівчата з величезною рибальською сіткою замість шалика (мабуть, русалки), тітонька, з ніг до голови замотана у бинти (єгипетська мумія?) і дядько... з обідком від унітаза на шиї (туалетне каченя?). >>