Десять днів, що сколихнули Київ

      Десять днів, три десятки концертів, сотні творів, кращі колективи, солісти та концертні зали столиці — усе це XIV Музичні прем'єри сезону. Цьогорічний міжнародний фестиваль Київської організації національної спілки композиторів був насичений як ніколи. Вкотре відійшовши від формального дотримання свого часу накинутої (і по-своєму привабливої) концепції — подавати на суд слухачів тільки невиконувані твори тільки київських композиторів, — фестиваль зберіг дух свята сучасної академічної музики, розширив свою територію, сформував міцне коло учасників-однодумців і порадував справжніми творчими досягненнями. Це стало можливим, на мою думку, передусім завдяки сміливому менеджерському ходу дирекції, очолюваної композитором Ігорем Щербаковим. Та про все по порядку.

      До яких фестивалів академічної музики ми вже почали звикати? До тих, що виросли зі спілчанського кореня, і тому несуть пам'ять про часи пленумів та з'їздів. Тобто є обов'язково-регламентними, зі звичною диктатурою виконавців (сьогодні — граємо, завтра — халтуримо, а новий твір сучасного композитора можемо взагалі не вчити — зіграємо так, з листка. Його все одно ніхто, крім автора, не знає. І не знатиме, бо наше виконання подвійне, водночас перше і останнє). На Прем'єрах подібного майже не було. Звичайно ж, рудименти виконавського диктаторства час від часу відчувались — скажімо, у виступах Заслуженого академічного симфонічного оркестру Національної радіокомпанії, керованого В'ячеславом Бліновим (чи не тому саме з цих концертів фестивалю публіка йшла ще до завершення виступу?). Але таке непрофесійне ставлення (чи професійна неспроможність) було цього року, радше, винятком, ніж правилом. Більше того, використавши у кількох випадках один із класичних менеджерських прийомів — делегування повноважень, — дирекція Прем'єр тільки виграла. Фестиваль запам'ятався насамперед тими проектами, ідеї та здійснення яких були віддані виконавцям. Це — і концерт відкриття, на якому Національний симфонічний оркестр під орудою Володимира Сіренка в одній програмі з останніми творами І.Щербакова, В.Польової, С.Луньова, Є.Станковича виконав шедевр вітчизняної класики — П'яту, «Слов'янську» симфонію Б.М.Лятошинського, яка не звучала у Києві років із десять. Це і проект «Баян з усіма невідомими», задуманий і втілений Романом Юсипеєм разом із командою однодумців-ентузіастів; і два блискучі виступи молодіжного камерного хору «Кредо», керованого Богданом Плішем, і програма Рівненського камерного оркестру під орудою Петра Товстухи, і концептуальні концерти піаністів Євгена Громова та Йожефа Ерміня, і постановка «Історії солдата» Ігоря Стравінського, здійснена режисером Євгеном Курманом і музикантами камерного ансамблю «ARCHI»... Довірившись ініціативі виконавців та віддавши їм можливість самим формувати програми своїх виступів, Ігор Щербаков залишив за собою стратегічне планування, визначення генеральної лінії фестивалю. І, повторюся, зумів вибудувати фестиваль-свято, акції якого конкурували, змагалися одна з одною за увагу слухача. Тож чи дивно, що на «Історію солдата» чи виступ хору «Київ» потрапити було неможливо, камерні концерти у Будинку вчених збирали повний зал, а філармонічні вечори проходили з повними аншлагами? Ризик, на який пішла дирекція фестивалю, виявився абсолютно виправданим: адже кожен музикант потребує слухачів, — тож і повинен сам подумати про них і про своє професійне реноме. Наприклад, включивши до програми і якісно виконавши не відомі загалу чи рідко виконувані твори. У концерті Євгена Громова, скажімо, звучали композиції Артура Лур'є, що практично не виконуються в Україні; тисячолітній період охоплювала програма ужгородського хору «Кантус»: від григоріанської меси Х сторіччя — до творів наших сучасників Арво П'ярта та Альфреда Шнітке. Симпатії слухачів можна було здобути, і подавши нетрадиційну інтерпретацію добре відомого — таким був, наприклад, виступ муніципального хору «Київ» під керуванням Миколи Гобдича. «Всеношна» Рахманінова у камерному виконанні відкрилася абсолютно по-новому, з тонкою промальовкою ліній та наскрізним симфонізованим розвитком. Утім тому, хто звик до звучання масивного рахманіновського хору, у цій виконавській версії часом могло не вистачати саме об'єму та ваги. Сила звуку сама по собі браку маси не компенсує — це очевидно. Але творчий результат, якого добився М.Гобдич, надзвичайно цікавий і художньо цінний.

      Певно, вперше за всю історію київських музичних фестивалів у програмі була театральна постановка — «Історія солдата» Стравінського. Твір цей звучав два роки тому у виконанні віденського Кабінет-театру. Лялькова вистава, яку привезли австрійські артисти, — можливий, але експериментальний варіант прочитання партитури Стравінського. Тим жаданішим для київських меломанів стало очікування саме театральної постановки. Режисер Євген Курман, художники Катерина Корнійчук та Олексій Вакарчук, музиканти на чолі з Ігорем Андрієвським створили динамічний і яскравий спектакль — і мала сцена Театру юного глядача не змогла вмістити усіх бажаючих...

      Приклади можна примножувати; та зупинимось і зробимо закономірний висновок: творча ініціатива виконавців, не обмежених жорсткими «обов'язковими» творами, є запорукою успіху фестивалю — і цьогорічні Прем'єри сезону це наочно довели.

      Найголовнішим же відкриттям фестивалю став, як на мене, камерний хор «Кредо». Не тому, що було мало цікавих композиторських досягнень — «Музику для споминів, нових притч та проповідей» Юрія Ланюка, Концерт №4 для скрипки та симфонічного оркестру Мирослава Скорика, композиції для віолончелі та фортепіано Золтана Алмаші, Скрипковий концерт Віктора Камінського, «Післямову...» Ігоря Щербакова, «Новелу» для флейти, кларнета і струнних Євгена Станковича, твори Вікторії Польової, Ганни Гаврилець, Гутафа Хурі, Володимира Зубицького, Михайла Шуха, Івана Тараненка, — з повним правом можна вважати істотними мистецькими досягненнями. Проте народження нового творчого колективу — це рідкість. У філармонічному хоровому концерті хор «Кредо» виконав велику й різностильову програму з духовних та світських творів композиторів різних генерацій — ветерана О.Снєжинського (1904—1979), зовсім молодих Є.Дондука, М.Кучмета, В.Янцо, солідного І.Щербакова. Хор, керований Богданом Плішем, вразив красою звучання, тонкою градацією динаміки, ідеальним балансом та строєм, гнучкістю та динамічністю. Здавалося б, чого ще бажати? Але у концерті в Успенському соборі Києво-Печерської лаври у «Піснеспівах та молитвах» Георгія Свиридова «Кредо» та Б.Пліш продемонстрували, крім усього іншого, ще й вміння вибудувати грандіозну форму, втілити глибоку філософсько-етичну концепцію. З'ява у Києві таких колективів (ще один з них — хор «Світилен», керований Т.Якушинцем збагатив фестиваль звучанням архіскладного «Канона покаянен» Арво Пярта), з одного боку, не може не тішити. З іншого — змушує замислитись. Чому студенти консерваторії (а обидва хори в основі своїй — студентські) не можуть реалізувати свої творчі бажання у студентському колективі? І коли останній раз виступав хор консерваторії у публічному концерті, коли брав участь у Фесті, Прем'єрах сезону чи Форумі музики молодих? Щось не пригадується. То невже слава консерваторського хору — у минулому, а студентські сили будуть репрезентовані на київських фестивалях винятково жіночим хором музичного училища, мішаним — Національного університету культури і мистецтв і чоловічим — Києво-Могилянської академії? Сумно...

      Та повернімось до світлих сторін Прем'єр. Чи не найголовнішим їх досягненням стала зацікавлена позиція слухача, який, отримавши можливість обирати, скористався цим дарунком долі уповні і емоційно підтримав сильні та новаторські проекти, взяв до відома традиційне і повторюване, мляво реагував на тиражоване і відверто зневажив халтуру. На щастя, останньої на Прем'єрах майже не було.

      Саме тому можна з повним правом сказати: фестиваль не просто відбувся, а сколихнув атмосферу музичного Києва, продемонстрував нові принципи організації та побудови, порадував творчими відкриттями. Сподіватимемось, що набутий досвід примножиться у наступному році .