Анфіса Почкалова: Кумири зникають після того, як їх перемагаєш

Останнім часом українське фехтування перебуває на підйомі. Наші успіхи переважно пов’язані з шаблею, але періодично тішать медалями престижних турнірів і майстри рапіри та шпаги. На чемпіонаті світу, що два тижні тому завершився в турецькій Анталії, крім двох нагород шаблісток приємним сюрпризом стала «бронза» молодої шпажистки Анфіси Почкалової. Проте насолоджуватися успіхом львів’янці ніколи: відпочивши всього два дні, Почкалова почала готуватися до чемпіонату Європи серед юніорів, що стартує 31 жовтня. Лише після нього Анфіса розслабиться, поїде в гості до подруг. Тож ловити привітну дівчину кореспондентові «УМ» довелося на столичному вокзалі.

«На п’єдесталі чемпіонату світу на мене дивилися, як на дитину»

— Анфісо, мабуть, не варто тебе питати, які враження залишив чемпіонат світу, якщо ти виборола першу дорослу медаль?

— Не повірите, але сильних емоцій і не відчула. Мабуть, я сприймаю те, що відбувається навколо, переважно з практичної точки зору. Найбільше хвилювалася ще в 1/32 фіналу в сутичці зі знайомою румункою. На зборах я їй кілька разів програвала один укол, а тут нарешті так само виграла. За рахунку 14:14 постаралася максимально сконцентруватися й переконати себе, що зможу завдати вирішального удару. В такі моменти бою я частенько присідаю й ухиляюся від ударів. Оскільки я доволі висока, такого від мене мало хто очікує.

Імовірно, більше емоцій дозволю собі на Олімпійських іграх 2012 року в Лондоні. То є велика мета. Якщо виграю медаль там, гадаю, від радості плакатиму. А успіх в Анталії — проміжний етап.

— Невже хочеш сказати, що планувала сходження на п’єдестал у Туреччині?

— Узагалі–то, коли їдеш на змагання, завжди цього хочеться (посміхається). Хоча, якщо чесно, не очікувала від себе подібного. Лише після того, як побачила турнірну сітку, намалювала собі завдання потрапити до чвертьфіналу, адже суперниці були мені до снаги.

— А там тебе вже чекала олімпійська чемпіонка Брітта Хайдеманн. З якими думками виходила на бій проти німкені?

— Перед сутичкою відчувала скутість. Але коли йшла на доріжку, мій тренер Андрій Орліковський вигукнув: «Та розслабся ж ти й посміхнися». Після цього все пішло добре. Хоча, можливо, Брітта мене дещо недооцінила, думала, що зараз «зарубає» молоду, — постійно бігала й бігала вперед. А мені тільки цього й треба, адже я люблю фехтувати на контратаках. Раніше, бувало, мене ловили на активних діях, а тепер я скористалася цим прийомом.

— А потім у півфіналі росіянці Любові Шутовій ти розгромно програла. Злякалася своєї «нахабності»?

— Я наче якась «варена» була. Старалася, колола — але «ліхтар» світився не на мою користь. Можливо, це просто був день Любові.

— Ваші матчі з другою ученицею Андрія Орліковського, Яною Шемякіною, відбувалися паралельно. Як тренер «розривався»?

— Хотів залишитися з Яною, але вона сама сказала, щоб тренер ішов до мене, адже я менш досвідчена. Мене ж дуже надихає, коли поруч близька людина. А Яна, можна сказати, пожертвувала своєю медаллю заради мене.

— Як ти почувалася в компанії досвідчених опоненток на п’єдесталі?

— Найбільше раділа 37–річна голландка Тол, для якої «бронза» стала гідним завершенням кар’єри. На радощах Соня стискала мене в обіймах. Техніка фехтування в неї незграбна — на минулорічному чемпіонаті Європи в Києві навіть моя мама казала: «Як їй можна програвати?» Той турнір добре запам’ятався підтримкою, адже стільки було наших уболівальників, як ніде й ніколи. Дуже хотілося не підвести своїх.

А з приводу медалісток у Туреччині склалося враження, що вони ставляться до мене як до дитини — привітали, почухали... Спілкування поки що не виходить, бо більшість розмовляє англійською, а я у школі вчила французьку.

«Невже важкі тренування даремні?»

— Хтось із суперниць вразив тебе своєю технікою?

— Раніше в мене була кумир — француженка Флессель. Але нещодавно ми з нею зустрілися на етапі Кубка світу. Спочатку я дивилася на неї як на божество, а потім обіграла «в одні ворота». Більше кумирів не маю.

— Перед поїздкою до Туреччини на київському етапі Кубка світу серед юніорів ти «вилетіла» задовго до медальних боїв, а тут — такий «спалах». У чому причина?

— На «Золотих воротах» я програла своїй молодшій землячці зі Львова Ксюші Пантелєєвій. Ми дуже добре знаємо одна одну, це й відіграло свою роль. Причому на бій я виходила з думкою «аби не програти малій, а то сором буде». Але в один укол таки поступилася...

— На змагання вас тренери налаштовують психологічно чи самі готуєтесь?

— Якось так трапляється, що перед турнірами ми всі нер­вуємося. Буває, ми навіть кричимо на Андрія Вікторовича...

Перед чемпіонатом світу я «заряджалася» на успіх. От ми біжимо на зборах у румунських горах, і я думаю: «Невже такі важкі тренування даремні? Невже я не можу потрапити в призери?»

А якось наші дівчата готувалися разом із росіянками в Москві, так розповідали, що ті — доволі ледачі. Зате думають про себе, що вони найкращі. Можливо, тому й виграють?

Перед турецьким чемпіонатом нас особливо переконував повірити у власні сили голов­ний тренер збірної Вадим Гутцайт. Подіяло.

— На море в Анталії не ходили?

— Знаю, що дівчата–шаблістки купалися, але я вирішила не розслаблятися й усі думки зосередила на змаганнях. До турніру хочеться максимально сконцентруватися, а після — уже швидше додому.

Хоча, коли сиділа в номері, то заходила через власний ноутбук в інтернет, спілкувалася зі знайомими. А от батьки мені казали, щоб не відволікалася і їм не писала.

— Чим ще турецький чемпіонат запам’ятався?

— Наші тренування закінчувалися якраз під кінець обіду в ресторані, тому нам щодня доводилося їсти картоплю, якої залишалося найбільше. Після «м’ясного» меню на зборах у Румунії такий перепад виявився доволі різким. Хоча й моїх улюблених яблук не бракувало. Утім порівняно з липневою Універсіадою в Сербії, де в мене болів шлунок від харчування в стилі «фаст фуд», це мало прийнятний вигляд.

— Цікаво, чи заздрять вашому успіху колеги по зброї сильної статі? Адже вони останнім часом перемогами похвалитися не можуть.

— Наші шпажисти старші за нас, тому ми з ними не надто багато спілкуємося. Більше — з ровесниками в шаблі чи рапіри. Тим паче, там є мої земляки зі Львова. Але ось шабліст Володя Лукашенко, чемпіон світу–2003, хоча й старший, але такий компанійський, що з ним не можна не товаришувати. Багато спілкуюся зі львівськими борчинями Юлією Остапчук та Оксаною Ващук, з якими разом вчилися в одній групі училища. До речі, училище я закінчила з відзнакою.

«Пішла на «шпигування» для самовираження»

— Анфісо, а у фехтування ти взагалі як потрапила?

— Спортивні тренери робили набір у школі, коли мені було 11. Я тоді хворіла, але подружки, котрі вже сходили на фехтувальні заняття, розповіли, яка там класна пані тренер. І тоді я попросилася в мами сходити на «шпигування». Вона не зрозуміла цей термін, і я пояснила: «Ну, це шпагами колють, тобто шпигуються» (сміється). А тато зі мною посперечався, що я й двох тижнів не протримаюся в секції. Але пані Зоряна — справжній тренер, дуже добре вміє працювати з дітьми. Вона й ігри нам постійно придумувала, і на оперу водила. Тому коли Зоряна Степанівна передавала мене Андрієві Вікторовичу, я три дні плакала.

— А Орліковський як швидко став своїм?

— На зборах він нас опікав, наче батько. Коли я, буває, посварюся з татом, він, хоч і військовий, телефонує тренерові, аби той допоміг налагодити контакт.

— У дитинстві була активною дівчиною?

— Не дуже. Хоча спортивне минуле батьків (вони були баскетболістами) змушувало пробігти там, де інші «халявили». Тато, до речі, майстер спорту, грав до 30 років. Він сам — із Донецька, а мама — з Молдови, а познайомилися вони вже у Львові.

— Як ти взагалі сприймаєш фехтування — як професію чи спосіб пережити емоції?

— Мабуть, як спосіб самовираження. Я інколи замислююся над цим і приходжу до висновку, що я народилася для фехтування, як хтось народжується лікарем чи науковцем.

«Бігаю попід «зоною»

— Цьогорічний чемпіон Європи з важкої атлетики Ігор Шимечко розповідав, що живе у Львові в «ненадійному» районі Сихів. Ти часом не його сусідка?

— Вгадали. Причому живу біля «зони». Інколи буває страшнувато, коли бігаю там на невеличкий шкільний стадіон або просто поміж будинками. Особливо коли дядьки з собаками й автоматами перевіряють територію.

— Крім спорту, чим ще цікавишся?

— Танцями. У дитинстві «балувалася» спортивно–бальними, зараз дивлюся телевізійні шоу танцюристів. Могла б спробувати й сама, але треба партнера високого — баскетболіста якогось (посміхається).

Люблю читати книжки про спортсменів або біографії видатних людей. Гортаю й жіночі романи. Прочитаю мелодраму — й поплачу собі. Я взагалі чутлива людина, все сприймаю близько до серця. От на зборі в Румунії читала такий романчик і ридала. Книжка мокра, а сусідка Ксюша Пантелєєва сміється з мене.

— Зі старими друзями спілкуєшся?

— Звісно. Коли повертаюся додому, подруги захоплено розповідають, як бачили мене по телевізору й навіть записали сюжет. Я аж ніяковію від цього. Узагалі ми живемо на околиці міста, й там усі все знають — як у селі. Прогулююся з племінником, а сусіди перешіптуються: «Анфіса пішла».

— Мабуть, і кавалери увагою не обділяють?

— Є такі. Але для мене наразі на першому місці спорт. Я навіть трохи побоююся проявляти в повсякденному житті зайві емоції, бо це може заважати концентруватися на професії. Та й хто витримає мої два тренування щодня й постійні від’їзди на турніри?

— Зараз починається президентська кампанія, а політики люблять залучати до підтримки спортсменів. Вам ніхто не пропонував цим зайнятися?

— Ні. Ми інколи жартуємо, що собі на костюмах й сердечка повишивали б чи якийсь інший знак, аби нас хтось забезпечив гідним фінансуванням — хоча б для змагань.

— Як держава винагороджує за медаль чемпіонату світу?

— За саму нагороду ані премії, ані вітань від чиновників не було. Але тепер буцімто маю отримувати якусь стипендію. Хоча не знаю, як довго й скільки.

— Із закордонних мандрів що тобі найбільше сподобалося?

— Вразила Ірландія — там так зелено навколо. Я раніше думала, що це фільми у «фотошопах» так розмальовують, а виявилося, що все насправді.

А взагалі мені подобається у Львові — у нас красиве місто. Хіба що дощить частенько, наче в Лондоні. Але ми звикли.

ДОСЬЄ «УМ»

Анфіса Почкалова

Майстер спорту міжнародного класу з фехтування (спеціалізація — шпага).

Народилася 1 березня 1990 р. у Львові.

Бронзова призерка чемпіонату світу 2009 р., чемпіонка Універсіади 2009 р. у команді, володарка Кубка світу 2009 р. серед юніорів, бронзова призерка юніорського чемпіонату світу 2009 р., срібна призерка юніорського чемпіонату Європи 2007 р.

Тренер — Андрій Орліковський. Перший тренер — Зоряна Семеряк.

Студентка Львівського державного інституту фізичної культури.

Зріст — 178 см, вага — 69 кг.

Незаміжня.