У «Митці» Катя виставляє: а) портрети; б) портрети своїх знайомих дівчат в українських костюмах; в) портрет Романа Шухевича, замовлений керівником агенції «Наш формат» Владом Кириченком; г) портрет доньки Віктора Балоги, який проспонсорував художниці чудової поліграфії календар і серйозний, «по–дорослому», каталог; д) портрети, які були представлені минулого року в галереї «Грифон» і розкуплені двома шанувальницями таланту. Усі «а», «б» і решта букв — ланцюжок випадкових закономірностей, який почався в одеському художньому училищі імені Грекова, де вона вчилася у Віталія Алікберова, і продовжився знайомством із Лесею Ворониною, письменницею, головним редактором дитячого журналу «Соняшник» (на жаль, він уже не виходить). «Після одеського училища я вчилася в київській академії образотворчого мистецтва й архітектури у Гуменюка, але на мене вплинув навіть не Гуменюк, а знайомство з Лесею Ворониною, тому що я працювала в «Соняшнику» багато років, і це було початком нашої великої дружби і великої любові. Леся мене познайомила з українськими традиціями, народною культурою, і далі я почала цим цікавитися. Я закохалася в українську культуру, в одяг, у цей образ, в етнографію, потім видавництва «Родовід», «Оранта» почали випускати шикарні альбоми з вишивками, народними прикрасами, костюмами, і вийшло, що все це було на одній хвилі». Так з’явилися образи сучасних дівчат у народних костюмах — соковитий живопис, точний рисунок, національна колористика, вправне моделювання облич, робота зі світлотінню. «Дівчата, зображені на цих портретах, у житті не носять українського одягу, але як вони змінюються, одягаючи ці костюми!».
Підозрюю, що в Херсоні важко національно прозрівати — немає середовища і традиції, а в херсонському відділенні Спілки художників Катю зразу чесно попередили, що виставка українських портретів у місті нікого не цікавить. Вона просила знайомих принести, хто що вдома має — і їй нанесли стрічок, коралів, сорочок, крайок, виявляється, в закутках родинних шаф кожен має свою бабусину сорочку. Катя малює з натури в середньому 6 академічних годин, а потім дописує одяг по фотографіях, альбомах, з манекену — в неї, як у старих майстрів, і дерев’яний манекен є. «А своя вишиванка у вас є?» — мені цікаво. «Так, я пішла на відому антикварну барахолку в Києві на Лівобережці й купила собі три чи чотири сорочки і багато хусток. І сама одягаю, і для мистецтва використовую».
«Я б ще хотіла зробити виставку в Одесі, — вона ставить чашку з кавою і поправляє довгі біляві пасма натуральної блондинки, — тільки, мабуть, не цю, там не зрозуміють. А може, й українські портрети були б цікаві, чому ні? Я живу між трьома містами — Херсоном, Києвом і Одесою, вони мої. Коли я на третьому курсі влаштувалася працювати в «Соняшник», ішла по Києву і раділа: все, тепер я маю роботу, я частинка цього міста. Для мене кожне місто — це люди, яких люблю і які це місто символізують. Насправді я б хотіла викладати в училищі імені Грекова — здається, у мене є до цього хист, і мені подобається, але у них немає місць. Може, буде в Академії архітектури?».
«А що це за історія з Віктором Балогою (екс–голова Секретаріату Президента), чому він спонсорував ваш календар і каталог?» — питаю. «Історія дуже хороша, — Катя розповідає і одночасно позує нашому фотографу. — Мої картини були в багетній майстерні, в яку їх віддала оформляти одна моя шанувальниця, Оля, там їх побачила Марина, яка співпрацює з Віктором Балогою. Їй сподобались картини, так що вона показала їх Віктору Івановичу, він їх високо оцінив і дав гроші на календар і каталог». «І ви йому подарували портрет?» — «Так, я намалювала портрет його доньки Софії, він буде експонуватися на виставці».
Якщо підійти до справи з комерційним ентузіазмом, портретна справа може бути навіть дуже прибутковою, люди марнославні і хочуть залишити свій фейс у віках, для історії і потомків. Чи є плани скористатися людськими слабостями? «Я хочу малювати портрети, які я хочу малювати, ті обличчя, які мені цікаві, — вона не каже це різко, але за м’якими манерами і вродливою зовнішністю не сховати принципи. — Розумієте, замовний портрет — зовсім не той жанр, від якого я в захопленні. Тому що існують певні канони замовного парадного портрету. У мене є подруга в Одесі Надя Фомічова, доволі відома художниця, вона собі зробила ім’я на цих замовних портретах і це доволі печальний випадок, тому що художник у ній поступово вмирає, а на передній план виходить людина, яка малює замовні портрети». А автопортрети? «У мене немає автопортретів, і це не із скромності, просто мені цікавіші люди навколо. Але так чи інакше мені весь час кажуть: ваші портрети схожі на вас. Роботи художника більше говорять про автора, ніж такі прямі рішення, як автопортрет».