Покриті кіноплівкою

Ще рік тому фестиваль православного кіно «Покров» нічим особливим не міг здивувати. У Будинку кіно, де традиційно відбувається дійство, уздовж коридорів блідо хворобливі жіночки продавали свічки, іконки, книжки, а в залах між іншим показували нібито кіно про церкви, монастирі і монахів. Усюди панував гнітючий запах, яким здавалося викурювали звідти грішників–кіноманів. Цьогоріч стався якийсь незрозумілий, проте цілком позитивний прорив чи то у президента фестивалю Андрія Деркача, чи то у Православній церкві Московського патріархату, яка проводить фестиваль. Однак факт є фактом: кінофестиваль про Бога і віру, видався на всі 100.

Конкурсну програму показували упродовж трьох днів у Будинку ветеранів біля Ботанічного саду. З дев’ятої ранку до дев’ятої вечора весь зал переповнений глядачами і це при тому, що упродовж дня жодного ігрового фільму. Не те що яблуку ніде було впасти, а й зайвого ковтка свіжого повітря не вистачало на трьох передпрем’єрних показах російських фільмів — «Піп» Володимира Хотиненка, «Чудо» Олександра Прошкіна і «Цар» Павла Лунгіна. Люди по три години стояли у проходах, а сміливці вилазили на сцену і сиділи на підлозі під самим екраном. Причина такого аншлагу очевидна, — ці фільми значаться у фаворитах уже не на одному міжнародному фестивалі. «Чудо» Олександра Прошкіна стало подією номер один на Московському кінофестивалі, а про «Царя» Лунгіна в Каннах навіть собаки гавкали, настільки розбіглися погляди щодо Росії за правління Грозного, неперевершеної гри Петра Мамонова та останньої ролі Олега Янковського. Як зазначив перед показом «Чуда» його продюсер Арам Мовсесян, ця тема зараз на часі: «Уже багато років я спостерігаю, про що говорять люди на вулиці. У 60–х усі хотіли їсти, у 80–х гарно одягатися, а сьогодні я тільки й чую, що розмови про Бога та духовність».

Російський актор з українським корінням Сергій Маковецький перевершив «лідера православного кіно» Петра Мамонова. Після «Острова» Павла Лунгіна, де Мамонов геніально зіграв монаха–самітника, чисельність його шанувальників зросла в кілька разів. Здається, після того, як він усі свої акторські прийоми — православну покору, пронизливий різкий погляд, слова, які завдяки його хриплуватому голосу стають цитатами року,— використав у ролі Івана Грозного, фільм «Цар» Мамонов відштовхне від себе публіку. Не кожен глядач зможе приписати кіномистецтву побачене на великому екрані, як Мамонов спершу молиться у печері і щиросердо кається, а потім своїх же воїнів кидає на ринг до ведмедів, катує колишніх вірних друзів, задля розваги і видовищ піддає нелюдським тортурам майже всю Росію, вбиває свого побратима, митрополита Філіпа (Олега Янковського), а наприкінці з жахом в очах запитує себе: «Я — цар. А де ж мій народ?»

Зовсім іншим постає перед глядачем Сергій Маковецький. За останній рік він зіграв дві протилежні ролі — у фільм «Піп» смиренного священика, у «Чуді» — гниду комуністичного режиму, відповідального за релігію в містечку Гречанськ. В обох стрічках, які одна за одною показували на кінофестивалі «Покров–2009» минулими вихідними, гра актора — геніальна. Фільм «Піп», як і «Чудо», зняті на основі реальних подій. Режисери обох стрічок підібрали зіркові ансамблі. На одному знімальному майданчику з Маковецьким грали Костянтин Хабенський, Ніна Усатова, Єлизавета Арзамасова.

Багато людей сприйняли «Чудо» за документальний фільм і повірили кожному кадру, як реальному факту. Дівуля Зоя, повикидавши ікони з хати і не дочекавшись обіцяного візиту журналіста Колі з області, який перед тим запудрив їй мізки, на свій день народження йде у танець з іконою Миколая–чудотворця. Бог карає її на місці. Так, обнявши ікону, вона простояла закам’янілою з ранньої зими до Великодня. І ні єпископи, ні Хрущов не змогли відібрати в неї чудотворну ікону. За словами режисера, фільм не про конкретне чудо, хоча ця історія в основі стрічки. «Я хотів показати, що ми всі досі у ступорі, і в кожного має бути власне чудо, як у журналіста, якого зіграв Хабенський. Після побаченого у Гречанську він звільняється з ненависної роботи в газеті, де пише про надої і з’їзди КПРС. Чудо є. У нього варто тільки повірити», — вважає Олександр.